Iз когорти «незгідних»
Або Чи можлива в Україні влада інтелектуалів?
В одному із моральних листів до свого молодшого друга Луцілія античний філософ Сенека запитує: «А знаєш, кого я назву доброчесним?» І зразу ж дає відповідь: «Людину досконалу, цілісну, яку не зможе зіпсувати жодна сила, жодна скрута»1.
А як твориться, як формується ота гармонійна, цілісна людина, як відбувається цей складний процес морального самовдосконалення, духовного самотворення? Для того, щоб осягнути досконалості, бути відповідним самому собі та здійснювати своє життя у внутрішній злагоді із самим собою, слід опиратися на дух, який має бути піднесеним, благородним, великим. Так вважав більше двох тисяч років тому Сенека-філософ, обстоюючи думку, що такий благородний дух як запорука набуття людиною цілісності неможливо виплекати «без найширшого знання, без мистецтва, яке дає змогу пізнати людські та божественні речі» 2.
На свій особистий шлях самоздійснення як інтелектуала, самотворення внутрішньо вільної людини, національно свідомого громадянина «озирнувся» вчений-медик, громадський і політичний діяч Любомир Пиріг у книзі «Було колись...» 3 «Озирнувся» з висоти свого 80-ліття завдяки відновленню в пам’яті багатьох подій 30—50—70-их років минулого століття. І це відродження пам’яті, яке відбулося багато в чому завдяки щоденниковим записам 40—50-х років ХХ століття, надзвичайно цікаве і повчальне.
Ця книга — своєрідне пригадування минулого і самокритичне переосмислення власних життєвих уроків завдяки заглибленню з вершини високих літ у найпотаємніші сторінки дитячого і юнацького переживання різних обставин, подій і фактів. Та й років дорослих, високих. Цікаво читати ці спогади передусім тому, що перед нами постає складний, часто драматичний процес формування завдяки цілеспрямованій праці над собою — над нарощенням знань і наповненням свого інтелектуального потенціалу українського, національно свідомого інтелігента. В яких історичних обставинах, у яких соціально-політичних умовах це відбувалося?
Любомир Пиріг пам’ятає і згадує розповіді старших людей про українсько-польські воєнні змагання 1918—1919 років, болісні травми національних почуттів внаслідок польських пацифікацій початку 30-х років, закриття українських шкіл, просвіт, передачі родючих земель польським колоністам...
Уже тоді, в дитячому віці, усвідомлювалася необхідність і потреба протесту, навіть бунту (в українській школі учні таємно виколювали очі президентові Польщі І.Мосціцькому на його портреті) проти польського режиму, на зло виспівуючи перед будинком сусіди — польського жандарма «Ще не вмерла Україна», «Ой там на горі Січ іде». Національне самоусвідомлення утверджувалося і на прикладі роз’єднання великої родини Пирогів, коли деякі родичі внаслідок одруження з полькою чи переходом у римо-католицтво, часто заради кар’єри, набуття вигідної посади починали розмовляти тільки польською мовою, дітей віддавали до польських шкіл, ходили на службу до костьолу...
Любомир Пиріг детально розповідає про культурно-громадське життя рідного Рогатина, в якому до Другої світової війни проживало 8 100 осіб, серед них 3 250 євреїв, 3 000 українців і 1 750 поляків, на конкретних прикладах та іменах розкриває наростання національної відчуженості, антагонізму, а згодом, в перші ж тижні й місяці війни, і кривавої ворожнечі.
Автор споминів «Було колись...» не оминає згадкою боротьбу УПА із окупантами, збройні протистояння між українцями і поляками, участь і українців, і євреїв у «істрєбітельних» загонах, злочинних вчинків деяких українських поліцаїв під час німецьких антиєврейських акцій, та інші факти і прояви колабораціонізму.
Водночас спогади тринадцятилітнього хлопчини зберегли свідчення допомоги нещасним, часто із ризиком для життя, зокрема, переховування його батьками кількох євреїв, які втекли з ґетто, розстріл німцями в грудні 1943 року біля церкви в Рогатині 24-х українських партизанів — бійців УПА, наступ радянських військ і жахливі нічні бомбардування та обстріли Рогатина німецькою артилерією, внаслідок яких був повністю зруйнований будинок його родини...
Любомир Пиріг не робить вигідних для увиразнення свого позитивного образу селекцій із побаченого і пережитого — він не замовчує своїх вражень і тогочасних суджень про ту суспільну і морально-психологічну атмосферу (є спеціальний розділ «Суспільна атмосфера»), в якій йому, учневі, згодом — студентові, довелося жити, приховуючи свої думки, настрої, світоглядну позицію. Саме тому в щоденнику він виразно не фіксував свої ідейно-політичні погляди і настрої, бо добре знав, якою немилосердно жорстокою може бути реакція радянських карально-репресивних органів. Про це свідчить щоденниковий запис 1946 року: «Учора заарештували учня з десятого класу. Це вже третій. В. арештували першим, потім — Б., а тепер Вор. Пропадуть».
Для особливо відвертих думок і свідчень 14—15-літній юнак мав потаємний зошит, якого ховав під стріхою в шопі. На жаль, цей щоденник пропав. У ньому він записував про те, як директор школи намагався втягнути його до комсомолу, як відбувалися виселення родин до Сибіру за сприяння українським повстанцям і впроваджувалася насильницька масова колективізація, як переживав сам і переживали люди отой важкий стан очікування лиха, який запанував зразу ж по війні на західноукраїнських землях. Жорстокий радянський режим змушував заради виживання йти на болісні моральні компроміси, пристосовуватися, заради виправдання своєї соціальної та ідеологічної мімікрії вишукувати в цій тоталітарній системі якісь позитиви на зразок безкоштовної медицини та загальнодоступної вищої освіти, соціальних гарантій (черга на державне житло, обов’язкове пенсійне забезпечення тощо).
Любомир Пиріг розповідає, підтверджуючи щоденниковими записами цих часів, про те, як і він не уникнув болісних компромісів, породжених власним честолюбством, прагненням «здобути визнання і подив людей», досягнути вищого, ніж становище звичайного лікаря, статусу в суспільстві: «Я честолюбний. Я внутрішньо задоволений, коли мене хвалять, коли мною захоплюються. Моє честолюбство, очевидно, і є однією з рушійних сил, що штовхають мене до книжок, до знань, до самоспостереження, самоаналізу», — занотує він у дев’ятнадцятилітньому віці.
Хто-хто, а саме Любомир Антонович достойний того, щоб повторити слідом за Сенекою його сентенцію: «Дозвілля без книжки — це смерть і похорон живої людини». І справді, з ранніх дитячих літ, як свідчать щоденникові записи і спогади автора книги «Було колись...», він оточив себе книгами, намагаючись захопити в сферу пізнання якнайбільше знань із різних джерел. Ця «золота гарячка» — пошуки золота-знань — щасливо переслідує його все свідоме життя, нерідко наповнюючи свідомість страхом, що час так швидко минає, непізнаного, не осягнутого розумом ще так багато, а душа неослабно прагне розширити коло пізнання світу.
«Потяг до читання справді був фантастичний», і ця книгоманія зародилася ще в дитинстві. Згодом Любомир Пиріг почав не просто ковтати будь-які книги, які потрапляли йому до рук, деякі перечитувати вдруге-втретє, бо «книжок для читання нема де дістати», але й занотовувати свої враження. гідне подиву оте дитячо-юнацьке осмислення прочитаного, часто цілком фаховий аналіз того чи іншого твору, а головне — особиста морально-етична оцінка авторської позиції і навіть особистої поведінки письменника, митця. І це, як виявилося згодом, цей потяг до аналітичного осмислення літературно-мистецьких явищ розвинеться і виллється в рецензії, статті, книги.
Наукової діяльності, як і практичної, клінічної праці депутат Верховної Ради України І скликання Любомир Пиріг не поминав і тоді, коли левина частка особливо дорогоцінного в його віці часу припадала на роботу в сесійній залі: «Протягом чотирьох років депутатства я не залишав клінічної діяльності (по понеділках завжди був у клініці), не відставав, як видно з моєї участі в конференціях, і від науки. За цей час мною опубліковано у співавторстві 25 і самостійно 18 наукових статей, у співавторстві — три винаходи, за моєю редакцією і моїм співавторством підготовлено посібник з нефрології, п’ять колег під моїм керівництвом стали кандидатами медичних наук».
В Україні та за кордоном особливо резонансними були публіцистичні виступи Любомира Пирога, присвячені становищу української мови в сфері медицини, проблемам медичної освіти, взаємодії бізнесу і культури, реформуванню науки в Україні, організації охорони здоров’я, питанням демографії... Він активно і послідовно позиціював себе як національно відповідальний громадянин, лікар-інтелігент, обстоюючи переконання, що українська наукова і культурно-мистецька еліта, українські інтелектуали мають виступати дієвою громадською і політичною потугою, спрямованою на розбудову України як національної держави з європейськими цінностями і пріоритетами. Тому духовна еволюція Любомира Пирога, так виразно і щиро завдяки щоденниковим записам відтворена в спогадах, має розглядатися не лише як неминуче долучення його до руху «незгідних» тих, кого ми називаємо шістдесятниками, але й у ширшому, за визначенням Івана Дзюби, значенні: «як поступове розширення простору невдоволення станом речей і відповідальної за майбутнє України думки — в усіх сферах життя» 4.
Любомир Пиріг розгорнув власне Я на українському духовному просторі передусім завдяки захопленню літературою і мистецтвом. «Я картав себе, чому не пішов на філологію, історію. Люблю археологію, старовину», — занотує він у грудні 1948 року.
Від дитячих розваг тягнеться жилка збирача, колекціонера, а захоплення філателією розпочалося на другому курсі медінституту. До речі, доктор медичних наук, професор, член-кореспондент НАН України, академік Національної академії медичних наук України Л.Н.Пиріг є учасником понад 20 філателістичних виставок, автором багатьох (понад 140) статей з філателістичної україністики. Згадаю одну із останніх його наукових розвідок у галузі філателії, написану з нагоди відзначення 200-ліття від дня народження Тараса Шевченка. Це — «Джерела пізнань і світогляду Тараса Шевченка в дзеркалі філателії» 5.
Мимоволі ця стаття Л.А.Пирога спонукає до висловлення жалю з приводу того, що Україна не має історії формування та функціонування національних інтелектуальних еліт, системно не досліджено роль української інтелігенції у політичних, соціальних, громадських і міжнародних процесах. Щось на зразок праці французького філософа, письменника, вченого-медіолога Режіса Дебре «Інтелектуальна влада у Франції» 6, в якій досліджується вплив інтелектуалів на суспільство, політику, культуру, подається аналіз та критика «інтелектуальної влади» у Франції.
Досвід Любомира Пирога як депутата Верховної Ради України I скликання, яким самокритично поділився автор спогадів, засвідчує очевидну істину: влади інтелектуалів в Україні не існує, вірніше, українські інтелектуали не мають ефективного впливу на державну політику. На інтелектуалів, на інтелігенцію сучасна влада традиційно дивиться за висловленням Ф.Ніцше, як на «жуйних тварин вищої освіти», як на «верблюдів культури». Та навіть ролі медіатора та посередника між суспільством і владою цій соціальній категорії не пропонують, хоча ніхто вголос не заперечує особливої ролі інтелігенції як значимого морально-етичного явища духовної культури. Інтелігенція традиційно продукує критичне ставлення до влади, усвідомлюючи свою місію духовного провідника свого народу, сповідника свободи, правди, добра і справедливості.
Любомир Пиріг належить до когорти інтелектуалів-пасіонаріїв, які прагнули досягти адекватного самовираження завдяки індивідуальному самоствердженню в багатьох сферах — у практичній медицині, в науці, культурі, у філателії, в літературі та мистецтві, громадській і політичній діяльності. Він із числа тих учених, які виходили на небезпечний у часи комуністичного тоталітаризму простір громадської діяльності, впливаючи на соціокультурну свідомість українського суспільства вже тим, що практикою свого життя свідчили про необхідність і можливість набуття індивідуальної свободи.
Головне, що Любомиру Пирогу і багатьом іншим шістдесятникам удалося перебороти масштабно впроваджувану догматику тоталітарного мислення і вийти на індивідуальний простір вільного думання і продукування власних смислів.
Аналізуючи колосальну за обсягом, багато в чому хаотичну лектуру Любомира Пирога — він читав усе, що потрапляло під руку: ідеологічно непомильні радянські тексти, твори польських авторів, перекладну літературу, літературу, яка була заборонена, так звану націоналістичну, — бачимо, що йому доводилося повсякчасно робити вибір в проекції на свої світоглядні орієнтації. Цей вибір був не лише естетичний, хоча естетична домінанта відігравала значиму функцію в його читацьких смаках, але й етичний, не кажучи вже про ідеологічний. У цьому відборі книг, у виборі лектури — від «Спогадів про Леніна» К.Цеткін до «Волині» Уласа Самчука і «Мікельанджело» Р.Роллана, значиму роль відігравала, так би мовити, базова складова індивідуального буття, а саме родина, традиції, звичаї, віра, онтологічне відчуття свого роду й родоводу.
Любомир Пиріг із покоління українських інтелектуалів, яке ввійшло в суспільне життя, в соціокультурну атмосферу 50-х — початку 60-х років ХХ століття, почало самоутвердження завдяки усвідомленню своєї людської і національної гідності, прагненню справедливості та чесності через поборення фальші, брехні, пристосуванства, ідеологічної мімікрії. Для багатьох із цих шістдесятників найбільше важила індивідуальна самоідентифікація, яка закономірно переростала в національну самоідентифікацію. Тому цю книгу спогадів Любомира Пирога «Було колись...» слід розглядати не лише під кутом зору своєрідного біографічного «путівника», але й як промовисте свідчення складної, часто драматичної — іноді на межі трагічного — еволюції покоління української інтелектуальної еліти, її формування, громадянського становлення і як віддзеркалення генезису осягнення свідомого вибору і самореалізації. Крім того, життєва доля цього українського інтелігента засвідчує особливу драматичну складність виростання, мовлячи словами Режіса Дебре, «інтелектуального тіла країни», яке філософ називає «душею цивілізації» 7.
Влада в Україні за ці двадцять із лишком років не прагнула дослухатися до думки українських інтелектуалів, так і не навчилася вловлювати різноманіття умонастроїв, індивідуальних і суспільних позицій і почувань, морального і духовного клімату соціуму. Та й соціологічна думка не володіє досконалим, чутливим на суспільні настрої і переживання інструментом, своєрідним барометром, здатним вловлювати імперативи поширення умонастроїв і того, що ми називаємо «творінням духу». Проте слід зауважити, що національне інтелектуальне середовище останнім часом формується, увиразнюється. Про це, до речі, свідчить практика газети «День», пріоритетним напрямком діяльності якої є реалізація гуманітарно-просвітницьких проектів, таких, зокрема, як інтерактивна «Інтелектуальна карта України», видання власної книжкової серії «Бібліотека газети «День», завдяки якій наша молодь глибинно пізнає складні періоди національної історії. А це, як наслідок, виховує в молодих людях почуття патріотизму, національної гідності, національної самосвідомості.
Окупація Росією Криму, інтервенція північного сусіда в східні області України мали б послужити гірким і повчальним уроком для нинішньої влади і мобілізувати ресурси для творення своєрідних «культурних скрепів», так необхідних для формування на основі спільних ідеалів, ціннісних стратегій і змістів національно-культурної ідентичності.
Відомо, що ядром національної ідентичності є культура. Це могутній інтеграційний духовний ресурс, наповнений ціннісно-смисловим змістом, який виробляється інтелектуальною елітою нації.
Книга спогадів «Було колись...» лікаря-інтелігента, вченого-інтелектуала Любомира Пирога розкриває глибинний зміст того часопростору, в якому формувався національний характер, національна свідомість, спосіб мислення, світоглядні засади українського інтелігента. Формувався в проекції на усвідомлення себе як самобутньої людської індивідуальності, діяльність якої буде спрямована на служіння рідному народові, своїй країні.
1 Сенека, Луцій Анней. Моральні листи до Луцілія / Пер. з латин. А.Содомори. — К. : Основи, 1999. — С. 130.
2 Там же. — С. 124.
3 Пиріг Любомир. Було колись... — К. : Світ Успіху, 2013.
4 Дзюба І.М. Як нам бути собою? (Замість післямови) // Україна у пошуках нової ідентичності: статті, виступи, інтерв’ю, памфлети. — К. : Україна, 2006. — С. 134.
5 «Світогляд». — 2013. — № 6 (44).
6 Дебре Режіс. Інтелектуальна влада у Франції / Пер. з фр. — К. : ДУХ і ЛІТЕРА, 2008.
7 Дебре Режіс. Інтелектуальна влада у Франції. — С. 57.
