Хвороба росту,

Закінчення. Початок читайте: «День» №45

Шкода, що ніхто ще не додумався написати подібний твір трипільською мовою, залишків якої ніхто ніколи не бачив і не зумів реконструювати (вчені ж бо добре знають, що за дві тисячі років мова втрачає до 90% свого лексичного складу, а за 4—7 тисяч років від неї фактично нічого не залишається, якщо немає писемних фіксацій), а то, дивись, і така «українська пам’ятка» увійшла б до шкільної програми. І як би гордо ходили наші дітлахи, переконавшись матеріально, а не лише з усних міфів, що ми попереду всіх цивілізацій і давніші від усіх індоєвропейських народів, навіть від носіїв санскриту, які, можливо, нам і не родичі, бо вони індоєвропейці, а трипільці, схоже, ні (дивись том 9 «Енциклопедії українознавства»). Але ж народ з його мовою не може бути старшим за свою етномовну основу (для нас праслов’янську), як не можуть бути старшими діти від своїх батьків. Тому наука стверджує: українці як окремий етнос з власною мовою не старші й не молодші від більшості європейських народів (англійців, іспанців, французів, чехів, поляків, сербів, болгар), які зароджувалися в епоху раннього середньовіччя. Про це свідчать археологічні дані та процес становлення слов’янських й української мови як основної ознаки народу, що поступово сформувалася на антському, можливо, якоюсь мірою і склавинському підґрунті не раніше нiж тисяча років тому (дивись праці І. Огієнка, академіків А. Ю. Кримського, Ю. Шевельова та ін.), увібравши в себе, як і більшість споріднених мов, значну частину праслов’янських та деякі індоєвропейські елементи.

Чи означає це, що питання однієї з журналісток про наявність трипільських рис на західноукраїнських писанках є риторичним? Зовсім ні. Трипільська культура як одна з найдавніших і найбагатших у світі, розвиваючись із середини V до кін. III тис. до н.е. на території від сучасної Румунії до Середнього Дніпра, отримала свою назву в Україні й залишила тут після себе численні матеріальні сліди та духовну енергію у формі значною мірою стертих і розбавлених наступними етносами традицій, які треба берегти, шанувати й розвивати. Але одна справа надбання, а інша його походження й генетичні наступники. Так, понад 90% українців на сьогодні носять давньогрецькі, латинські, давньоєврейські та інші імена (Василь, Іван, Віктор, Віталій, Петро, Григорій, Микола, Олександр, Роман, Сергій, Олена, Оксана, Марія, Ганна, Ірина тощо), які після закріплення християнства в Україні стали рідними для її народу, невід’ємною частиною його культури, але аж ніяк не автохтонними за походженням. При цьому нікому не прийде в голову проголошувати українців гебреями, греками, римлянами чи їхніми нащадками, навіть з огляду на наявність безпосередніх контактів антів і русів з відповідними християнськими народами. Так само ніхто не віднесе нас до тюркських народів на тій підставі, що ми запозичили від них сотні слів, з-поміж яких символічні козак, гайдамака, Мамай, або до іранців за те, що вони принесли нам скіфську культуру й залишили після себе багату лексику, зокрема і такий знак української етнокультури, як хата.

Складна рiч наука, вона враховує все, що існує реально або є доказовою гіпотезою, яка має спиратися не на ланцюжок добре вибудованих чи логічно зв’язаних подій і явищ, бо так можна заперечити самого себе або довести неймовірне, а на достовірні факти, глибокі професійні знання й сувору наукову методику, що виключає будь- який суб’єктивізм та упередженість. Якщо цим керуватися, то можна легко зрозуміти, що українці навчилися готувати смачний борщ не від трипільців, як це можна почути, бо це з наукового погляду просто неймовірно. По-перше, між нами й трипільцями хронологічний розрив у 2,5 тис. років: з початку другого тисячоліття до н.е. вже не було трипільців, а протоукраїнці виокремилися із праслов’янської спільноти лише в серединi I тис. н.е. По-друге, в часи трипільської культури давні племена на території України вирощували переважно просо, пшеницю, жито тощо, з яких готували кашу, можливо, юшку, і зовсім не знали картоплі, капусти, буряка, цибулі, помідорів тощо (крім археологічних даних, про це свідчить відсутність у праслов’янській та давньоукраїнській мовах назв згаданих овочів, які були запозичені слов’янами від романців і германців відносно пізно), без чого важко уявити справжній борщ. По-третє, праслов’янське (а не трипільське) слово борщ, що має індоєвропейські витоки, більшу частину свого функціонування містило ботанічне значення «борщівник, пастернак» і лише згодом, коли вже давно не було трипільців, почало так називати примітивну юшку з листям цієї поживної трави. Тому не дуже б хотілося смакувати трипільським борщем, навіть якби він у них був.

У гуманітарних галузях і в мовознавстві зокрема розрізняють науковий і наївний, або народний, підхід до пояснення фактів і явищ, що вивчаються. Ці два підходи мирно співіснують у будь-якому суспільстві, але в жодному разі не підміняють один одного. Кожному відведена своя роль: перший покликаний об’єктивно відображати суспільні явища, формувати систему знань про закономірності розвитку людської спільноти, забезпечувати прогнозований вплив на неї і визначати науково обґрунтовані перспективи суспільства, а другий є своєрідною народною творчістю, яка задовольняє естетичні потреби і цікава тим, що відбиває національну ментальність та наївні уявлення народу щодо свого місця «під сонцем». Нормальні люди довіряють науковцям, які об’єктивно висвітлюють реальний стан речей, а науковці не ображаються на легенди й казки, які у видуманих сюжетах акумулюють народну мудрість і мораль. Але якщо представники другого підходу прагнуть перебрати на себе функції першого, підмінити вимислом й емоціями науку, залишаючись у ній невігласами, то це вже становить загрозу прогнозованому розвиткові суспільства і виставляє його в очах розвинених країн своєрідним блазнем. Кому як, а авторові цих рядків не хотілося б так виглядати перед європейцями, з якими доводиться час від часу спілкуватися й хочеться бути в одному союзі. А щоб бути європейцями не лише територіально, але й ментально та культурно, треба чітко закарбувати собі на носі, що висновок з кожного суспільної ваги питання мають робити фахівці, яким країна платить за це народні гроші і які виносять на державну експертизу відповідальні висновки, гарантом чого є підтверджена тією ж державою відповідна наукова кваліфікація. Саме відповідна, бо коли доктор історичних наук, не знаючи елементарної схеми словотвірного аналізу, в одній із радіопередач на підтвердження своєї теорії про походження українців від гунів використовує лінгвістичні свідчення на зразок того, що в українській мові найбільше збереглося складних слів з нібито індоєвропейським коренем гун (двигун — енергійний воїн, бігун — сильний, як два воїни разом, тощо), а кандидат географічних наук на науковій конференції всупереч писемним фіксаціям з початку ХIII ст. наполягає на тому, що гідронім Ворскла — це витвір обуреного під час Полтавської битви Петра I, який прозвав так річку за втрату в ній скла з підзорної труби (так недалеко і до проголошення цього переслідувача української мови її поборником, бо виходить, що він знехтував російським словом стекло, віддавши перевагу українському скло), то стає дуже сумно й одночасно зрозуміло, звідки можуть черпати журналісти таку інформацію, яка стає загрозою не лише науці, а й здоровому глузду. Наука не терпить дослідників на громадських засадах чи за сумісництвом, а наукова міфологія завдяки їм живиться, і це треба усвідомлювати.

Розчарувавшись почутим з уст учених висновком про те, що необхідно рішуче протистояти активній міфологізації походження українців і що наш народ загалом не є винятком у загальноєвропейському історичному й етнокультурному процесі (цьому б радіти, але, мабуть, хотілося сенсації), одна із журналісток закинула, що ви, науковці, мало доносите до нас результати своїх досліджень. Напевно, це правда, яка стосується далеко не всіх. Але важливіше в іншому — в бажанні отримати саме наукову інформацію з того чи іншого питання, яке можна реалізувати в процесі особистого спілкування з фахівцями, читання їхніх праць, відвідання наукових конференцій, організованих профільними авторитетними інституціями. Тоді й не матиме місця привабливий для науковців-аматорів і деяких працівників мас-медіа принцип, про який було сказано на початку засідання круглого стола: «Не цікаво, коли собака вкусив людину, але сенсаційно, коли людина вкусила собаку».