Кристалізація свободи
У великій та яскравій плеяді письменників, імена яких пов’язані з Житомиром (а це — Володимир Короленко, Іван Кочерга, Олег Ольжич, Олександр Купрін, Борис Тен, Олександр Довженко…) постать Михайла Коцюбинського займає особливе місце. Можливо, для самого автора безсмертних «Іntermezzo», «Fata morgana», «Тіней забутих предків» його недовге перебування в Житомирі (з початку листопада 1897 до кінця лютого 1898 року) не було найвизначальнішим етапом життя. Проте можна сміливо стверджувати, що особистість Коцюбинського стала своєрідним морально-патріотичним камертоном суспільного життя тогочасної столиці Волинської губернії.
До міста над Тетеревом Михайла Михайловича привели пошуки роботи після того, як поліція заборонила йому мешкати в Чернігові: далися взнаки ліві погляди й реноме «малороссийского сочинителя». Влаштувавшись у Житомирі (за протекцією київських знайомих) до редакції губернської газети «Волынь», Коцюбинський став вести рубрику «Свет и тени русской жизни», а також публікував замітки культурологічного характеру. Умови роботи виявилися досить виснажливими: робочий день новоспеченого журналіста тривав з 9 ранку до 9—10 вечора. Та й матеріального достатку робота не приносила. Газета мала великі борги, що, звичайно, відображалося на мізерних зарплатах її працівників. Коцюбинський, винаймаючи номер у готелі Міньєля на Київській вулиці, ледве зводив кінці з кінцями: «Кожного тижня треба платити за номер. Хазяїн вже двічі присилав, а в мене нема чим заплатити. Ще виженуть з готелю… В касі не можу взяти гроші, бо з порожнього не наллєш…» (з листа до дружини Віри Устинівни, яка залишилася в Чернігові).
Загалом за період роботи письменника у «Волыни» було опубліковано 15 його матеріалів, підписаних М.К. (за тогочасною газетною практикою, статті виходили під ініціалами, а то й узагалі без підпису). На перший погляд, це здається невеликим доробком, зважаючи на те, що «Волынь» була щоденною газетою. Проте причиною цієї «малопродуктивності» був гострий внутрішній (а іноді — й зовнішній) конфлікт між громадянською позицією Коцюбинського та політикою газети.
Тогочасна «Волынь» являла собою газету, розраховану на «обывателя» і була нашпигована переважно офіційною інформацією, місцевими губернськими новинами, світською хронікою та рекламою. Серйозним суспільно- резонансним матеріалам пробитися на її шпальти було досить важко. Коцюбинський зрозумів це з перших днів роботи в редакції. Повідомляючи дружині про нову роботу, письменник скаржиться на «несимпатичний напрямок газети» з її досить «вульгарним дешевим лібералізмом», визнаючи: «Мені здається, що я влетів, взявши цю посаду…» В іншому листі вiн висловлюється про своє місце роботи відвертіше: «Погане це життя такого газетчика, та ще й у такому паршивому органі, як «Волынь» наша. Будь це ще газета з симпатичним напрямком, стій коло нього живі люди, легше було б співробітникові. А то маєш таке почуття, наче сидиш в купі гною, а навкруги тебе всякі паразити. Бридко!»
Відчуття «моральних рамок» переслідувало Михайла Михайловича протягом усього періоду співробітництва в газеті. Адже що може бути нестерпнішим для митця, ніж прокрустове ложе шаблону, обмежень, вказівок — всього, що загрожувало його моральній «чистопробності» (улюблене слово Коцюбинського). Усвідомлюючи, що рамки газетної творчості досить невеликі, письменник-журналіст у своїх матеріалах все ж ні на крок не відступив від власних громадянсько-політичних поглядів. Щоб пересвідчитися в цьому, варто погортати підшивку «Волыни» за 1897—1898 роки.
Ось номер за 11 грудня 1897 року. У колонці «Свет и тени русской жизни» Коцюбинський робить огляд декількох публікацій з інших газет (Нижегородської та Харківської губерній), які розповідають про «забави» простого народу. В одному селі найулюбленішою розвагою є цькування (до смерті) собак, гусей, півнів. В іншому — управитель помістям за відсутності хазяїна влаштував «кориду», внаслідок якої оскаженілий бик травмував кількох селян. «О tempora, o mores!» — вигукує Коцюбинський, засмучений такою дикістю. А далі письменник пропонує один із шляхів подолання відсталості та невігластва серед селян — створення народних театрів. Називаючи їх «світлим явищем у культурному житті», Михайло Михайлович стверджує, що саме цей вид мистецтва найкраще поєднує смаки інтелігенції та простого народу. Але головна цінність статті — не в цьому. Основна думка матеріалу настільки яскраво характеризує патріотизм Коцюбинського, що варта цитування («Волынь» виходила російською мовою): «Для того, чтобы народный театр принёс ту пользу, какую он может и должен принести, необходимо, чтобы пьесы, входящие в репертуар народного театра, были написаны родным, понятным для народа языком. У нас, в Малороссии, народный театр должен быть малорусским». Зауважимо, що це сказано за вісім років до Маніфесту Миколи II (17 жовтня 1905 року), який послабив утиски української мови.
Ще більш показовим у цьому контексті є матеріал, надрукований 6 й 7 лютого 1898 року під назвою «Русский язык в Галиции?», в якому Коцюбинський аналізує полеміку двох газет — «Биржевые ведомости» і «Санкт-Петербургские ведомости» — щодо української мови. Перша з них, повідомивши про відкриття в Тернополі гімназії з «руською» мовою навчання, розтлумачує читачам, що це, мовляв, не російська мова, а «говор — нечто жалкое, смешное и неуместное». Натомість «Cанкт-Петербургские ведомости» вміщують позицію російського(!) історика і письменника Дмитра Мордовцева, котрий аргументовано захищає українську мову. Коцюбинський, переказуючи в своєму матеріалі зміст полеміки, особливо детально викладає думки Мордовцева, серед яких, зокрема, й такі: «Язык галичан и малороссов гораздо древнее и родственнее, чем общерусский, праотцу языков славянских — древнеславянскому», «…осмеиваемый якобы «говор» стоит ближе, чем общерусский, к родовитой аристократии языков, и при всех неблагоприятных условиях его развития он послужил богатейшею, неиссякаемою сокровищницею для создания целого цикла самостоятельных произведений». Не обмежуючись аргументацією Мордовцева, Коцюбинський згадує у статті таких авторитетних європейських вчених, як Абель, Шафарик, Лавровський, Потебня, Житецький, кожен iз яких свого часу виступав на захист української мови. Тут же — імена понад п’ятдесяти видатних українських письменників ХIХ століття, як свідчення життя та бурхливого розвитку невизнаної імперією мови. Навряд чи ця глибока та смілива стаття з’явилася б у «Волыни», якби не тверда позиція Коцюбинського, який не побоявся бути «білою вороною» у зросійщеному колективі редакції.
Європейська свобода мислення, помножена на український національний ідеал — ось своєрідне творче кредо письменника, якого він прагнув неухильно дотримуватися. Один iз багатьох проявів цього принципу — матеріал у «Волыни» за 1 лютого 1898 року «К годовщине смерти П.Кулиша». «Сильный и гибкий ум, ширина и независимость взглядов, крупный талант поэта и беллетриста дают право этому «последнему из могикан» блестящей плеяды украинских писателей 40 х годов на почетное место в украинскойлитературе», — у губернському Житомирі лише через рік після смерті Куліша прозвучала настільки влучно-щира оцінка його творчості. «Лучшим памятником поэту и писателю Украины было бы издание доступного по цене издания его сочинений», — підказує сучасникам Коцюбинський. І підсумовує: «Кулиш всю жизнь оставался верен своему народу», — у цих словах помітна не лише глибока повага, а й дороговказ для самого Коцюбинського, своєрідний маяк у літературному океані. Бути вірним своєму народові — як просто сказано, проте як важко йти цим шляхом! Але — «шлях здолає, хто йде».
Наприкінці лютого 1898 року Михайло Михайлович виїхав до Чернігова, назавжди попрощавшись iз Житомиром. Попереду були ще п’ятнадцять років життя, створення літературних шедеврів, світова слава. Проте, очевидно, саме тут, у Житомирі, в умовах рутинної підцензурної роботи у «Волыни», викристалізувалася головна життєва цінність для Михайла Коцюбинського — внутрішня морально-етична свобода, яку неможливо затиснути в жодні політичні чи ідеологічні рамки — свобода творчої душі.
