Марія Непримиренна

Колись, багато років тому, ще в дитинстві, моя бабуся розповідала мені про отаманшу Марусю, що діяла зі своїм загоном на Вінниччині під час громадянської війни. Пізніше, вже професійно займаючись цим періодом в історії України, я з’ясував, що отаманш, які мали це популярне українське ім’я, було декілька. І можна без перебільшень стверджувати, що то були справжні амазонки новітніх часів, жінки, які взяли на себе військові, суто чоловічі обов’язки. Вони, нехтуючи власним життям, безліч разів кидалися із підлеглими у пекло боїв; не гірше, а то й краще за чоловіків володіли шаблею, суворо карали полонених ворогів, розробляли й оперативні стратегію і тактику своїх загонів у вкрай непростих ситуаціях. Разом з тим, проходячи через криваве і безжалісне горнило громадянської війни, жінки-воєначальники могли приємно вразити будь-кого вишуканими манерами, вмінням спілкуватися іноземними мовами, справжньою ерудицією і яскравою вродою...

Однією з них була М. Г. Никифорова — командир загону анархістів і спільниця Нестора Махна.

ТЕРОРИСТКА, ПОЛІТУВ’ЯЗНЕНА ТА ЕМІГРАНТКА

Про початок свідомого життя майбутньої відомої отаманши-анархістки збереглися досить суперечливі дані. За одними відомостями, Марія Григорівна Никифорова народилася у 1887 році в місті Олександрівську (тепер — Запоріжжя) в родині офіцера. За іншими, її справжньою батьківщиною був Стародубський повіт Чернігівської губернії, й походила вона з бідних селян. Є також свідчення, що певний час Марія працювала посудомийкою на місцевому горілчаному заводі. Однак, хоч як там було, безперечним фактом є те, що Никифорова рано ступила на шлях боротьби з існуючим ладом, початок якої нагадував початок революційної біографії Нестора Івановича Махна. Джерела свідчать, що у 1907 році Марія пострілами з револьвера убила царського пристава, а потім була заарештована царською поліцією і засуджена до смертної кари, яка через неповноліття терористки була замінена довічним ув’язненням. Спочатку Никифорова відбувала покарання у похмурих казематах Петропавлівської фортеці, а пізніше — у далекому Сибіру, звідки у 1910 році їй вдалося втекти. Тоді Марії Григорівні поталанило вибратись за кордон — спочатку до Японії, а пізніше — до Сполучених Штатів Америки і Західної Європи (вона мешкала у Великій Британії, Франції, Німеччині та Швейцарії). Живучи в еміграції, революціонерка-терористка не гаяла часу, активно займалась власною освітою. Марія студіювала європейські мови (кількома з них вона володіла досить добре), успішно закінчила два навчальні заклади — школу скульптури та живопису і офіцерську школу. Поза усяким сумнівом, опанування двох зовсім різних професій було добре продуманим кроком з боку емігрантки, повністю відповідало її розумінню власних варіантів життя. Якщо у світі панував би мир, то колишня політкаторжанка стала б скульптором або ж художницею, і можливо, що про її художню творчість майбутні мистецтвознавці написали б статті та книжки. А от на випадок воєнного лихоліття (як у Західній Європі, так і Росії) їй цілком у пригоді стали б знання, здобуті в офіцерській школі. І, як показало життя, військова освіта їй дійсно знадобилася...

СПІЛЬНИЦЯ МАХНА

Незабаром після перемоги Лютневої революції Марія Непримирима (таке прізвисько Никифорова отримала у Європі за свій політичний радикалізм) повернулася в Україну, приїхавши до містечка Пологи, де мешкала її мати. Звичайно, Марія опинилася у тих краях не тільки для того, щоб побачитися з матір’ю, яку вона не бачила вже багато років. Зовсім недалеко від Пологів, у славетному селі Гуляйполі тоді розгорнув бурхливу революційну діяльність анархіст- комуніст Нестор Махно, з яким емігрантка, анархістка- терористка за переконаннями, пов’язувала неабиякі надії на побудову справжнього анархістського суспільства.

Щоправда, революційні «порядки» у Гуляйполі не дуже подобались Марії Григорівні. Вона вважала, що сам Махно і його соратники надто вже панькаються з різною «контрою» (до неї Марія зараховувала перш за все представників заможних класів) і, крім того, всупереч класичним канонам анархізму встановлюють тут власну диктатуру. Підкреслимо одну важливу річ. Хоч якою б ненависною була для місцевих багатіїв влада гуляйпільських анархістів на чолі з Махном, вона могла здатися їм справжнім раєм небесним, якби у Гуляйполі почала хазяювати ультрарадикальна Марія Никифорова. У цьому випадку власність багатих та заможних «елементів» була б повністю експропрійована, а самі вони — знищені... Не можна виключати, що за інших історичних умов Марія Непримирима билася б з Махном і махновцями не менш відчайдушно, ніж з іншими своїми численними противниками.

Нові, анархо-комуністичні порядки в Гуляйполі потребували створення конкретної збройної опори. Бажання служити в анархістських чорно- гвардійських загонах виявило чимало молодих людей, однак у рідному селі Махна виявилося обмаль зброї. У зв’язку з цим Никифорова подала Махну непогану пораду: за її даними, недалеко, у містечку Оріхові, дислокований один батальйон Преображенського полку, у якого можна розжитись зброєю...

Марія і Нестор зуміли блискуче реалізувати цей план. Прибувши до Оріхова, бойовики Махна і Никифорової миттєво оточили казарми преображенців. Вояки Тимчасового уряду відмовились від спротиву, дали себе роззброїти і незабаром розійшлися хто куди, а сім полонених офіцерів Никифорова особисто розстріляла з револьвера. Звичайно, без суду і слідства...

Взагалі бажання Марії знищувати на місці контрреволюціонерів усіх мастей було просто неподоланним. 29 серпня 1917 року, під час контрреволюційного заколоту генерала Корнілова, на великому мітингу гуляйпільських робітників і селян хтось голосно вигукнув, що корнілівці присутні не тільки в Росії, а й тут, у Гуляйполі, вказавши при цьому на колишнього царського пристава. І вже через мить перед цим «привидом минулого» опинився безкомпромісний символ революції — Марія Никифорова. Анархістка, як завжди, була озброєна, і зустріч з нею могла досить дорого коштувати колишньому царському служаці — людині, до речі, абсолютно невинній. Однак від розправи «корнилівця» врятував сам Махно, зайвий раз продемонструвавши розбіжність підходів тодішніх революціонерів до закону і правопорядку.

Додамо, що у Гуляйполі Марія Григорівна проводила далеко не весь свій час. Починаючи з травня 1917 року її все частіше бачили в місті Олександрівську, де на чолі групи таких же, як вона, відчайдушних молодих людей Никифорова почала стягувати величезні грошові контрибуції з місцевих багатіїв. Наприклад, тільки від одного місцевого заводчика, Бадовського, вона вимагала 1 мільйон карбованців... Подібні дії безперечно мали на меті ліквідувати в Олександрівську великих капіталістів як суспільну групу і примусити їх пізнати усі «радощі» незаможного життя. Однак в оборону інтересів олександрівської буржуазії стала місцева влада. У кінці жовтня 1917 року Махно несподівано дізнався, що Марія Никифорова заарештована комісаром Олександрійського повіту за самовільні реквізиції. Рішуча вимога Нестора Івановича негайно звільнити анархістку потрібного ефекту не дала, більше того, повітовий комісар пообіцяв у недалекому майбутньому знищити і «злочинне гніздо» у Гуляйполі... У відповідь Махно відправив до Олександрівська 60 добре озброєних бойовиків, які мали звільнити Никифорову з-під арешту. Але сталося так, що допомога махновців не знадобилася. Марію Непримириму звільнили майже беззбройні робітники Олександрівська, серед яких вона була популярною. Слід додати, що адміністрація Олександрівська не наважилась противитись прихильникам анархістки: звільнення спільниці Махна відбулося вже після більшовицького перевороту в Петрограді, до чого і Махно, і Никифорова поставились цілком схвально, тоді ще не уявляючи, якими непростими виявляться їхні стосунки з комуністами...

Тоді й прибічники, й противники більшовицького перевороту вже відчували зловісне дихання громадянської війни. 2 січня 1918 року 200 вояків Нестора і Сави Махно та 250 бойовиків Марії Никифорової вирушили на Олександрівськ, на допомогу місцевим більшовикам, які вели боротьбу з прибічниками Центральної Ради. Спільними зусиллями місто було швидко очищене від «жовто-блакитників», сама ж Марія Григорівна стала заступником голови місцевого більшовицько-есерівського ревкому. Щоправда, Марія Непримирима досить швидко засвідчила, що їй далеко не завжди по дорозі з новою, більшовицькою, владою. Незабаром по Олександрівську прокотилася хвиля санкціонованих нею обшуків, реквізицій і розстрілів незадоволених такими діями осіб, а коли ревкомівці висловили Никифоровій рішучий протест з приводу подібних акцій, Марусині «хлопці» миттєво розігнали сам ревком, встановивши тут (щоправда, лише на кілька днів) свою, анархістську, владу... Після цього анархістський загін Никифорової захопив ряд міст та містечок на півдні України, і більшість із них спіткала така ж доля. У березні 1918 року вояки анархістки сміливою атакою вибили бійців армії УНР з Єлисаветграда, але «порядки», запроваджені тут Марією з її реквізиціями і розстрілами незадоволених робітників, швидко підняли населення міста на повстання проти анархістської влади. У містечку Березівка, де Никифорова та її підлеглі зажадали від жителів сплати колосальної грошової контрибуції, попередивши, що у разі невиконання цієї вимоги вони будуть усі знищені... І лише присутність недалеко від Березівки сильного червоного загону на чолі з Григорієм Котовським, рішучим противником будь-яких реквізицій, врятувала березівців від зухвалого пограбування...