Майстер і Місто

Закінчення. Початок див. на стор. «Україна Incognita» (25.01.2002 р.)

Місто, яке письменник любив до нестями, Київ Булгакова — гімназиста, студента, молодого лікаря і люблячого чоловіка (у квітні 1913 року він вінчався у церкві Миколи Доброго з Тетяною Лаппа), залишився там, за вододілом, що настав у серпні 1914 року. Перша світова війна була тільки початком... кінця Старого світу, блискуче опоетизованого Майстром. Робота у військовому шпиталі, участь у знаменитому Брусиловському прориві на Південно- Західному фронті у 1916 році; несподіване відрядження на Смоленщину до земської лікарні; і там, у лютому 1917 року, М.А.Булгакова застає революція.

У Ф.М.Достоєвського в «Щоденнику письменника» ми зустрічаємо пророчі рядки: «Есть исторические моменты в жизни людей, в которые явное, нахальное, грубейшее злодейство может считаться лишь величием души, лишь благородным мужеством человечества, вырывающегося из оков...». «Безумие дней мартовских», тобто Лютневу революцію, М.А.Булгаков як ортодоксальний монархіст не прийняв. Ось рядки з листа сестрі Наді (31.12.1917 р.): «...мне приснилось: Киев, знакомые и милые лица. Приснилось, что играют на пианино... Придет ли старое время? Настоящее таково, что я стараюсь жить, не замечая его... не видеть, не слышать!.. Я видел, как серые толпы с гиканьем и гнусной руганью бьют стекла в поездах, видел, как бьют людей. Видел... тупые и зверские лица...»

На початку березня 1918 року (за н. ст.) М.А.Булгаков повертається до Києва. Це буде передостання весна, що її провів Майстер у Місті. Письменник, що виїхав остаточно в 1919 році, кілька разів iз Москви приїжджав до Києва; але винести тієї політичної, військової та економічної вакханалії, що діялася у Місті, він так і не зміг.

Після жовтневого перевороту в Петрограді влада у Києві перейшла до Центральної Ради, що спиралася на десятки тисяч фронтовиків-українців. До речі, міф про «тріумфальну ходу Радянської влади» і є міфом — лише на незначній частині території колишньої Російської імперії, здебільшого на кілька днів, влада переходила до рук «Совєтiв». Війська українського соціаліста Симона Петлюри з небаченою жорстокістю придушили повстання робітників-соціалістів заводу «Арсенал». Але незабаром, 26 січня (8 лютого за н. ст.), частини Червоної гвардії увірвалися до Києва. Як писав А.Гольденвейзер: «Рада не мала ані фізичної, ані моральної опори у міських масах. Що ж до села, то воно мовчало».

«Людей в шароварах в два счета выгнали из Города серые разрозненные полки, которые пришли откуда-то из-за лесов, с равнины, ведущей к Москве. Тальберг сказал, что те, в шароварах — авантюристы, а корни в Москве, хотя эти корни и большевистские» («Белая гвардия»). П’ятий переворот не примусив себе довго чекати — за підсумками Брестського миру на багнетах німецьких та австро-угорських військ 1 березня 1918 року повернувся до Києва уряд Центральної Ради... У тій самій «Белой гвардии» читаємо і уявляємо цю картину: «...пришли в Город серыми шеренгами немцы, и на головах у них были рыжие металлические тазы... После нескольких тяжелых ударов германских пушек под Городом московские смылись куда- то за сизые леса есть дохлятину, а люди в шароварах притащились обратно...»

З урядом Центральної Ради окупанти (багато українських істориків соромлячись говорять, що їх «запросили») не церемонилися: черговий переворот, освячений кайзерівськими багнетами, був не за горами. «Прийшов до влади» Павло Скоропадський, генерал iз почту скинутого Миколи II: «...на пасхе, в цирке весело гудели матовые электрические шары и было черно до купола народом... шароварам (петлюрівцям. — С.М. ) крышка, будет Украина, но Украина «гетьманская...» Багато киян повірили в цю «оперетку» (нагадаємо, М.А.Булгаков уже в Києві) з монархічним відтінком. Але народ, який пройшов горна Лютого і Жовтня, був уже не тим, про повернення Старого світу не могло бути й мови. У Києві готувалося повстання; провінція фактично перестала коритися. У губерніях створювалися анклави, в яких безроздільно панували отамани. У Гуляй-Полі зароджувалася республіка селянського «батьки» Нестора Махна, непримиренного ворога гетьманської влади та окупантів, що її підтримували. А ось думка запеклого ворога гетьмана, визначного діяча Центральної Ради Володимира Винниченка: «І що ж це за страшна, дика, безоглядно і цинічно-грабіжницька діяльність почалась! Це була просто вакханалія клясової помсти, здірства, насильств, отвертого грабіжу... кожне село, кожна селянська хата були обкладені контрибуціями, розмір яких вирішався самими поміщиками».

Ілюзорність надій на прихід чергових «рятівників» підкреслюється письменником яскраво, гротескно. Ніколка Турбін у «Білій гвардії» пише на печі: «Если тебе скажут, что союзники спешат к нам на выручку, — не верь. Союзники — сволочи». Сам не вірячи собі, Шервінський говорить там же: «...в одесском порту разгружаются транспорты: пришли греки и две дивизии сенегальцев». М.А.Булгаков пішов із братами захищати Гетьмана від С.Петлюри, а П. Скоропадський... втік із німцями. Згадаємо полковника в «Белой гвардии»: «Гетман сегодня около четырех часов утра, позорно бросив нас на произвол судьбы, бежал!» Із приходом військ С.Петлюри почалися розстріли офіцерів, юнкерів, єврейські погроми. Але нова влада була також приречена. Про причини поразки Директорії УНР пише В.Винниченко: «у Києві неукраїнське населення просто горіло ненавистю до української влади... Отамани, наприклад, пренаївно думали, що можна військовими методами змусити неукраїнську буржуазію українізуватися». Чого вартий «наказ» у березні 1919 року, за яким «у три дні» треба було «організувати українізацію вивісок». С.Петлюра «самовдоволено їздив вулицями і радів українським написам над магазинами. Для отаманської (а особливо петлюрівської) психіки цього було достатньо: аби була показна, декоративна сторона».

У киян виникає відчуття втрати цінності життя (оповідання М.А.Булгакова «Необыкновенные приключения доктора», «Я убил»). У січні 1919 року письменника мобілізують до армії УНР: «С получением сего, предлагается вам в двухчасовой срок явиться в санитарное управление для получения назначения... Вот эта самая блистательная армия, оставляющая трупы на улице, батько Петлюра, погромы и я с красным крестом на рукаве в этой компании» («Я убил»).

Із щоденника київського лікаря (про прихід у лютому 1919 р. більшовиків): «...На Крещатик вышли они под звуки «Интернационала». Публика кричала «ура», все снимали шапки... «Обиженные и униженные» подняли головы повыше. Громко шли разговоры об буржуях, которых теперь тьма в городе... Меня уплотнили (21.02.19 г.)... и мобилизовали (22.02.19 г.)... Какой бессмысленной кажется вообще жизнь! И от этой бессмысленности ощущается ужасная усталость». При більшовиках зовні «порядку» було більше, але... підвали ЧК почали заповнюватися, розпочався «червоний терор» — катування ув’язнених, розстріли, реквізиції.

Із щоденника київської студентки (лютий 1919 р.): «Сегодня вступили (6.02) в город большевики... Вечные перемены власти могут с ума свести. Которое у нас правительство, начиная с 1-го января 1917 г.? Царское, временное, рада, большевики, рада, гетман, директория, теперь снова большевики...»

Це була остання весна Булгакова у Києві, він їде на Північний Кавказ, мобілізований у жовтні 1919 року денікінцями. Чому ж і війська Антона Денікіна не змогли утриматися в Києві? У «Очерках русской смуты» він нещадно і відверто говорить про причини поразки білого руху: моральний розклад, єврейські погроми, відсутність дисципліни. Але головне — «революцией руководили политические деятели, контрреволюцией — военные».

Після весни 1919 р. у Києві були ще петлюрівці, денікінці, які без особливих церемоній викинули перших за кілька годин iз міста, знову червоні; у 1920 році завітали білополяки («На переломе второго месяца среди совершенно безоблачного неба советская конница грубо и буденно заехала куда-то, куда не нужно, и паны в течение часа оставили заколдованный город» — «Киев-город»), і вже всерйоз і надовго до Києва прийшов всепоглинаючий Молох комуністичної влади.

«Белая гвардия» закінчується приголомшуючими рядками: «...Все пройдет. Страдания, муки, кровь, голод и мор. Меч исчезнет, а вот звезды останутся, когда и тени наших тел и дел не останется на земле. Нет ни одного человека, который бы этого не знал. Так почему же мы не хотим обратить свой взгляд на них? Почему?»