Міф про три «братерські східнослов’янські народи»
Думка про те, ніби існує три східнослов’янські народи, ніби вони мають спільні корені, т.зв. колиску Київську Русь; що в цих народів багато спільного в історії та культурі, має велике поширення й сприймається майже як аксіома. Особливо останнім часом ця думка активно артикулюється, передусім у Росії. Та й наші можновладці, які не можуть жити без «старшого брата», не перестають повторювати цю «істину», як мантру. Але чи це так? І чи зазначена «істина» є такою беззаперечною? Зрештою, чому це «братські народи» жили й живуть далеко не по-братськи?
Почнемо здалеку, аж із середини І тисячоліття н.е. Комусь може видатися, що ті часи не мають стосунку до часів теперішніх. Та не поспішайте з висновками. Звісно, багато що змінилося з тих часів. Але є речі, які нелегко змінити (навіть протягом такого значного періоду). Наприклад, генетику людей або ментальні стереотипи (чи архетипи).
Так ось, багаторічні дослідження, які проводили археологи й певним чином були підкріплені писемними джерелами, дають підстави стверджувати, що в V—VII стст. на теренах Європи уже заявили про себе слов’яни. Вони творили чотири групи племен із відповідними археологічними культурами. Найбільшою серед них була Празько-Корчацька. Її пам’ятки охоплюють величезну територію: від сучасних — Києва на сході й Відня та Дрездена на заході. Займала вона терени теперішніх українських земель (Київщини, Волині, Галичини, Закарпаття), Словаччини, Чехії, Південної Польщі, німецької Саксонії, а також частково Угорщини, Австрії, Румунії. У писемних джерелах фігурують назви племен цієї культури — склавини, хорвати (білі й чорні). На цих теренах виникли ранньосередньовічні держави — держава Само, Великоморавська держава. Через різні обставини культурна й почасти політична єдність склавинів було зруйновано. Празько-Корчацька культура стала основою, на якій сформувалася низка слов’янських етносів, — чехів, словаків, лужичан, почасти — українців та поляків. Тобто ми, українці, в якійсь мірі є «родичами» саме цих етносів. І справді, їхня архаїчна (народна) культура є нам дуже близькою. Можна наводити численні приклади, які в плані культурному свідчать про близькість цих народів. Щоб не втомлювати читача, зверну увагу лише на один — як на мене, дуже промовистий. В українському фольклорі майже не згадується Дніпро. Зате дуже часто фігурує Дунай. Навіть у обрядових весільних піснях східної Волині, звідки до Дніпра рукою подати, а до Дунаю дуже і дуже далеко, все-таки співається про Дунай. Саме Подунав’я було осереддям, де проживали племена Празько-Корчацької культури. Не даремно в «Повісті минулих літ» говориться, що в давні часи слов’яни жили на Дунаї, і тут є їхня батьківщина.
Із Празько-Корчацькою культурою на заході межувала Дедзіцько-Суківська археологічна культура. У писемних джерелах збереглася назва представників цієї культури — венеди. Проживали вони на захід від Вісли, займаючи, в основному, басейн річки Одер і прилеглі до нього території. Зараз це терени західної Польщі й північно-східної Німеччини. Предки цієї культури, як і предки культури Празько-Корчацької, стали основою для творення польського етносу. До речі, навіть сьогодні відчуваються певні відмінності між південною Польщею, т.зв. Малопольщею, та польським Помор’ям. Деяка частина жителів останнього навіть вважає себе представниками окремих етнічних груп у складі польської нації. Зокрема це стосується кашубів.
Щодо двох інших слов’янських культур середини І тисячоліття, то вони існували переважно на українських теренах. «Чисто українською» можна вважати Пенківську культуру. Вона розташовувалася на теренах Поділля, Подніпров’я (нинішні Черкаська й Кіровоградська області) та Полтавщини. У писемних джерелах, схоже, представників цієї культури іменували антами. Нарешті, ще одна слов’янська археологічна культура, Колочинська, охоплювала територію Чернігівщини, Слобожанщини (сучасні Харківська й Сумська області), Брянщини й Вороніжчини, Смоленщини й «білоруського Подніпров’я».
Можливо, до частково слов’янських належала Іпотешті-киндештська культура, розташована на теренах Молдови й східної Румунії. Загалом вважається, що її створили носії Пенківської культури, змішавшись із місцевим населенням, — даками й романізованим населенням.
Звісно, з середини І тисячоліття картина «слов’янського світу» значно змінилася. Відбулося розселення слов’ян (переважно в південному й північному напрямках), яке супроводжувалося асиміляцією племен, що проживали на цих землях. Водночас частина слов’ян на своїх теренах (сучасній Австрії, Східній Німеччині, Угорщині) зазнали асиміляції — германізації та мадяризації. Проте, незважаючи на колонізацію та асиміляцію, дослідження показало, що в межах цих археологічних культур і сьогодні проживає генетично близьке населення та що ареал його розселення мало виходить за ці межі. Водночас антропологічні дослідження дають підстави стверджувати, що «братами по крові» українців не є ні білоруси, ні росіяни, а словаки й частково чехи.
БАГАТОЛИКИЙ УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД
Якщо розглянемо карту розселення слов’янських племен в середині І тисячоліття, то побачимо, що ці племена займали основну частину теперішніх українських земель, але далеко не всю. Якщо брати південь та південний схід, то вони не були заселені слов’янами. Та й географічно ці терени відрізнялися від території «слов’янської України». На півдні й на південному сході маємо степ. У той же час бачимо, що слов’яни, будучи зорієнтовані на землеробство, переважно селилися в лісостепових або прилеглих до них лісових районах. Власне, лісостеп значною мірою визначав «обличчя» слов’янської цивілізації.
Щодо степів України, то в період Середньовіччя, і навіть у ранньомодерні часи, тут домінували кочові тюркські етноси — спочатку половці, потім татари. Інтенсивна слов’янська (переважно — українська) колонізація цих земель почалася відносно пізно — у XVIII—XIX стст. Вона супроводжувалася асиміляцією тюркських елементів. Подобається це комусь чи ні, але тюркський складник є важливим складником українства. Саме на межі слов’янського й тюркського світів виник феномен українського козацтва, яке вважать (інше питання — наскільки це справедливо) своєрідним символом-ідентифікатором українців.
Те, що сучасна Україна — це поєднання двох географічно й почасти етнічно відмінних територій, дається взнаки й сьогодні. Ми говоримо про відмінності між Сходом і Заходом. Хоча, насправді, варто говорити про відмінності між слов’янським (українським) лісостепом та слов’янізованим колишнім тюркським степом.
Зрештою, й слов’янський український лісостеп не є однорідним. Свого часу відомий історик Володимир Антонович, учитель Михайла Грушевського, звернув увагу на відмінності між регіональними групами українського населення. Він виділяв такі три групи: південно-західну, північну та «українську». Перша осіла в межах Галичини, Буковини, Волині, частково — Поділля. Вона, на його думку, характеризується ініціативністю, прагненням зберегти й захистити свою культуру, стійкістю в збереженні національних особливостей. Друга група розселялася на Поліссі, Чернігівщині, у північній частині Київської губернії. Її представникам бракує ініціативи, вони бережуть свої національні особливості, але мало турбувалися про їхній вияв в особистому та суспільному житті. «Українська» ж група населяє решту Київської губернії, східну частину Поділля, Полтавську губернію, слободи Харківської, Воронезької, Курської губерній, Донського та Кубанського війська. Для її представників притаманна любов до свободи, але на свої національні особливості вони мало звертають уваги.
Як бачимо, розселення трьох великих груп українців, про які вів мову В. Антонович, майже збігалося з розселенням Колочинської, Пенківської та східної частини Празько-Корчацької археологічних культур на українських землях. Чи випадково це? І чи випадково, що ці регіональні відмінності дають про себе знати й сьогодні? Звісно, не варто їх абсолютизувати. Але ж корінний житель Полтавщини різниться від корінного волинянина, а корінний галичанин — від корінного жителя Чернігівщини тощо.
Говорячи про етногенез сучасних українців, не можна не зачепити таку дражливу тему, як єврейство. На жаль, дослідники, як правило, намагаються її обійти. А даремно. Адепти юдаїзму з давніх-давен жили на українських землях і відігравали в їхньому житті помітну роль. Звісно, ці адепти не обов’язково були вихідцями зі Східного Середземномор’я — батьківщини євреїв. Юдаїзм прийняла частина тюркського населення Хазарського каганату, який розташовувався на східних теренах сучасної України. Очевидно, до нащадків цих юдаїзованих тюрків належали кримчаки й караїми, які жили й почасти продовжують жити в Україні. Чи не цими юдаїзованими тюрками були «жиди хазарські», про яких пише «Повість минулих літ»? Певні документи дають підстави говорити про слов’янізацію юдейського населення ще за часів Київської Русі. Добре відомо, що існували козацькі старшинські роди, котрі мали єврейське походження. Зрештою, українські землі за часів царської Росії входили в зону т.зв. осілості для євреїв. Також на теренах Галичини, Буковини й Закарпаття, що належали Австро-Угорщині, євреї становили помітний відсоток населення. Звісно, якась їхня частина зазнала слов’янізації (українізації).
Таким чином, нинішня українська нація, яка й далі продовжує свій розвиток у межах нинішньої Української держави, є складним етнічним утворенням. Її основа, безсумнівно, є слов’янською. Інша річ, що ця основа неоднорідна й складається з трьох частин. Окрім зазначеної слов’янської основи, помітну роль в етногенезі українців відіграли тюрки, а також євреї. Певна роль на початкових етапах етногенезу нашого народу належала готам і припонтійським грекам. Попри влив цих чужих для слов’ян елементів, вони не переломили слов’янську етнічність українців. Принаймні ми не належимо до «етнічно зломлених» націй. Чого, до речі, не скажеш про «братні слов’янські народи», які живуть на північ і схід від нас.
Далі буде
