НА МАРШРУТАХ СВЯТОГО ПАВЛА
Православний світ до останнього моменту не вірив, що таке може трапитися — Римський папа в Афінах, Римський папа на Ареопазі, Римського папу приймає єпископат Елладської православної церкви. Адже і сьогодні, не зважаючи на те, що давно відійшли покоління тих католиків та православних, які дійсно заподіяли один одному зло, є чимало охочих вічно зберігати «священний» вогонь ненависті.
У гарній старовинній залі резиденції Архієпископа Афін та всієї Греції сидять православні й католицькі князі церкви. У центрі — верховні пастирі: архієпископ Христодул і папа Іван Павло II. Як це бувало у першому тисячолітті, коли латинський Рим і грецький Константинополь разом розбудовували вселенську церкву. ТБ надало нам можливість бачити урочисту й зворушливу сцену — гість просить у православних вибачення за історичні провини своєї церкви. За папою, який смиренно вибачається, сьогодні стоїть понад мільярд віруючих (православних греків — у багато разів менше). Потім папа і архієпископ разом відвідують пагорб Ареса, святу землю, де формувалися основи демократії, де проповідував апостол Павло.
Історичні провини католиків стали для деяких грецьких кіл приводом для протестів проти візиту Римського папи. У списку гріхів стоїть, зокрема, захоплення Константинополя (1204 рік) учасниками IV Хрестового походу. Це дійсно страшна історія — найбільше й найбагатіше місто християнського світу (досить сказати, що Константинополь мав на той час понад мільйон мешканців, а Париж, для прикладу, — трохи більше 10 тисяч) було взяте хрестоносцями штурмом й безжально сплюндроване. Вивезені з Нового Риму художні скарби й досі прикрашають західні міста та музеї (скажімо, антична четвірка коней оздоблює фронтон собору св. Марка у Венеції.)
Не забуваймо, однак, що протягом майже двох тисячоліть християнський світ безперестанно воював — всі країни з усіма країнами, незалежно від конфесії. Так 1043 року, вже після хрещення Русі візантійськими місіонерами, воїни князя Ярослава Мудрого ходили на Царгород воєнним походом (щоправда, міста захопити не пощастило). У Другій світовій війні християни — і православні — воювали з обох сторін, також у союзі з Третім Рейхом. (Село, в якому я жила під час війни, було окуповане й пограбоване православними румунськими солдатами). Виникає запитання: «Як, взагалі, нам усім ставитися до колишніх воєнних противників? До тих же німців або французів (після війни 1812 року!)? Ворогувати з ними до самого Страшного Суду, чи як?
Вважати події 1204 року серйозним чинником сьогоденної церковної політики — то мало збагненне для нормальної людини. Та очевидно, що деякі православні фундаменталістські (краще сказати — екстремістські) кола керуються принципом: «Була б ненависть, а історичний привід завжди можна знайти». І відповідно налаштовують свою паству, граючи на не кращих інстинктах людей — ксенофобії, націоналізмі, конфесійній обмеженості. Як у Греції, так і, на жаль, в Україні. Однакове неприйняття всього, що не православне, однакове бажання навіки й наглухо замкнутися у своєму конфесійному гетто (саме через це, безумовно, частка православних у християнському світі постійно зменшується.) Шляхетні наміри папи Iвана Павла II прокласти місток, хоча б хиткий, через зяючу конфесійну схизму, викликає у таких людей запеклий спротив і навіть презирство. Маючи бездоганну(?!) історію, ці православні не можуть оцінити спроби папи розібратися з історією власної церкви, а тим більше — вибачитися за неї. Схоже на те, що вони давно виключили із християнських заповідей каяття. Але який інший шлях веде людей до примирення, — окрім щирого каяття та вибачення? Як в церковних, так і в усіх інших вiдносинах.
Винахідливість релігійних фанатиків може сягати невірогідних, фантастичних розмірів. Подумати тільки, яке табу застосували грецькі ченці — заборонили Римському папі цілувати грецьку землю! Цей анекдот, безумовно, увійде в аннали церковної історії. Але як, одначе, відрізняються сучасні греки від тих еллінів, які поставили на майдані вівтар незнаному Богу і доброзичливо слухали апостола Павла, навіть не погоджуючись iз ним!
Втім, всі православні фундаменталісти світу безсилі змінити дійсність, те, що звершилося — католицький папа побував у самому серці східного православ’я і був достойно прийнятий ієрархами Елладської церкви. Повільно, важко, але нормальні вiдносини між двома церквами почнуть розвиватися. Якщо навіть буде регрес —знищити чи знецінити прецедент неможливо.
