На порозі
У січні ми відзначаємо дві великі події християнської священної історії. Це Різдво — народження або втілення — засновника християнської релігії Ісуса Христа та день Богоявлення (Водохреща), з якого почалося його земне служіння. Після того, як Іван Предтеча охрестив тридцятилітнього Ісуса водою, Син Божий 40 днів провів у пустелі, а потім ходив землею Палестини — проповідував слово Боже, годував голодних, зціляв хворих, допомагав безправним та формував першу християнську громаду зі свої учнів-апостолів. Служіння тривало три роки й три місяці, а 7 квітня 30 року в п'ятницю Ісус із Назарета помер на Голгофі. (До речі, ці три роки земного життя Ісуса Христа демонструють повну суперечність iз його вченням тих поглядів, які відкидають або відсувають на другий план соціальне служіння церкви в сучасному світі.)
Два тисячоліття тому історія зробила перший крок у новий вимір дійсності, змінила курс. Адже навіть атеїсти та адепти інших релігій не можуть заперечувати, що християнство стало одним із найбільш суттєвих чинників і складових того, що сьогодні називаємо західною цивілізацією. Хто може сказати, якою була б історія Заходу, а значить і світу, без християнства? І хто кого створив — християнство нову цивілізацію чи навпаки? Чи не буває так, що коли якась частина людства з несповідимої причини (історик Лев Гумільов називає її «пасіонарністю» — вибухом суспільної активності, «пристрасності», зокрема, з'явленням «пасіонарних» особистостей) починає енергійно перебудовуватися, то насамперед творить собі нових богів? Хто може сказати? Як би там не було, але зародження в лоні іудаїзму нової релігії, християнства, логічно пов'язувати з подальшим поступовим занепадом давньої язичницької греко-римської цивілізації.
Один із цікавих історичних парадоксів полягає в тому, що світ — ойкумена — першого століття нової ери зовсім не помітив і не зафіксував тих драматичних і доленосних подій, які розгорталися в далекій римській провінції Палестині. Не помітив ні Різдва, ні нового вчення, ні чудес, ні трагічної смерті на хресті. І це попри всі Сивіллини книги, оракулів, авгурів, а також пророцтва П'ятикнижжя. Мешканці римської імперії, сучасники євангельських подій, ніколи не чули навіть такого імені — Ісус Христос. Про це свідчать численні історичні й філософські твори, а також офіційні документи, що дійшли до нас з того часу. Зокрема, в листуванні канцелярії Понтія Пілата з Римом, де тоді правив імператор Тіберій, ім'я Ісуса з Назарету не згадується. Жодного слова не написав про нього й відомий іудейсько-римський історик Йосип Флавій (народився 37 року), добре поінформований про події в Палестині, про що свідчать його твори, які збереглися.
Феномен «мовчання першого століття» непокоїв вже ранніх християнських істориків. Деякі з них не могли втриматися й «поправляли» справу — вставляли в твори давніх авторів тексти зі згадкою про Ісуса Христа та його вчення. Такі вставки є, наприклад, у старослов'янському перекладі «Іудейської війни» згаданого вище Йосипа Флавія, у римських істориків Светонія та Тацита. Було сфабриковано також кілька «Донесень прокуратора Іудеї Понтія Пілата імператорові Тіберію». Пояснення «мовчання», втім, може бути простим і прозаїчним — люди, навіть наймудріші, часто не помічають того нового, що народжується й зріє на їхніх очах, навколо них. Особливо на стадії «інкубаційної» фази розвитку. Або зверхньо сприймають це нове як щось незначне, не гідне їхньої уваги.
Ми стоїмо на порозі III тисячоліття. Чим є для нас ця «кругла» дата? Ще одна чергова зарубка на одноманітній лінійній шкалі часу або перехід у якісно новий вимір існування? Вимір, який саме народжується на наших «сліпих, сліпих, сліпих» очах. Можливо, що все навколо вже наповнене знаками — не містичними, а цілком матеріальними — майбутнього, яке вже наполовину тут. А ми їх не помічаємо. Простий приклад. Вчені 50-х років не змогли передбачити світ-2000, хоча жили серед його видимих атрибутів; вони не спрогнозували навіть широке розповсюдження комп'ютерних мереж, Інтернету. То не маємо дивуватися, що мудрі римляни «пропустили» явлення християнства.
Щодо мене, то з настанням нового століття досі помічаю лише один добрий знак — у ЗМІ стало менше однією «заговореною» темою. Закінчуємо розмовляти про майбутнє, починаємо жити в ньому, — писати на його сторінках. Сторінках не білих, а, як це завжди буває, вже частково заповнених нашим минулим. Яку ж історію ми напишемо?
