На утриманні в сусідів
Мова, втім, про інше. Значна частина моїх книг є перекладами авторів часів античних, Відродження та західних класиків ХVIII— ХХ століть. І раптом мене вразило, може вперше, те, що моє зібрання складається переважно з російських перекладів. А не з оригіналів або перекладів українських. То був не вибір — все придбане, що потрапляло до рук, найчастіше російське. Бо перекладацька справа завжди була суттєвою частиною мовної імперської політики Москви; з часів Російської імперії існувала — іноді офіційна, іноді негласна — заборона перекладів колоніальними мовами. Також «народам СРСР» доступ до світової культури забезпечувався переважно через один канал — мовою метрополії. В Україні, попри все (попри, наприклад, російськомовний Інститут іноземних мов), працювала непогана перекладацька школа, — iз вдячністю згадаємо Григорія Кочура. Але здійснені за радянської влади українські переклади — то якась одна нота у симфонії світової культури. А щодо оригіналів, то протягом довгих десятиліть у Союзі їх майже не видавали; та й суспільство мало цікавилося іноземними мовами — в очікуванні моменту, коли міжнародною мовою стане, витіснивши англійську, російська.
І ось тепер українці фактично залишилися без культурного підмурку того, що зветься Західною цивілізацією, — без перекладів рідною мовою світової книжкової спадщини в її повному класичному обсязі. Деякі сусіди роблять із цього зловтішний «логічний» висновок — коли ми, зрештою, залишимося сам на сам із своєю власною мовою, то впадемо в хутірське невігластво. Надовго або назавжди. Адже наші сусіди — Росія та Польща — займалися перекладами античної та західної літератури різних жанрів на свої мови два останні століття. А позбавившись комуністичної ідеологічної машини, вони, сусіди, негайно почали заповнювати прогалини — перекладати і видавати все, колись заборонене царською або радянською цензурою. Один знайомий поляк сказав гордо: «Ми вже переклали абсолютно все!» Він, звичайно, перебільшив, але тільки трохи, — щоб впевнитися у цьому, варто побувати у варшавських книжкових магазинах.
Це дуже серйозна національна справа. Переклади світової літературної й наукової спадщини повинні стати обов’язковою складовою державної програми утвердження і розвитку української мови. За 10 років незалежності НАНУ вже могла б укласти і затвердити урядову програму забезпечення суспільства якісними перекладами всього того, що складає набуток західної культури, принаймні за 2500 років. На це знадобиться не одне десятиліття і чималий кошторис. А головне — великий корпус висококваліфікованих перекладачів українською, глибоких знавців іноземних мов, мертвих і живих, до того — обдарованих літературним талантом.
Досі, однак, не маємо ні державних програм, ні адекватної школи перекладачів, ні — що найгірше — повного усвідомлення існуючої проблеми. Вона не хвилює навіть деяких науковців Києво-Могилянської академії; там, зокрема, розповсюджено привабливу, у дусі поміщика Манилова, думку: «А чи не краще читати античних та західних авторів у оригіналах?» Академічні та університетські видавництва вельми задоволені, коли протягом року перекладуть і видадуть кілька книжок. Це справжнiй подвиг за сучасних умов, але згаданої проблеми він не вирішує.
Існує ще одна проблема, пов’язана з українськими перекладами. Переважна частка того нечисленного, що сьогодні таки видається, є перекладами не з оригіналів, а з російської, тобто перекладами з перекладів. Що не тільки позначається на якості текстів, але й свідчить про повну ганебну капітуляцію.
Хтось запитає: «Ну і що? Адже російські переклади таки існують в Україні?» Але як тоді бути з національною самоповагою, із майбутнім нашої культури, з тим незаперечним фактом, що переклади світової літератури збагачують будь-яку мову, її лексикон? Є ще одна причина піклуватися перекладами. Повільно, з тертям, але українська мова таки поширюється — хоч як це дивно! — в Україні. Натуральна двомовність старших поколінь суспільства відходить і невдовзі її просто не стане. Для людини ж, вихованої в українських навчальних закладах, читати російською незабаром буде те ж саме, що, скажімо, польською. Взятися за російський переклад, скажімо, Корнелія Тацита, Бенвенуто Челліні чи Леона Фейхтвангера наважиться далеко не кожен.
Справа досі стоїть на мiсцi, бо абсолютно некомерційна. Ми ж тим часом претендуємо на приналежність до Європи, на спільну з нею культурну спадщину та однакові мистецькі уподобання, а часто — і на кращу, ніж на Заході, гуманітарну освіту. Може, все це — самоомана?
