Нас знову кличуть до колгоспів (Закінчення)

Закінчення. Початок читайте у «Дні» №214-215

Слід визнати, що голод, викликаний насильницькими хлібозаготівлями, в Україні був інтенсивніший, ніж в інших регіонах. Документальне підтвердження неможливе, але можна все-таки твердити, що в нашій республіці хлібозаготівлі містили в собі каральну складову, викликану особливо затятим спротивом українських селян колективізації. Але у держави-комуни, яку репрезентував Сталін, не було в першій половині 1932 року наміру нищити селян голодом. Уряд не запровадив блокади, і близько трьох мільйонів селян розтеклися по інших регіонах у пошуках хліба. Було знято з експорту певну кількість вже навантаженого на пароплави зерна. Були навіть закуплені дрібні партії зернових культур за кордоном для рятування голодуючих та організації весняної сівби. За останніми підрахунками фахівців з Інституту демографії та соціальних досліджень, які працюють разом з американським професором Олегом Воловиною, надсмертність в сільській місцевості України, яка була наслідком конфіскації хліба, не перевищувала 207 тис. осіб. Це величезна цифра, але все-таки не голодний мор. Виходить, що Голодомор не мав прямого стосунку до хлібозаготівель.

Тут не випадково показана реакція влади на голод, викликаний хлібозаготівлями: терпимість до біженців, закупки дрібних партій хліба за кордоном, зняття певної кількості зерна з експорту. Все це свідчило, що Сталін не бажав доводити ситуацію до повального голоду, хоч забрав у селян основну частину врожаю 1931 року. Доводиться так багатослівно зупинятися на причинах, які викликали загальносоюзний голод, і на спробах держави-комуни боротися з ним, щоб відділити від нього замаскований (тим же загальносоюзним голодом, який тривав до врожаю 1933 року) різновид сталінського терору, наслідком якого стали голодомори. Інформаційна поведінка держави-комуни під час голодоморів в Україні, на Північному Кавказі та Нижньоволзькому краї не змінилася: боремося з продовольчими труднощами, викликаними антирадянськими елементами, які проникли в колгоспи і прагнуть задушити робітничо-селянську владу. Іншою була суть подій у сільській місцевості голодоморних регіонів: спочатку створювалася за цілковитої інформаційної тиші ситуація абсолютного голодування, а через кілька тижнів держава починала під фанфари засобів масової інформації надавати їм продовольчу, фуражну і насіннєву допомогу. Допомога була вибірковою і надавалася в таких кількостях, які не могли зупинити масової смертності від голоду аж до літа 1933 року. Окрема мова — про найлютіший казахський голодомор. У влади не було наміру нищити казахів, вони самі гинули внаслідок примусової і раптової відмови від кочового господарства.

Каральна акція у регіонах товарного землеробства складалася з трьох елементів: а) створення в голодуючих селах ситуації абсолютного голодування шляхом конфіскації всього наявного продовольства тривалого зберігання; б) заблокування колгоспників та одноосібників у їхніх селах; в) встановлення інформаційної блокади. У комплексі ці три елементи безпомилково вказують на намір влади створити ситуацію, неможливу для фізичного існування. Саме в такій ситуації у голодуючій місцевості з’являлася держава зі своєю допомогою, яку дезорієнтовані інформаційною блокадою жертви приймали із вдячністю і клялися відтепер добросовісно працювати у своїх колгоспах. Зовсім не дивно, що й тепер немало людей, які втратили в Україні своїх рідних і близьких в ті страхітливі часи, здивовано й навіть обурено запитують: при який геноцид іде мова?

Коли обурюються люди, які не мають спеціальних знань, — це одна справа. Коли ж допомогу держави голодуючим обігрують фахівці, з порога відкидаючи інформацію про конфіскаційну частину сталінської акції, — це вже інша справа.

Спроби відвести відповідальність за Голодомор від сталінського уряду було вперше зроблено в книзі «Голод 1932—1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів», яку видав Інститут історії партії в 1990 році. Зосереджені в книзі документи з партійних архівів Москви та Києва відіграли винятково велику роль в дослідженні Голодомору. В.Солдатенко, як він каже, був причетний до формування збірника, в який потрапили 248 документів з відібраних архівістами 2,5 тис. (с. 10). Якщо поглянути на склад опублікованих документів під кутом зору конфіскаційної і рятівної частини сталінської акції, то можна прийти до такого висновку: жодного документу з конфіскації нехлібного продовольства у збірнику нема (в пізніших збірниках вони є), а з моменту першої постанови політбюро ЦК ВКП(б) про надання продовольчої допомоги (8 лютого 1933 року) і до визрівання нового врожаю (кінець червня 1933 року) надруковано 80 документів, з них 68 — про допомогу голодуючим. І В.Солдатенко робить такий висновок: «В дихотомічних схемах наявності/відсутності документів (доказів) про спланований, організований терор голодом абсолютно відсутні директивні документи, які б давали позитивне підтвердження версії (про геноцид. — С.К.), й існують десятки документів директивних органів, так би мовити, зворотного спрямування й розрахунку. Вони все ж неспростовно свідчать про прямо протилежну тенденцію — намагання бодай якоюсь мірою зарадити біді, що було зовсім несумісним із зумисним, цілеспрямованим масовим нищенням людей» (С. 21). Залишається тільки гадати, чого на благодатній землі, за відсутності війни і кліматичних катастроф від голоду загинули мільйони громадян України...

ЯК ЦЕ РОБИЛИ

Як створювалася ситуація абсолютного голодування? Хлібозаготівлі починалися восени, але в 1930—1931, 1931—1932 і 1932—1933 рр. тривали всю зиму, щоб викачати з села якомога більше хліба. У 1932 році з ініціативи Сталіна (це доведено документально) був прийнятий так званий закон про п’ять колосків, який прирівнював колгоспно-кооперативну форму власності до державної і загрожував суворими карами всім тим, хто спокуситься на колоски, вирощені навіть у господарствах одноосібників. Тоді ж з його ініціативи (що теж доведено) було запроваджене законодавство про натуральні штрафи для боржників по хлібозаготівлях — м’ясом (салом) і картоплею. Хлібозаготівлі здійснювалися методами сталінської демократії: Кремль розписував завдання по республіках та областях, а до двору його доводили на сільських зборах: незаможники не мали свого хліба, але диктували тим, хто його мав, кому і скільки треба віддати державі. Цей метод уперше був запроваджений Сталіним під час його відрядження на Урал і в Сибір у 1928 році, після чого поширений на всю країну. Зрозуміло, що під впливом такої політики між селянами різної майнової потужності з’явилося відчуження, яке не зникло й після того, як всі опинилися в колгоспі. Сталінська держава культивувала відчуження й поміж селянами та жителями міст, яким змушена була урізати хлібну пайку або зовсім знімати певні категорії робітників та службовців із централізованого постачання.

У грудні 1932 року Сталін відрядив заступника голови ОДПУ В.Балицького в Україну із завданням виявити як прихований від державного обліку хліб, так і антирадянські гнізда в колгоспах і радгоспах. Виявлених «ворогів», серед яких було немало господарських, радянських і партійних керівників різного калібру звинувачували за прямою вказівкою вождя не тільки в провалі хлібозаготівель, але й у зв’язках з іноземними розвідками. Таким чином Сталін змушував усіх представників партійної і радянської вертикалей влади перетворюватися на безсловесних виконавців страхітливих планів Кремля. Балицький виявив «антирадянські гнізда» у 200 з 348 існуючих тоді сільських районів — людей вистачало. Але хліб був або втрачений, або вже реквізований державою, і головний український чекіст мав визнати: запаси прихованого хліба є, але надто мізерні, за дві декади обшуків виявлено не більше 700 тис. пудів. Тим не менш, газети розгорнули галасливу кампанію про необхідність виявлення в Україні «підземних пшеничних міст». 1 січня 1933 року Сталін дав сигнал організувати в республіці повсюдні обшуки силами державної безпеки й громадськості. Команди хлібозаготівельників з міських активістів і місцевих незаможників знайшли в селі з 20 грудня 1932 року по 25 січня 1933 року, тобто в рамках каральної акції, менше мільйона пудів зерна в таємних сховищах. Щоб вийти на круглу цифру, чекісти включили в свої рапорти зерно, одержане від повторного обмолоту і конфісковане у перекупників. Чи могло вилучення мільйона пудів хліба викликати смерть понад трьох мільйонів сільських жителів України? Слід повторити, що Голодомор не мав прямого стосунку до хлібозаготівель.

Чим виправдовує (іншого слова не підбереш) Голодомор В.Солдатенко? Читаємо в його статті: «Голод 1932—1933 рр. можна зрозуміти лише на тлі геополітичних процесів у контексті протистояння СРСР і капіталістичного світу та апріорного (практично — невідворотного) майбутнього масштабного воєнного зіткнення. Це вимагало від радянського керівництва пошуку відповідних адекватних рішень, насамперед, невідкладного підвищення рівня обороноздатності для відсічі ймовірній агресії та ведення великої війни і, у свою чергу, потребувало значних валютних коштів, які могли дати лише експортні поставки, зокрема українського збіжжя» (с. 6). Це все, що він спромігся висунути на користь так званої негеноцидної версії Голодомору.

СВІДКИ  ГОЛОДОМОРУ

«Хлібозаготівельники», які в січневі дні 1933 року вдиралися в селянські садиби, були представниками влади. Вони шукали прихований від обліку хліб, а коли не знаходили його, то керувалися законодавством про натуральні штрафи, конфіскуючи м’ясо (сало) і картоплю. Та обшукові команди складалися головним чином з незаможників, які були голодніші від інших, тому що не мали добре поставленого присадибного господарства. Не дивно, що вони були здатні виявити ініціативу і забирати всю їжу, яку тільки могли побачити. Але хто напоумив їх перекидати на підлогу казанок із щойно звареним борщем або брати з собою на обшук пляшку з гасом, щоб вилити його в бочку з квашеною капустою? Про такі факти розповідали ті, хто вижив під час Голодомору.

Переконаний, що Сталін не давав жодних письмових розпоряджень про конфіскацію всієї їжі у розвиток законодавства про натуральні штрафи. Досить того, що сама ідея штрафування «боржників» м’ясом і картоплею нагадувала Середньовіччя. Тих, хто саботував будівництво комуносоціалізму, позбавляли їжі на підставі усних вказівок. Розрахунок був на прогнозовані дії голодуючих незаможників, яким не треба було довго пояснювати лінію поведінки під час обшуків. Відсторонившись від жахливої конкретики обшукової кампанії, Сталін обмежився абстрактно-теоретичними вказівками, які могли б служити моральним виправданням для тих, хто ще не втратив людську подобу. Ось зразок такої вказівки: «Ленін, наш великий учитель, говорив: «Хто не працює, той не їсть». Що це значить, проти кого спрямовані слова Леніна? Проти експлуататорів, проти тих, які самі не працюють, а примушують працювати інших і збагачуються за рахунок інших. А ще проти кого? Проти тих, які самі ледарюють і хочуть за рахунок інших поживитися «(Твори, т.13, с. 248.).

Ще одним прикладом розрахунку на автоматизм дій виконавців була новорічна сталінська телеграма, що започаткувала в Україні обшукову кампанію. Конфіскація всієї їжі здійснювалася по окремих селах і в останні місяці 1932 року, але Сталіну треба було добитися синхронності дій місцевих властей в масштабах України. Тому він звернувся до керівників республіки із вказівкою оповістити через сільради всіх колгоспників та одноосібників, щоб вони добровільно здавали державі «раніше розкрадений і прихований хліб». Проти тих, хто не зробить цього добровільно, мав бути застосований «закон про п’ять колосків». Зміст телеграми цим вичерпувався, але всі вертикалі влади мусили тепер організувати повсюдні обшуки селянських садиб, щоб встановити, хто не виконав вимоги.

В.Солдатенко дивується, чому публічне звернення Сталіна я інтерпретую як «умовний сигнал для чекістської операції, ніби не існувало прямих таємних каналів передачі владних розпоряджень» (С. 23). Звісно, канали існували, але Сталін не бажав втручатися в ту вакханалію, що розгорнулася, як розповідали свідки Голодомору, в українському селі.

Хіба не ясно, що конфіскація всієї їжі разом із документально встановленою ізоляцією покараних рівнозначна смертному вироку? Не тільки Сталін, але й друга в країні особа — В.Молотов відхрещувався від дій, ним же організованих. Ми знаходимо документальне підтвердження цього у книзі В.Кондрашина «Голод 1932—1933 годов: трагедия русской деревни» (М., 2008, С. 216).У листопаді 1932 року Старомінський райком ВКП(б) Північно-Кавказького краю рекомендував таку репресію щодо жителів станиці Новосільської: «Застосувати найбільш суворі заходи впливу і примушування, здійснюючи вилучення всіх продуктів харчування». У листі до секретаря ЦК КП(б)У М.Хатаєвича В.Молотов нещиро назвав цю рекомендацію «не більшовицькою» і такою, що випливала з «відчаю, до чого ми не маємо жодних підстав, оскільки партія виступає проти практики місцевих властей брати будь-який хліб і де завгодно, не рахуючись і т.п.» Молотов навіть не побажав закінчити фрази, настільки його схвилювала задокументована ініціатива місцевих властей. Слід звернути увагу й на те, що голова радянського уряду говорив про хліб, тобто про стратегічно важливий продукт, який держава мусила мати, щоб годувати населення міст. Він зробив вигляд, що йдеться в рекомендації райпарткому не про нехлібне продовольство, для вилучення якого у держави не було інших підстав, окрім однієї: створити убивчу ситуацію абсолютного голодування.

Отже, головний елемент сталінської каральної акції можна встановити лише з показань свідків Голодомору. Розуміючи це, противники визнання Голодомору геноцидом вимагають: покажіть документ про вилучення всієї їжі, розповіді свідків — це ненадійне джерело!

В.Солдатенко зазначає (слід віддати йому належне — досить обережно), що на появу геноцидної версії вплинув тритомник усних свідчень, зібраних комісією з вивчення українського голодомору в Конгресі США. Критичне ставлення до цього джерела він позначає лише короткою ремаркою про те, що свідчення «у своїй переважній більшості анонімні» (с. 4). Тритомник перевиданий у Києві в 2008 році, і кожен може переконатися, що в ньому 210 свідчень, з них анонімних — 102. Зрозуміло й те, що свідки боялися за родичів, залишених в Радянському Союзі. Мого співавтора у визначенні кількості жертв Голодомору, гарвардського професора Олександра Бабьонишева ніхто не знає, але він користується світовим визнанням, як С.Максудов.

Призначений на посаду заступника директора Інституту національної пам’яті Д.Ведєнєєв набагато відвертіше критикує жанр усних свідчень, беручи собі на допомогу професора університету Західної Вірджінії (США) Марка Таугера. Той взагалі заперечує функціональність жанру oralhistory (усна історія), який дедалі інтенсивніше використовується в сучасному історіописанні. «Психологи та нейропатологи написали чимало статей і книг, присвячених особливостям людської пам’яті, — повідомляв він. — Вони вказували на те, що люди піддаються навіюванню, що у них може з’явитися хибна пам’ять». Можливо, слід погодитися з випадками, які перебувають у віданні нейропатологів. Цікаво, однак, яку дійсну причину передчасної смерті наших рідних ми з Солдатенком можемо назвати, коли відомо, що людина гине з голоду, якщо не має їжі?

ХТО ВИНЕН?

Останній аргумент В.Солдатенка на користь «негеноцидної» версії Голодомору звучить так: «Прихильників «геноцидної» концепції, мабуть, не особливо турбує, чи могли шість-сім осіб (нехай наділених велетенською, справді необмеженою владою) зчиняти такі масштабні злочини проти багатомільйонних народів» (с. 84-85). Отже, мій опонент не погоджується з цим твердженням.

Приймаю цю критику виключно на власну адресу, тому що в своїх публікаціях я називав поіменно тих, хто організовував і здійснював голодомори у трьох регіонах СРСР: Й.Сталіна, В.Молотова, Л.Кагановича, П.Постишева, В.Балицького та Ю.Євдокимова. Всі інші керівні діячі використовувалися «втемну», якщо користуватися мовою чекістів. Деякі з них були втаємничені в сталінський задум (є методи, які допомагають встановити це), але вони знаходилися на посадах, які не давали потрібних повноважень.

Шість-сім осіб спромоглися-таки організувати голодомори. До того ж вони настільки ретельно замаскували свої дії, що суперечки щодо природи голодоморів тривають й досі. Це повинно турбувати всіх нас. Трагедії масштабу голодоморів або Великого терору мусять бути осмислені.

В.Солдатенко запитує: на кого конкретно спиралися в реалізації своїх планів шість-сім осіб? Яким взагалі був механізм реалізації владних рішень? Якою мірою ті рішення підтримувалися і поділялися суспільством? Якою, зокрема, була роль партійних, державних, господарських органів різних рівнів, а також силових структур? Якими, до речі, числовими параметрами вимірювалися останні?... (с. 85). Не буду продовжувати, список запитань великий, і всі вони спрямовані на те, щоб довести нездатність шести-семи осіб організувати винищення мільйонів, а відтак — відсутність такого поняття, як «організований голод».

Як відповісти на ці запитання? Вони слушні, і хвилювали мене з 19-річного віку, коли у нас з’явилося поняття «культ особи». Через те після аспірантури я покинув безпечне XIX століття і зайнявся сталінською епохою, яка й досі ускладнює життя в науці. Коли почав досліджувати Голодомор, то переконався в тому, що суспільство може за певних обставин цілком потрапити під владу держави, а держава — під владу однієї особи.

Цілком випадково ця стаття збіглася у часі з появою у видавництві «Темпора» мого підсумкового тритомника «Червоний виклик (Комунізм в Україні, 1917—1991)», в якому є спроба дати відповідь на всі поставлені В.Солдатенком запитання. Слід тільки уточнити, що мова повинна йти про одну особу, яка могла робити з державою і суспільством все, що завгодно, бо знала, як функціонує комуністична система. Сталін ніколи не залишав слідів своїх злочинів, завжди перекладаючи їх на інших. З п’яти творців голодоморів він залишив життя тільки Молотову з Кагановичем, які були настільки віддані вождю, що цілком втратили власне «Я». Кожен може у цьому пересвідчитися, читаючи «Пам’ятні записки» Кагановича або бесіди з Молотовим письменника Ф.Чуєва, які той таємно фіксував на портативний магнітофон.