«Не одцвіте моє кохання...»

На початку 1886 року молоді українські інтелігенти (а бути інтелігентом саме українським означало тоді безстрашно кидати виклик існуючій системі влади), студентство, загалом вся опозиційно налаштована частина громади Наддніпрянської України та Галичини із захопленням зустріла анонімний сатиричний вірш під назвою «Ельдорадо», де з вражаючою саркастичною силою, нищівною дошкульністю та вбивчою іронією «оспівувалися» порядки в одній «щасливій», «процвітаючій» країні, — легко вгадувалося, що йдеться про Російську імперію.

У цій країні, писав автор, який ховався під псевдонімом «Сивенький», усяк «шука по змозі» волю і «про неї розмовляє» — «у острозі, у острозі», там «говорять по французьки» навітьлакеї, «А пани всі мови знають — Крім своєї, крім своєї», там «широка воля слову», а «цензура ліберальна» — «Все черкає, все черкає», там «скорий» суд: «Як не винен, то й відпустять — Без сорочки, без сорочки». Закінчувався вірш (недарма жандарми кваліфікували його зміст як революційний, вважали його автора членом «підпільного товариства бунтівників») такими рядками про «Ельдорадо»:
Там живе племін усяких
Престрашенна мішанина,
І за те той край зоветься —
Русь єдина, Русь єдина...

Людині, котра написала «Ельдорадо», Володимиру Івановичу Самійленку («Сивенькому), тоді ледве минуло 22 роки. Але це була вже внутрішньо цілком зріла особистість, яка, цілком усвідомлюючи, який страшний хресний шлях чекає на неї, втім, мужньо вступила на цей шлях служіння Україні, служіння святій справі, що її заповів Шевченко: щосили будити національну та людську гідність українців, їхній потяг до волі, до щасливого життя на рідній, непоневоленій землі. І не випадково, що перший відомий нам вірш Самійленка, написаний двома роками раніше від «Ельдорадо», — це зізнання в любові до України та водночас клятва у вірності їй: «Не одцвіте моє кохання, А буде в серці до сконання...». Цій клятві видатний український письменник, блискучий майстер сатири, проникливий лірик, талановитий драматург, визначний перекладач Володимир Самійленко (1864—1925), чий воістину страдницький життєвий шлях завершився 12 серпня 1925 року в Боярці під Києвом, залишився непохитно вірним впродовж усього життя.

А розпочався цей шлях 22 січня 1864 року в Сорочинцях на Полтавщині «в убогій селянській хаті» — так розповідав сам Самійленко в «Автобіографії», котру почав писати лише за місяць до смерті, але так і не завершив. У житті поета були більш аніж драматичні сторінки, що їх йому дуже не хотілось відкривати аж занадто допитливим «біографам». Саме враховуючи це, слід розуміти і скупі слова Володимира Івановича з «Автобіографії»: «До метрики мене записано як незаконного сина «селянки Олександры Кіндратьєвни Самойленко»... Таким чином, згідно російським законам, я був приписаний до селянського стану, а прізвище дістав від прізвища матері». Справа в тім, що мати письменника, яка виросла в родині відомих у Сорочинцях музикантів кріпаків і, не маючи землі,була змушена працювати «в наймах» у старої поміщиці Марії Лисевич (події відбувались вже після селянської реформи 1861 року), дуже сподобалась 40-річному синові хазяйки — «паничу» Івану Лисевичу. Коли стало відомо, що дівчина вагітна, Іван Лисевич відправив її в Сорочинці до батьків...

Але долею хлопчика почав опікуватись близький приятель родини Гоголів, гуманний і блискуче освічений сорочинський дворянин Олексій Трохимовський (між іншим, якраз у хаті його батька, Михайла Трохимовського, й народився автор «Тараса Бульби» та «Мертвих душ»!). Саме Олексій Михайлович дав можливість майбутньому видатному письменникові здобути гідну освіту: закінчити Полтавську класичну гімназію та стати студентом філологічного факультету Київського університету (1884 рік). І якщо Самійленко, який дійсно «народився у бідній селянській хаті», з часом вивчив 10 іноземних мов(!), назавжди увійшов до історії вітчизняної культури як неперевершений перекладач Мольєра (його праця над відтворенням «Тартюфа» українською мовою увінчалась блискучим успіхом!), Беранже, Барб’є, Верхарна, Бомарше, Байрона, Ади Негрі — то згадаймо за це добрим словом і Олексія Трохимовського.

Роки навчання в Київському університеті (1884—1890) Володимир Іванович згодом назве найщасливішими в житті. Молодість, коло запальних ровесників однодумців (Сергій Шелухін,Олександр Тулуб), тісне спілкування зі славетними родинами Старицьких, Косачів, Лисенків, із Олександром Кониським, раннє та цілком заслужене визнання як «сатирика од Бога»... А з іншого боку, — щирий, гарячий протест проти розгулу дикого, шовіністичного мракобісся, проти тотальної заборони всього українського. Адже 80-ті роки ХIХ століття — це, мабуть, найважча пора для українського національного відродження; час, коли знахабніла великодержавна влада нерідко викреслювала з офіційних документів навіть образливе слово «Малоросія», замінюючи його на абсолютно цинічне «Юго Запад России», коли твори художньої літератури, де зображувалась українська інтелігенція, тільки за одне це категорично заборонялись цензурою. Потім Самійленко розповість у спогадах «З українського життя в Києві в 80 хроках ХIХ ст.» про університетського, з дозволу сказати, «професора» Флоринського. Той «визнавав за самостійні всі інші слов’янські мови, крім нашої, навіть дуже близькі до себе: визнавав як окремі й словацьку мову, і словінську, й лужицьку, й кашубську, тільки української не визнавав». Але подібний зоологічний шовінізм лише зміцнював Самійленкову любов до Вітчизни...

Бути українським письменником у ті часи — це означало не мріяти, забути про високі (а зазвичай, і просто про пристойні) гонорари й тиражі, про офіційне визнання та казенно державну«шану», про можливість — якщо говорити про наддніпрянських українців — друкувати свої твори в себе вдома (бо лише Галичина, юридично інша держава, давала бодай якийсь порятунок від варварської цензури). Але навіть на цьому фоні доля Володимира Самійленка є, без перебільшення, драматичною. Людина видатного обдарування, яка стільки зробила для українського національного відродження, мусила десятиліттями працювати на вбогих, малооплачуваних чиновницьких посадах, щоб годувати сім’ю (був Володимир Іванович і працівником Київського телеграфу, і канцеляристом Чернігівської земської управи, служив у земських органах у Миргороді). Але не може просто не обурювати те, як обійшлася з Самійленком, творцем, який давно вже був окрасою нашої літератури, вже нова, «самостійна» та «революційна» українська влада — уряди Центральної Ради та Гетьманату. Його влаштували в генеральний секретаріат освіти на посаду діловода, призначивши мізерну зарплатню, — аби лише не помер із голоду. «Вигляд мав вельми нужденний, — згадувала про Самійленка дружина Бориса Грінченка, Марія, — убрання на йому було старе, був якийсь прибитий. Жив він тоді в Михайлівському монастирі». Ще скрутнішим було матеріальне становище письменника під час еміграції, в роки життя на Галичині, коли лише втручання громадськості рятувало його від голодної смерті...

Аби дати читачеві бодай часткове уявлення про грані таланту Самійленка, розглянемо деякі зразки його громадянської лірики, в яких він сягає, без перебільшення, мало не шевченкової величі й сили. Ось поезія «Сон» (1893 р.), де, до речі, використано той самий творчий прийом, що на ньому побудовано і знамениту Шевченкову поему. Отже, автор бачить сон, немов його співвітчизники, українці, «зібралися гуртом», «щоб справити велике свято». Були на тому святі й гості («неначе не чужі»), котрі, «як хижі ті вовки», «глитали нашу страву» («І як хто з них шпурне обгризений шматок, Ми кидались, як ті собаки», — з невимовним болем пише Самійленко). «Гості» дедалі нахабнішають, вимагають уже від українців: «Так доведіть же нам, як любите ви нас, І покажіть на власній спині!»
Тоді на честь гостям звірями стали ми
Й змішалися в безладній січі:
Ми бились, різались, топтались чобітьми,
І брату брат плював у вічі.

Не менш трагічний, ніж оцей «сон страшний», історіософський вірш «Як ми ждали її, віковічні раби...», написаний у 1918 році, в драматичний момент української історії. Ми ждали свободу, неначе кохану наречену, але що ми зробили з нею? — питає тодішніх українців (і нас!) Самійленко.
О свободо! В ім’я найсвятіше твоє
В серці вбили ми все, що найкращого є,
І в нестямі звертаєм до тебе, богине,
Тільки дике рикання звірине...

Тема із розряду вічних, запитання — теж.

Останні роки життя письменника були вкрай важкими. Голодне поневіряння в еміграції, смерть двох дочок, вимушене повернення в Радянську Україну, вщент підірване здоров’я... У серпні 1925 року Володимира Івановича Самійленка не стало. Найкраще про нього сказав, мабуть, іще Іван Франко: «Він українець, свідомий українець, усею душею відданий своїй країні та своєму народові, — і се в Росії тип поки що свіжий, тип, можна сказати, будущини. От тим то він такий дорогий ілюбий кожному українському серцю, такий саморідний та національний — не штучний, а немов так готовий уже виріс із рідного ґрунту. Він живо відчуває всі зневаги і всі — на жаль, такі нечисленні — радощі рідного народу».