Панна великої Цноти

ЇЇ УНІВЕРСИТЕТИ

Почнiмо — хоч йдеться про загальновідомого класика — все ж таки з фактів біографії. Народилася Ольга-Марія Юліанівна Кобилянська 27 листопада 1863 року на Буковині в містечку Гура-Гумора (нині територія Румунії), що входило до складу Австро-Угорської імперії. Склалося так, що майбутня письменниця закінчила лише початкову школу, а подальшу освіту здобула самотужки. Самоосвіті сприяла мати — спольщена німка, котра з благоговінням ставилася до Ольги, особливо, коли та читала. Батько — чиновник дрібненького штибу — був переконаний, що вчити насамперед треба синів, а жіноча доля освіти не потребує. Можливо, саме з цієї причини в молодості Ольга Кобилянська негативно ставилася до свого батька. Однак він докладав зусиль, аби донька вивчала прапрадідівську українську мову в повітовому містечку Кімполунзі, а згодом і в Чернівцях.

Хоч як це парадоксально, Ольга Кобилянська вільно володіла тільки німецькою. Цією ж мовою вона написала свої першi твори. Майже двадцятирічною молода письменниця, прислухавшись до настанов родички Софії Окуневської та письменниці Наталії Кобринської, зрозуміла, що їй конче необхідно писати мовою рідного народу. Оскільки оточення було різномовне, а найменше поміж інших чулася саме українська мова, вивчати її було нелегко. Згодом велику допомогу в опануванні української надавав письменник Осип Маковей.

На Ольгу Кобилянську, яку захопила ідея фемінізму, в літературі найбільший вплив мали німецькі письменники Генріх Гейне, Готфрід Келлер, Е.Марліт, датський письменник Енс-Петер Якобсен, а також росіяни Тургенєв та Достоєвський. Бажання вчитися в Ольги Кобилянської було настільки великим, що вона у 19-літньому віці захотіла вийти заміж за вже немолодого професора університету Вробля і навіть про цей намір йому написала. Однак лист не був переданий професору.

Душевна самотність, чуже для письменниці оточення спонукали до того, що вона тихцем писала новели, навіть не думаючи про надрукування. Поштовхом до цього служили не роздуми, а почування. «Я плакала поезіями в прозі», — згодом зробить висновок письменниця. Повісті «Людина» і «Царівна» — ті вершини, де незвичайне серце письменниці билося саме від почувань і переконання: жінка теж людина, вона нарівні з чоловіком має право і може плекати собі кращу долю. «Уводячи жінку в життя, природа не каже: «Ось ти, і ти жінка того або того чоловіка!» Ні, природа лише каже: «Ось ти, і жий!» Так каже вона й до чоловіка», — наголошувала письменниця на зборах «Товариства руських жінок на Буковині» у своєму звiті. Було це в 1894 році. Чоловік вільний і розумний став ідеалом для молодої письменниці, котра так і залишилася до кінця свого життя незаміжньою.

ВИХОВАННЯ ПОЧУТТІВ

Про необхідність і значення почуттів для письменниці вперше серйозно заговорив її старший брат Максиміліан. Саме він був першим її учителем на літературній ниві. «Зберігай свою пристрасть, бо саме вона, на мою думку, дає життя мертвим буквам», — благав він свою улюблену сестру. І дійсно, пристрасть була основним двигуном у творчості Ольги Кобилянської.

Маловідомі широкому читачеві щоденники письменниці свідчать, як болісно вона сприймала холодність людських душ, дріб’язковість, і — надто серйозно — бодай найменшу закоханість. Коли Ользі було 20—25 років, вона щороку, а то й частіше, мала нове кохання, яке не було довгим, як це часто трапляється в такому віці. У щоденниках, які вела Панна Великої Цноти, так і відчувається дихання егоїзму; Ользі чомусь видавалось: кожен хлопець, що ніяковіє перед нею, чи просто зашарівся, закоханий у неї, а тому повинен надто високо цінувати почуття і навіть більше — належати тільки їй, Ользі. Хоча в той же час (було їй 20 років) Ольга Кобилянська зізнавалася собі: «Я не хочу виходити заміж, щоб мати спокій, а водночас хотіла б вийти заміж, щоб бути щасливою». Одначе не сімейне щастя переважило в серці Ольги Кобилянської, і вона доходить до думки, що їй як письменниці заміжжя зовсім не потрібне.

Після з’яви феміністичних творів в Ольги Кобилянської з’являться серйозні опоненти. Відомий історик і політик, однак посередній письменник народницького напряму, Михайло Грушевський констатував: те, про що пише письменниця, не характерне для України. Впливовий на той час критик Сергій Єфремов вдосконалення і зростання письменницького рівня Ольги Кобилянської трактував як загрозливе і хворобливе явище для української літератури. Чуття, жіноче поціновування краси понад соціальні проблеми сприймалось як деградація митця, його малозначимість, народовідступництво.

Свіжий струмінь в українській літературі, яким дихала творчість Ольги Кобилянської, був притлумлений і радянським літературознавством. Лише наприкінці 90-х років минулого століття складну ситуацію, в якій творила письменниця, зрозуміла і дослідила Соломія Павличко: «У риториці Єфремова зустрічаємо типове народницьке бажання говорити від імені «ми», про «нас», «нашу літературу». За цим стоїть уява про літературу як про єдиний потік, а про письменників як про свого роду армію. Так само, як усіх об’єднує одна мова, так усіх має об’єднати один напрям, одне завдання. Крім того, література — спільна власність усіх її реципієнтів, тобто народу. Роль «я» в письменника має бути дуже мала. На «я» майже ніхто не спирається. Воно недорозвинуте й для народницького ідеолога підозріле» («Дискус модернізму в українській літературі»).

«Нові» люди — жінки — в повістях Ольги Кобилянської «Людина» і «Царівна» постали як виклик суспільству, як спротив чоловічій статі. Іван Франко ідеї творів характеризував як неясні, а, наприклад, Михайло Коцюбинський утримувався друкувати твори Ольги Кобилянської лише через те, що вони були модерними, і широкий читач був готовий сприйняти їх не інакше, як вороже.

«ХТОСЬ» І «ХТОСІЧОК»

Від надання фемінізму головної ролі у своїх творах Ольга Кобилянська відмовилася у 1895 році. Це — звичайно. Трактувалося й в тому сенсі, що жіноче рівноправ’я вже не вимагало, аби на ньому наголошували так, як раніше, бо воно сприймалося, як само собою зрозуміле. Одначе несхожість Ольги Кобилянської на інших письменників Буковини й Галичини (зрештою, й на всіх україномовних) все ще мозолила очі літературним критикам, видавцям і письменникам. Продовжувались закидання, що вона не вилікувалась від «німеччини». Заспокійливі слова Лесі Українки мало діяли на авторку «Людини» і «Царівни». Однак Леся Українка цим не обмежувалася. У 1899 році вона заявила Михайлу Павлику, що творчість Ольги Кобилянської не дилетантство, а справжня література. Саме Леся Українка відкрито запропонувала не вказувати на «екзотичність» Ольги Кобилянської, а визнати в українській літературі те місце, котре вона заслужила.

Одначе феміністичний радикалізм не зник з творів обох письменниць, він ними не сприймався як тенденція, оскільки сам дух творів не змінювався. Нерозлучними Ольга Кобилянська з Лесею Українкою залишаться назавжди. У квітні 1912 року, коли вони обоє мали вельми солідний вік, Ольга Кобилянська називає свою подругу і колегу по перу «Хтосічком», точніше — «Хтосічком біленьким», сама йменується як «Хтось чорненький». Переробити на драму повість «В неділю рано зілля копала...» Ольга Кобилянська довірила саме Лесі Українці. І в заувагах щодо переписування зазначить: «Хтосічок нехай цілком після своєї душечки пише, бо се так воно ліпше вийде і нехай не напружується надміру з писанням...» Чи знайдемо стільки доброти і лагідності в листуваннях колег по перу?

У 90-х роках Ольга Кобилянська дуже часто в листуванні зі своїми адресатами згадує Лесю Українку, котра залишається єдиною людиною, що її розуміє. Остап Луцький та Осип Маковей згодом відійдуть, а Леся залишиться. І не так, як подруга, сестра, колега, а значно більше. Коли Ользі Кобилянській запропонували подати фото для випуску поштової марки, а значить, випала нагода отримати непоганий гонорар, письменниця відмовилася, хоча й перебувала в матеріальній скруті. Погодилася б лише тоді, коли б цього захотіла Леся. Ольга Кобилянська хотіла, аби на поштовій марці з’явилася саме та фотографія, де вони разом iз Лесею.

Єдиним чоловіком, з яким Ольга Кобилянська і Леся Українка відчували душевну спорідненість, залишився Василь Стефаник. Напередодні від’їзду Лесі Українки від Ольги Кобилянської (липень 1901 року) остання звертається до Василя Стефаника... за голосом його душі. Лише він міг розрадити у важку хвилину.

«Вишліть білі меви Вашої доброї шовкової душі до мене — і успокойте мене. Так, щоб мені за моїм щастям не було жаль...» Саме в цей момент Ользі Кобилянській стане так важко, що вона ладна буде вмерти. Прохання до Василя Стефаника виявиться з дивним приписом. Окрім того, що прояснюється очевидна причина душевного сум’яття — від’їзд Лесі, — Василеві Стефаникові адресується прохання, якого не отримали інші: «Закопайте сей лист в землю або спаліть його». Був це час душевного надриву, складних взаємин між нею, Осипом Маковеєм, Лесею Українкою. Саме тоді Ольга Кобилянська відчула, що доля змушує коритися, коритися чоловікові, але душа вносила протест, вона була солідарна з душею Лесі Українки. Та від’їжджала, назрівав розрив з Осипом Маковеєм, емоційна підтримка могла бути тільки від Василя Стефаника, в якого виявилося «много серця і багатства душі». Згодом Осип Маковей, зрозумівши ситуацію, іронізуватиме з приводу емансипованості Ольги Кобилянської, напише навіть оповідання про чоловіка-еманціпанта. Але це суті не змінить. «Хтосічок біленький» і «Хтосічок чорненький» не могли жити без ідеалів вищих за ті, яких жадав народ і його кращі представники. Леся Українка і Ольга Кобилянська знали: насправді народові потрібно більше, ніж щасливі подружжя в оселях, де розмовляють рідною українською мовою. Письменниці на увазі мали культурну народність. Це була саме та ситуація, коли вилучений Іваном Франком з оповідання Ольги Кобилянської «Ідеї» шмат тексту, де йшлося про культурну народність, виявився непідвладний ні редагуванню, ні часові.