Пастки «слов’янської єдності»

Для нас Русь — історична Україна. Проте сьогодні це слово все частіше потрапляє до уваги українців зі зміненим змістом. То з’являється повідомлення в медіа про якусь «Донбасскую Русь» — чи то рух, чи то організацію. То на глухій стіні будинку впадає у вічі розмашисте «Спас — за Русь!».

Нещодавно потрапив мені до рук текст, який дещо прояснив цей незвичний слововжиток. Із нього я довідався, що лихо нинішніх росіян у тому, що «частина Русі залишилася поза Росією». Може, почали б росіяни забувати про це лихо, проте, слава Богу, не дає забути церква, глава якої носить титул патріарха всієї Русі, тобто «Росії, України та Білорусі».

Привернуло увагу те, що автор цих міркувань великодушно відмовляється від ідеї входження Білорусі до Росії. І зовсім не через молочні війни чи інші тимчасові непорозуміння. Ні, каже він, «наша єдність не слов’янська, а в імені Русь, «тільки ім’я Русь не образить нікого» (перш за все «бацьку» Лукашенка). Тому Росія разом з Білоруссю мають увійти «до складу Русі».

Такими «м’якими», в усякому разі не радикально імперськими роздумами починає опубліковану у цьогорічному числі респектабельного літературно-художнього журналу «Новый мир» (2009, №2) статтю «Ім’я Русь» есеїст і москвознавець (автор 700-сторінкового повіствування «Дві Москви») Рустем Рахматуллін. Щоби оцінити цю «м’якість», варто згадати недавню заяву офіційної особи — державного секретаря союзної держави Росії та Білорусі П. Бородіна: «Ми з усіма знову об’єднаємось, в тому числі з «незалежними» хохлами». Бородін явно погрожує, тоді як Рахматуллін радше... закликає.

Втім, я трохи дезорієнтую читача: стаття починається не з переказаного щойно мною, а з жорстко сформульованого постулату: «Українське питання залишається головним питанням російської геополітики» (цікаво, чи здатні це нарешті усвідомити наші горе-політики?). То ж думки про Білорусь — лише приказка, а казка, звісно, буде про Україну. І з явними імперськими коли не акцентами, то підтекстами.

Бо ось автор шкодує, що сподіваний (очевидно, не тільки ним) відгук «втраченого простору імперії... на імпульс внутрішнього зосередження Великоросії» так і не відбувся. І тепер колишній і — як сподівається автор — майбутній метрополії доведеться вдаватися до «роботи у зовнішньому просторі» (наївний Рахматуллін наче й не підозріває, що ця робота ніколи не припинялася!). Адже треба переважити «імперські зовнішні дії Заходу».

Вам могло здатися, ніби Рахматуллін цими словами щось, крім зовнішніх дій, хоче інкримінувати Заходові? Анічогісінько! Адже він переконаний, що «імперська свідомість торжествує (не тільки в Росії, а й. — Ред.) всюди в Європі», за винятком хіба що нейтральної Швейцарії. І тому «не варто боятися самого слова «імперська». Щоправда, автор співчуває Європі (а чи трохи злорадствує?), бо пануюча тут імперська свідомість є свідомістю «європейської периферії, а не центру». Не рівня імперській свідомості Івана Великого (так Рахматуллін величає Івана Грозного, прозваного здавна українцями Лютим. Як же? Константин І — Великий. Володимир — Великий. То хіба Іван чи Петро можуть залишатися не-Великими?). Зрештою, рахматуллінське величання Грозного виглядає досить скромно на тлі спроб асоціювати його з казковим Іваном-Царевичем — рятівником Росії. А саме такі асоціації вибудовують радикально налаштовані сучасні російські політологи й публіцисти.

Щоправда, можлива й альтернативна позиція: діаспорний російський історик А. Янов знає, що з часів Грозного Росія почала формуватися як антиєвропейська держава. А О. Пахльовська нагадала нам недавно один із принципів, на якому ѓрунтувалося правління Івана IV: «Кого б’ють — той винен, а хто б’є — того ж рація».

Москвознавець стеле м’яко: «Треба запропонувати Україні стати співзасновницею нової Русі». Але тут же перший камінець в український город кидати не бариться: «Україна намагалася присвоїти річницю хрещення Русі!». І ні словечка про те, що Росія така присвоїла собі не тільки цю річницю, хоча відзначати минулого року 560-річчя автокефалії своєї церкви, тобто властиво початок її історії, не захотіла. Вона анексувала й саме ім’я Русь, а з ним — і нашу історію, не шукаючи на те особливих історичних підстав. Адже, як доказали сучасні дослідники, історично Руссю звалися теперішні українські землі — від верхів’їв Сейму на сході та лівобережжя Прип’яті на півночі до витоків Сяну і середньої течії Західного Бугу на заході та витоків Південного Бугу та Поросся на півдні. Хоча в рахматуллінській версії «спільної» історії ці підстави розшукати неважко.

Другий камінець із виразним галицькофобським забарвленням: Галичина, мовляв, єдина на всю Україну, послідовно зрікається імені Русь, боячись його як вогню. Це про той український край, населення якого ще 1000 років тому ледь не поспіль звало себе русинами, а нинішні галичани, коли хочуть наголосити свою історичну закоріненість у рідній землі, свою історичну тяглість від Володимира Великого, Ярослава Мудрого, митрополита Іларіона і напівлегендарного Бояна, називають її урочисто Україною-Руссю.

Ті ненависні галичани (ні, боронь Боже, не українці, а саме галичани) разом із грузинами та ще й за підтримки не менш клятих російських «лібералів» з їхніми помаранчевими симпатіями приховують за удаваним націоналізмом — що б ви думали? — периферійний імперіалізм. І тільки тим і турбуються, що шукають свій центр. Автора ніскільки не бентежить та обставина, що, як відомо, імперія завжди є центром для колонізованої периферії. Як і його ж вигадка про те, що ця, на його думку, імперська Галичина звикла бути духовною провінцією Заходу, а зараз пропонує всій Україні «роль провінції заокеанського центру».

Знайдуть авторські камінці у своєму огороді й росіяни-великороси. Аякже, хоча б для позірної рівноваги. По-перше, вони узурпували ім’я руського, яке історично належало їм рівною мірою (а хіба рівною? Чи це ще одна спроба привласнення?) з українцями й білорусами. По-друге, великорос, як і його прародич Андрій Боголюбський, не любить і не розуміє Києва. До речі, уродини великороса, каже Рахматуллін, відбулися не за дуже приємних для історичної пам’яті обставин: Ключевський приурочив народження великороса до руйнування Києва Боголюбським 1169 року. Між іншим, ця дата, виписана автором твердою рукою, не ставить для нього під сумнів претензії великоросів на присвоєння річниці хрещення Русі.

Зате, по-третє, Рахматуллін нагадує забудькуватим великоросам, що російська культура нового часу, яку тут кваліфікують як петербурзьку, мала б називатися київською за походженням. Справді, Київ став культурним донором Московського царства, в якому на час приєднання до нього України домінували, за свідченням академіка А. Пипіна, «церковний фанатизм, ворожість до науки, впертий застій, моральне здичавіння й непоступливість».

Ба більше, твердить наш автор, Україна була метрополією Росії; адже «метрополія» — це «мати міст», а таке ім’я належить тільки Києву. Справді, до тисячоліття хрещення Русі Київ отримав цей титул. Але трохи згодом російські провладні історики стали шукати для нього конкурента — висувати на ранг батька російських міст Стару Ладогу. А нагадування про Київ як метрополію потрібне Рахматулліну для того, щоб заперечити колоніальний статус України: мовляв, метрополія Україна — вже в силу своєї метрополіальності — не могла бути й не була колонією Росії. Безліч економічних, соціальних, політичних, духовних фактів на користь спростовуваної тези не важать нічого. Важить чи переважує все найменування Києва матір’ю міст руських...

Та й про яку колонізацію можна вести мову, коли «Київ став співавтором імперії Петра Великого». Щоправда, припізнився трохи з цим співавторством: адже міг стати співавтором імперії ще одного великого — Івана. Великоросія готова вибачити Україні оте припізнення і може устами Рахматулліна «запропонувати Києву нове імперське співавторство» (це справді дослівна цитата!). Варто нагадати, що, за наполяганням автора, імперства боятися не треба. Тим більше, що в цьому випадку воно означає всього лише «військову єдність для захисту (звісно, спільної, як може здогадатися читач) релігійної і культурно-історичної ідентичності».

Читачеві може здатися, що доказова база позиції Рахматулліна не дуже сильна. Ні, в автора є ще не один аргумент на свою користь: «У XVII ст. Москва і Київ поєдналися так, як поєднуються метрополії (згодимося, що на папері — звісно, переяславському — було справді так; але для чого використав цей папір Алєксєй Міхайловіч?»). і далі: «Москва взяла Київ політично — Київ узяв Москву духовно». Мабуть, точніше було б» стверджувати, що Москва прибрала до рук Київ політично і з Києва ж забрала духовне, якого їй бракувало. Починаючи з чудотворної ікони Богоматері, яка стала головною святинею московської церкви під назвою Володимирської. Ще переконливішим аргументом, цього разу містичним, здається нашому авторові паралель між вінчанням цариці Єлизавети з Олексієм Розумовським і об’єднанням Малоросії з Великоросією. Що ж, містичні докази коментувати дуже складно. Як і ще один — символічний: Чернігів і Брянськ — два столичні міста єдиної Чернігівської землі.

Не уникає Рахматуллін такого фундаментального питання, як ѓенеза України. І, наслідуючи свого патрона Грозного, під керівництвом якого й почалося переписування московської історії, дає на нього однозначну відповідь: «Україна, як і Білорусь, є наслідком підпорядкування південно-західної Русі Литві у XIV—XV ст.». Що ж, як не польські, то литовські каверзи! Як не дубцем, то лозиною...

Велике лихо нинішньої Москви Рахматуллін бачить у тому, що її суверенізація і посилення не набули імперського характеру. Іван IV, якого автор щоразу величає Великим, перетворив Росію в імперію і задав той масштаб імперськості, на який належить орієнтуватися й нині. Тому «шлях до майбутнього — це шлях до минулого, від Росії до Русі». Ось головна ідея Рахматулліна. Хоча й не єдина.

«Перлин» у цій статті чимало. Наприклад, Богдан Хмельницький повернув Росії малоросійські землі, свого часу взяті тим же Іваном Лютим до Москви. Або: Галичина є тією Руссю, яка перестала вважати західний католицький світ темним. Звідси можна зробити висновок, що для «решти Русі» католицтво залишається темною стороною планети. І ще: Галичина найбільше провинилася тим, що зрадила візантійству. А саме воно, на думку автора, могло би інтегрувати всю Україну, а отже й Україну з Росією. Подвійна біда в тому, що, як здається Рахматулліну, візантійство втратила й Росія.

До цього сюжету варто приглянутися пильніше. Адже однодумці нашого автора з поняттям візантійства сьогодні пов’язують геополітичні перспективи Росії як імперії.

У політичному жаргоні візантизм (чи візантинізм) давно означає не тільки особливо тісні стосунки між владою і церквою, за яких не так оцерковлюється влада, як овладнюється, політизується церква. Він разом з тим позначає і радикальний традиціоналізм, поєднаний з домінуванням «хорового», колективного в соціумі, політики — в суспільному житті, ортодоксії — у віруванні, а в інтелектуальній сфері — того, що С. Авєрінцев називав «пристрастю до догматичного уморіння».

Як видно, традиційна семантика цього поняття має виразне негативне забарвлення. Чому ж, попри цю прикру обставину, Рахматуллін і його однодумці з ідеєю візантизму пов’язують історичні перспективи не тільки Росії, а й усього того обширу, який вони вважають «руською ойкуменою»?

Очевидно, їх не бентежить беззастережне домінування влади, підміна віри одержавленою церквою, політизація релігії разом з усім обширом культури. Ці суттєві прикмети, на їхню думку, якраз і забезпечують інтегруючу роль візантійства. Бо найпривабливішим у ньому вони вважають «збирання народів у єдине ціле». Автор цієї формули Н. Сєвєрікова головною заслугою фундатора історичного візантійства Константина І Великого (от звідки ще великість Грозного) вважає творення ним імперії як «сім’ї народів». І вона зовсім не випадкова. Та ж пані Сєвєрікова не забуває нагадати там не тільки про те, що спадкоємцями Візантії стали слов’яни з їхньою «відстоюваною Іларіоном симфонією світської та духовної влади», а й про те, що ідеї Константина І намагалася втілити «соціалістична Росія». На жаль, не вдалося. Але це в минулому. А ось у майбутньому — цитую дослівно — «збирання візантійського світу навколо Росії з часом... може відіграти вирішальну роль у долі західноєвропейської цивілізації». Який прегарний взірець віддавна притаманної візантійському світові політичної риторики!

Інший однодумець Рахматулліна А. Геворкян, який бачить у візантизмі досконалу форму історичного християнства, сподівається, що «лише на грунті візантизму може бути реалізовано соціалістичний ідеал». І не перешкодять цьому зауважені Геворкяном «духовна законсервованість і традиціоналізм». Навпаки, якраз вони роблять із візантизму «філософію виживання для православного світу», а з візантійського універсалізму — надійну противагу «атлантичному глобалізму» разом з космополітизмом і націоналізмом.

Автор статті «Повернути Візантію!» Д. Саприкін оцінює історичну Візантію як «дуже зріле політичне утворення», російський варіант якого належить реставрувати у ХХІ ст., розбудовуючи імперію. Для цього автора рахматуллінське «повернення від Росії до Русі» прочитується як повернення до Візантії.

Ю.Афанасьєв, який констатував у нинішній Росії візантійське остаточне змикання церкви й держави, дуже влучно кваліфікував ці химерні проекти як «монголо-візантійсько-соціалістичний синтез». А Рахматуллін пов’язує свої сподівання на повернення до великої (бо імперської) Русі з цим занедбаним політиками візантійством. А ще він покладає надію на «південний розворот руського світу», важелем якого належить бути Новоросії — «останній запоруці єдності України та Росії». Тож політичні шанси такої єдності — в руках провідної політичної сили південного сходу України та її незмінного лідера.

У статті Р. Рахматулліна чимало так званих фрейдистських обмовок. Одна з них особливо промовиста: автор попереджує об’єднувачів Русі, що часу на реалізацію їхнього проекту залишається все менше — «до зміни покоління у владі». Тобто Рахматуллін побоюється, що ні ідея візантизму, ні проект, пов’язаний з його трактуванням імені Русь, вже не будуть ідеєю і проектом чергового покоління.

Що ж, а ми з цим новим поколінням пов’язуємо свої надії, свій проект України-Руси.