Плагіат, або «Майдан-2»
Як відомо, плагіат — то вельми поширений і зручний звичай у деяких колах, особливо у політичних. Бувають часи, коли схильність до плагіату набирає характеру епідемії або моди і починає оволодівати різними соціальними верствами, починаючи, як завжди, з найвищих.
Сьогодні маємо в Києві «нібито» точну кальку Майдану-1. Але то тільки нібито — якщо перший був високим проявом людського духу, то Майдан-2 став не менш блискучим зразком невсипущого і бездарного плагіату. А найголовніше — показником інтелектуального рівня його творців-організаторів: вони виявилися настільки безпорадними, що не погребували використати навіть ненависні їм гасла і технології Майдану першого. Йдеться про загальну організацію, переміщення великих мас людей, жорстку дисципліну, табори в Царському парку і на майдані Незалежності, польові кухні та багато чого іншого. Дійшло навіть до того, що людей, якi прибули зі сходу, вожді Майдану-2 намагаються «запалити» незабутнім гаслом «Нас багато — нас не подолати»! Можна собі уявити, яким грізним здавався їм цей лозунг в ті часи! Інакше вони не «воскресили» б його на Майдані-2! Це вже плагіат із плагіатів, який можна оскаржити у суді! (За умов, звичайно, що найближчим часом всі наші суди не забарикадуються із середини.)
Стара мудрість каже: «Кожна доленосна подія трапляється серед людей двічі: один раз як висока трагедія або драма, а вдруге — як принизливий фарс, карикатура, бліда і спотворена копія першого разу. Згадаймо дні Майдану-1. Не тільки для киян, а й для численних гостей із різних регіонів та з-за кордону то був високий громадський подіум, де люди спілкувалися, співали, жартували, обмінювалися думками, били в тулумбаси, допомагали один одному і щиро вірили, що на нашій вулиці — дійсне свято. Перший Майдан приваблював усіх молодістю, безпосередністю, а головне — Великою Надією. Які надії подає нам Майдан другий, котрий є тільки тінню попереднього, його плагіатом? Чи можуть очікувати схвалення ті «режисери», які взяли і «переписали» чужий сценарій в усіх його деталях? Як можуть вірити люди в те, що тим «режисерам» по силі змінити наше життя, економіку, добробут, коли вони не здатні оригінально спланувати власний «Майдан»? Дивує також те, що у такому багатому на винахідливих людей Донбасі не знайшлося достойного режисера, людини, яка би сконструювала якийсь «супер- Майдан» або, взагалі, не Майдан, а щось зовсім інше.
Найбільш кидається в очі те, що «десантники» зі сходу (головним чином, жінки середнього віку) відчувають свою повну відчуженість від середовища, в якому опинилися, і не мають найменшого бажання знайомитися з киянами, висловлювати свої погляди, дискутувати, доводити свою правду. Зовсім навпаки — вони сидять біля своїх наметів та польових кухонь, закутавшись в благенькі шальки, і виходять «із зони» тільки на мітинги та на марші. Кілька разів я намагалася зав’язати розмову з жіночками, які сиділи в парку на лавах і грілися під холодним сонцем, але весь час натикалася на замкнутість, підозрілість і навіть на відверту демонстрацію ворожості. Дехто прямо говорив: «Ідіть звідси! Нам не можна з вами розмовляти! Ідіть!», — мене вочевидь приймали за «підіслану».
На жаль, так і не вдалося уточнити, чому «не можна» відверто поговорити. Але одна деталь більш-менш з’ясувалася. Йдеться про те, що вороже ставлення до киян із боку гостей є, принаймні частково, результатом порівняння життя в Донбасі — в донбаських селах та шахтарських містах і селищах — із видимим (хоча й відносним) добробутом киян. Адже переважна більшість людей, які приїхали зі сходу, вдягнена дуже скромно (м’яко кажучи), що, можливо, викликає загальну нехіть до столичних мешканців. (Відомі світу й Україні мільярдери та мільйонери Донбасу аж ніяк не поспішають так чи інакше підвищити добробут населення регіону, дати людям змогу заробляти на необхідне.) У будь-якому разі, для переважної більшості наших гостей поїздка в Київ носить чисто меркантильний характер — трохи заробити. Настільки можна вірити чуткам, які гуляють по Києву, поневіряння в наметових містечках компенсується сумою в 700 грн. на тиждень.
Перебування в Києві представників української «Вандеї» прийшлося на святкування Великого дня Воскресіння Христового. Хоч би як це не дивно, а політичні акції і змагання не були припинені ні на Страсну П’ятницю, ні на Світле Воскресіння. І це попри широко всім відому набожність багатьох членів ВР та Кабміну. Дозволю собі принагідно нагадати, що імператор Костянтин Великий (IV ст. н.е.) за таку неповагу до Господа і до Церкви Христової карав винних смертю — як за великий гріх.
Усім нам точно відомо, що «весь світ — вертеп, а люди у ньому — актори», які грають різних персонажів. Для кожного вертепу завжди бажано мати якомога більше гарних акторів, таких, наприклад, як Богдан Ступка або Богдан Козак. На жаль, ті «актори»-політики, які сьогодні «керують оркестром на Майдані-2, належать до третього (а то, може, і четвертого) класу. А ще гіршими й зовсім вже безглуздими є тексти, які ці політики озвучують (хотілось би подивитися на авторів тих текстів!). І тому прошу всіх зацікавлених осіб не складати уяву про духовність та інтелектуальність українського народу на підставі тих «промов» — нелогічних, примітивних і небезпечних. Кого, власне, грають ті брутальні самодіяльні актори? Може, традиційних героїв українського вертепу: цигана, козу, чорта та свиню, яких розганяє бравий козарлюга? А загалом, вельми важко розібратись хто там є хто, бо всі вони забарвлені в один колір — сірий. Але що робити — у цьому світі видовища можуть бути як піднесеними, величними, так і жалюгідними, цинічними, ницими.
Насамкінець хотілось би висловити одне побажання — якомога швидше відпустити тих донбаських заручників додому, не ховатися за їхніми рядами і не надривати на майдані Незалежності горла — так можна і без голосів залишитися (на наступних виборах).
