Пляжний апокаліпсис
На мальовничому березі південного моря стоїть гігантська споруда — щось на зразок недобудованої Вавилонської вежi (втім, всі вавилонські вежi є недобудованими). Стирчить у небо багатоповерхова конічна башта вже облізлого корпусу, дивляться за горизонт чорні провалля вікон, завиває вітер у пустих кам’яних лабіринтах.
Навколо застигле царство заiржавілого металу — дорогоцінні крани та бетономішалки, балки, труби, цистерни, бочки, кабелі. Все це добро, кинуте в безладді, в поспіху, наче при несподіваному наближенні страшного ворога. У подовбаному котлованами дворі ще помітні контури закладених газонів; висохлі без поливу екзотичні дерева й чагарники облямовують доріжки, які нікуди не ведуть. То там, то тут спотикаєшся об залишки кованої художньої огорожі чи уламки мармурових сходів. Примітною особливістю пейзажу є помпезна вхідна брама, що стоїть сама по собі — огорожі не існує давно, а може, й не було зовсім. На воротях красується напис «Стороннім вхід заборонено», а в невеликій будці постійно сидить варта — старенька жінка, безтурботно заглиблена у читання грубезного роману («Страдания и страсти благородного сердца»). Повз неї поспішають до моря натовпи відпочиваючих.
Пройшовши через ворота, форсувавши кілька котлованів і недобудовані стіни якогось величного павільйону, людина виходить на берег. На пляжі, а також на схилах крутого берега табором розташувалися численні «дикі курортники». Одні живуть у старих, радянського фасону, наметах, інші — просто під целофановими дахами на палицях, ще інші побудували собі «хижі дядька Тома» з гілок, очерету (він тут росте) та якихось металоконструкцій, принесених з двору Вавилонської вежi. Навколо кожного «готельного номеру» безсоромно вирує ентропія — безладна мішанина брудного одягу, взуття, купальників, казанів, пляшок, ганчірок, залишків їжі, пелюшок, дитячих нічних горщиків, брудного посуду; все це густо здобрене мухами. Їжу готують на вогнищах, для яких спокійно вирубують дерева на схилах. Воду постачає труба, десь вгорі поєднана з невідомим джерелом. Вода не тече, а капає — щоб набрати півлітрову пляшку, треба просидіти над трубою 15 хвилин. Тут завжди людно і не завжди мирно. Посуд «курортники» миють у морі, в тих самих місцях, де вони купаються. Покидьки, сміття ніхто не вивозить роками — кордони табору з усіх боків позначені горами відходів, які здалеку і дуже виразно попереджають ніс мандрівника: «Не підходь». Таким ось чином відпочивають наші земляки — в безладі, у власних екскрементах. Багато хто є тут старожилом — дешево й сердито відпочиває кожного року, часто — всією родиною. І не знаходиться серед них особистостей, які б спробували організувати це тимчасове «громадянське суспільство», створити тут елементарне самоврядування та самообслуговування хоча б для вирішення проблеми відходів.
Існує дивна закономірність — чим більше в якійсь країні незробленої роботи, чим менше там порядку та матеріальних благ, тим менше робочих місць і вище рівень безробіття. Через те роз’їжджаються громадяни цієї країни по світу в пошуках чужої роботи, і знаходять вони її саме там, де життя людей давно й солідно влаштоване. Згодьтеся, що більш логічно було б навпаки — аби громадяни тих країн, де все вже зроблено, скажімо, Бельгії, Швеції, Німеччинi чи США, їздили шукати собі роботи до таких, як ми. Може б, щось таки зрушилося, зокрема, всі наші вавилонські вежi було б давно добудовано й заселено «дикими».
Сюрреалістична композиція — мертвий скелет готелю чи санаторію та людський мурашник, що копошиться в бруді біля його підніжжя, — не є примхливою фантазією в стилi Босха або Далі. Це правдивий символ нашої дійсності, нашої працьовитості та діловитості, не кажучи вже про охайність. Втім, як звичайно, тут нічого не від кого не залежить, ніхто ні в чому не винен, і всі ми є тільки жертвами історичних обставин.
Я знайома з двома поважними й заможними бельгійцями, які вельми хотіли познайомитися із Далеким Сходом і поїхали туди поїздом Москва — Владивосток (це було ще за радянських часів). А що їх заздалегiдь попередили щодо наших вагонних порядків, то мандрівники озброїлися до зубів і кожний ранок багатоденної подорожі розпочинали однаково. Вставали рано вранці, вдягали гумові рукавички, брали велику торбу з різними хiмікаліями, щітками й серветками, і йшли прибирати вагонний туалет. Тільки вимивши його зі стелі до полу разом із тамбуром, починали займатися собою. Такі чудні люди.
