Потяг в нікуди
Жив-був на світі звичайний потяг — із локомотивом, із вагонами простими та вагонами для поважних осіб. Бігав він туди-сюди, торохкотів колесами на рейках і возив кого завгодно. Нічого особливого. Але ось одного разу в його житті трапилася надзвичайна подія: на одному полустанку в степу всі його вагони раптом заповнилися народом, який прийняв доленосне рішення — негайно переїхати із минулого у майбутнє. Це була епохальна подія. Люди прийшли на перон святково вбрані, з квітами, — старi й молодi, вченi, митцi та урядовцi. Над натовпом пасажирів майоріли прапори — подарунок неба і сонця. Вони цвіли на дахах вагонів, виростали з вікон, щедро прикрашали локомотив. Пролунав останній урочистий дзвінок — всі поїхали у майбутнє!
Як це не прикро, але разом з першими обертами коліс серед пасажирів розпочалися сумніви і суперечки. Можливо через те, що провід народу блискавично відділився від громади і зник у своїх вагонах за щільно заштореними вікнами. З часом пасажири звикли навіть вважати, що ті вагони взагалі пусті і що люди їдуть самі по собі й невідомо куди. Ще однією причиною неспокою стала невизначеність щодо курсу потягу: утворилися чотири партії (за чотирма частинами світу), і кожна з них твердила, що саме вона керує напрямком локомотиву і веде туди, куди треба, і що до інших їй байдуже. Тож ситуація склалася дещо сюрреалістична: локомотив одночасно їхав на схід, на північ, на південь і на захід! Що, може, й правильно — нехай кожен тішиться і радіє!
Невдовзі, однак, розпочалася ворожнеча між попутниками. І однієї ночі, коли потяг стояв на станції Х, розгорілася загальна баталія: пасажири викидали з вікон вагонів клунки один одного, хваталися за стоп-крани, влаштовували сутички на площадках, в купе, на третіх полицях і навіть у туалетах. Люди хапалися за стоп- крани, знімали з осей колеса вагонів й ув’язнили (ні за що!) начальника станції. Передовий загін розгніваних пасажирів взяв штурмом локомотив, викинув звідти перелякану команду разом з головним машиністом, зайняв всі позиції і — повний вперед!
У той самий час інший загін (під проводом пасажирів із зашторених вагонів) конфіскував на станції резервний локомотив, причепив його до заднього вагону того самого потягу і з переможнім гудком, під звуки «Наш паравоз летит вперед! В коммуне остановка!» поїхав на повній швидкості в зворотному напрямку. (Той факт, що один і той самий потяг одночасно відбув у двох різних напрямках, засвідчили солідні неупереджені спостерігачі.)
Інші надійні неупереджені свідки розповсюдили у світі інші версії. На їхню думку, все, що трапилося на станції Х, було результатом боротьби за крісло машиніста, сісти в яке було чимало бажаючих серед пасажирів зашторених вагонів. Кандидати в машиністи не тільки постійно викидали з крісла один одного, але часто-густо сиділи в тому кріслі у множині — по три-чотири одночасно. І не дивно, що хоча тоді було зруйновано чимало пристанційних будівель, покручено рейки, потяг так і не зміг зрушити з місця. Iнші очевидці клянуться власною безсмертною душею, що ще до початку бойових дій колія, на який стояв потяг, була повністю розібрана як попереду потягу, так і ззаду. Це начебто зробили якісь вправні люди в масках, які в потязі взагалі не їхали, а прийшли однієї темної ночі зі степу і демонтували колію.
Тим часом група пасажирів розсудливих, наперед передбачаючи розвиток подій, тихо зібрала свої речі (дехто встиг прихватити також чужі, справедливо вважаючи, що власникам вони вже не знадобляться) і тишком-нишком залишила той небезпечний і галасливий потяг-караван, перейшла на інший перон, сіла в інший потяг і поїхала в якийсь інший бік, презирливо посміхаючись.
Як не дивно, але катавасія зі згаданим неврівноваженим потягом аж ніяк не відбивалася на нормальній роботі станції: один за одним прибували і, згідно з розкладом, відбували потяги в обох напрямках; під час коротких зупинок із сяючих вікон вагонів виглядали усміхнені, гарно вдягнені, самовпевнені пасажири. Іноді вони навіть виходили на перон і спостерігали за тим, що діялося біля потягу, який прямував у майбутнє. Більшість вважала, що то йдуть зйомки історичного фільму часів громадянських воєн; вони аплодували головним виконавцям і режисерам, а потім заходили у вагони і їхали у свій далекий і широкий білий світ. Бувало й так, що пасажири-спостерігачі інших потягів проймались атмосферою трагедії і з жахом та жалем дивилися на людей на пероні, які побивали самих себе. Інколи ті люди простягали з вікон вагонів руки допомоги, кидали вірьовки, намагалися втрутитися — даремно!
А що ж із мандрівниками у майбутнє? Настраждавшись в своєму потязі, деякі люди виходили з вагонів, підперезувалися, кидали за плечі свої валізи чи лантухи, брали в руки дітей і рушали, куди очі дивляться (чи дійшли вони хоча б кудись?). Ті ж, що залишилися, досі сидять ворогуючими купками на пероні, мітингують, обговорюють напрямки спасіння чи загибелі — залежно від ораторів.
Аж ось одного красного дня поводирі людей, які вміли жити на шпалах і їхати без колії в майбутнє, раптом взялися за розум: вирішили побудувати для свого народу нове зручне місто. Сказано — зроблено! В одну ніч, як у чарівній казці, навколо перону виріс ліс будівель. І яких різнокольорових, просторих, прикрашених різноманітними прапорами, оточених столітніми парками та квітниками! Заходь без усяких формальностей і живи. I, подумати тільки, — у самому центрі Міста. Трохи турбує те, що досі там зовсім мало поселенців. Але то тільки тимчасово, не сумнівайтеся! У цьому нас запевнив «ангел-хоронитель» нового міста — тінь світлішого князя Григорія Потьомкіна, який будував колись такі самі райські поселення для «малороссов». Йдеться, як вже зрозумів Читач, про славетні «Потемкинские деревни», які, хоча й мали тільки два (а не три) просторові виміри, однак були так само мальовничі й комфортабельні, як і сучасні.
