Повітряний таран і «мертва петля»

Головному героєві цього нарису — великому авіатору П. Н. Нестерову — доля відпустила вельми коротке життя, однак навіть його виявилося досить, щоб його ім’я було навіки золотими літерами вписане в історію світової авіації. Потрібно зазначити, що найбільш значні повітряні перемоги Нестеров здобув саме в небі України...

Петро Миколайович Нестеров народився 15 лютого 1887 року в Нижньому Новгороді. Його батько, Микола Федорович Нестеров, викладач Нижегородського кадетського корпусу, явно не належав до числа тих людей, яких можна було назвати щасливчиками і тим більше — пестунами долі. Робота в кадетському корпусі не принесла йому ні морального, ні матеріального задоволення (Нестерови жили вельми скромно), та і його життя виявилося, на жаль, дуже коротким. 1889 року, коли його синові Петру було лише два роки, Микола Федорович закінчив свій земний шлях, маючи лише 27 років від народження. Його вдова, Маргарита Вікторівна Нестерова, опинилася в ситуації, близькій до відчаю: їй потрібно було прогодувати себе й своїх чотирьох дітей, маючи доход лише 50 карбованців на місяць. Проте, як показало життя, Маргарита Вікторівна зуміла подолати всі життєві знегоди й вивести своїх дітей у люди.

У дитинстві та юності Петя Нестеров добре малював, був сильним у математиці, чудово співав і грав на роялі, виявляв щиру та глибоку цікавість до зоології. Він був, безсумнівно, різнобічно обдарованим юнаком, і перед ним, відповідно, відкривалося чимало доріг, йдучи якими він міг домогтися великих успіхів — можливо, навіть не менших, ніж у авіації. Проте досить скоро широке коло варіантів його життєвого шляху звузилося до одного. Одного разу на родинній нараді Маргарита Вікторівна вирішила: Петро стане військовим, офіцером — так само, як і його покійний батько...

Не можна, проте, сказати, що військову кар’єру було нав’язано Петру Нестерову, він і сам до цього неодноразово висловлював бажання піти слідами батька. Але була ще одна причина, яка обумовила саме такий, а не інший вибір майбутнього знаменитого льотчика. Для навчання Петра в будь-якому закладі невійськового профілю були потрібні чималі гроші. А ось у Нижегородському кадетському корпусі юний Нестеров як син його викладача мав право вчитися безкоштовно.

1904 року Петро успішно закінчив Нижегородський кадетський корпус, а ще за два роки — Михайлівське артилерійське училище. Роки навчання не минули для Петра Миколайовича даремно. Майбутній ас набув вельми грунтовні знання з військової справи, математики, географії та інших предметів, чим був зобов’язаний не лише своїм висококваліфікованим педагогам, а й посиленій самоосвіті. Навчальний процес увінчали військове звання підпоручика та відмінний, першорозрядний атестат, володар якого мав право самостійно вибирати майбутнє місце служби. Петро Миколайович мав цілком реальну можливість служити в найбільш елітних частинах царської армії, дислокованих у Санкт-Петербурзі та в Москві, однак він дуже здивував своїх однокашників, сказавши, що проходитиме службу на Далекому Сході. Головною причиною такого нестандартного рішення офіцера-відмінника став його серйозний намір одружитися з коханою дівчиною — Надією Рафаїлівною Галицькою, що передбачало вельми серйозні фінансові зобов’язання нареченого (за тогочасними законами, якщо офіцер створював родину, не досягши 28-річного віку — а Нестеров був молодшим і служив при цьому в Європейській Росії, то він повинен був сплатити так званий реверс — 5 тис. карбованців, що було на ті часи величезною сумою). Звільнити ж Нестерова від такого грошового «оброку» могла лише служба на окраїнах імперії.

Для своїх підлеглих Петро Миколайович виявився, без перебільшення, прекрасним командиром. Він ніколи не перекладав свої обов’язки офіцера-артилериста на унтер-офіцерів чи фельдфебелів, усе роблячи виключно сам. Окрім того, Петро й Надія Нестерови влаштували у своєму домі щось на зразок офіцерського салону, куди часто приходили їхні знайомі-офіцери і де часто звучали фортепіанна музика й задушевні пісні. Проте була в офіцера-далекосхідника ще одна риса, яку швидко помітили і його підлеглі, і його начальство: Петро Миколайович мав тверде бажання жити лишень за своїм власним «статутом». Ставши командиром, він заборонив щодо себе стандартне звернення — «ваше благородие», — наказавши називати себе «господин поручик». А на дверях квартири, в якій мешкало подружжя Нестерових, висів характерний напис — «Всі чини залишайте за дверима». Подібні кроки викликали несхвалення військового начальства, але молодий офіцер був непохитним. Справа закінчилася тим, що царський поручик із явно демократичними схильностями потрапив під негласний поліцейський нагляд, а його особову справу «прикрасила» догана... А отримав її офіцер за те, що одного разу, вкрай пригнічений «нульовими» результатами, які показала в ході навчальних стрільб сусідня артилерійська рота, Нестеров самовільно відправив її до казарм...

Але в службі офіцера-артилериста були не лише військові будні з усіма їхніми світлими й темними сторонами. 1908 року Петро Миколайович серйозно захопився військовою авіацією — в ті часи ще вельми молодою галуззю військової справи. Нестеров починає вивчати все те, що писалося про льотчиків і літаки в газетах і часописах, бере участь у дискусіях із товаришами по службі на «повітряні» теми й навіть конструює свої власні літальні апарати. Нерідко, маючи вільну годинку-дві, Петро Миколайович вирушив разом із дружиною на найвищу в окрузі сопку, звідки пускав сконструйовані ним самим моделі аеропланів. Траплялося, що запуски були невдалими, проте бувало й так, що сильний вітер відносив модель літака настільки далеко, що вона зникала. Інтерес командира артилерійської роти до цієї сфери виявився дійсно серйозним. Через деякий час поручик-артилерист Нестеров подав рапорт про переведення його на службу до Владивостоцької повітроплавальної роти.

НЕБЕСНИЙ ПОЛОН

У принципі, плани Нестерова збігалися і з намірами військового начальства, яке вже не перший день думало про те, куди подалі «сплавити» дуже доброго, але, разом з тим, і досить свавільного молодого офіцера. Рапорт поручика було задоволено, і одного разу Петро Миколайович піднявся на аеростаті в безкрайні простори неба, яке полонило його назавжди. Щоправда, ставши, власне, офіцером-повітроплавцем, Нестеров ще досить довго обслуговував потреби артилеристів, які залишилися на землі. Одного разу він блискуче провів коректування гарматної стрільби з повітря, заслуживши найвищу оцінку військового керівництва. Але було в душі Петра Миколайовича й те, про що він практично нікому не розповідав. Життєва перспектива, яку Нестеров малював сам для себе, не була пов’язана з аеростатами і дирижаблями. Він мріяв стати справжнім військовим льотчиком....

У січні 1911 року Петро Миколайович поїхав зі своєю дружиною в довгоочікувану відпустку. Провівши певний час на Кавказі, Нестерови повернулися до рідного Нижнього Новгорода. Одного разу, гуляючи вулицями міста, Нестеров побачив незнайомого молодого чоловіка, який із непідробною цікавістю спостерігав за польотами птахів. Петро Миколайович представився незнайомцеві, й новим приятелям (товаришем Нестерова виявився його тезко Петро Соколов) знадобилося лише декілька хвилин для того, щоб зрозуміти спільність своїх інтересів: Соколов також глибоко цікавився авіацією. Потоваришувавши, Нестеров і Соколов вирішили сконструювати й побудувати планер, на якому можна було б здійснити серію польотів. У цій справі «двом Петрам» допомогла Маргарита Вікторівна, хоча в душі вона була рішуче проти «повітряних» захоплень свого сина. Через деякий час у одній із нижегородських газет з’явилася невелика замітка про політ молодого авіатора Петра Нестерова на планері. Звичайно, за мірками «великої» авіації, цей політ ще був досить примітивним — він тривав вельми недовго, та й відірватися від землі Петро зумів лишень на якісь п’ять метрів. Але безсумнівно, що це був його перший крок у авіацію й одночасно — до реалізації своєї мрії.

Дні відпустки летіли дуже швидко, невблаганно наближаючи той день і годину, коли Петро Миколайович повинен був повертатися на Далекий Схід. Проте кар’єра офіцера-повітроплавця вже не цікавила Нестерова, не говорячи вже про кар’єру офіцера-артилериста. Нестеров їде до Санкт-Петербурга і оббиває там пороги військового міністерства, домагаючись дозволу на переведення до одного з авіазагонів царської армії. Проте позитивне розв’язання питання реально не просувається — при тому, що відпустка загрожує ось-ось закінчитися... У складній для себе ситуації Петро Миколайович зважився на відчайдушний крок, без якого він навряд чи відбувся б як авіатор. При повному параді він одного разу вранці прийшов на квартиру заступника військового міністра генерала А. Поливанова, що при суворих правилах тогочасного військового етикету було великою зухвалістю. Пізніше, вже за радянських часів, колишній царський генерал згадував, що цей блакитноокий молодий офіцер справив на нього сильне враження своєю дитячою безпосередністю та разом із тим — твердою переконаністю у своїй правоті. Поливанов написав наказ про направлення поручика Петра Нестерова на навчання до авіаційного відділу Санкт-Петербурзької повітроплавальної школи....

«ПОВІТРЯНА» ОСВІТА

Разом із тим, із честю подолавши одну перешкоду, Петро Миколайович, як це нерідко буває, практично відразу ж натрапив на другу. З якоїсь невідомої причини до авіаційного відділу його зараховано не було, і йому мало не цілий рік довелося вивчати повітроплавання з його дирижаблями та аеростатами, практичний курс якого він уже добре засвоїв на Далекому Сході й яке, власне, було для нього вже вчорашнім днем. Рапорт Нестерова про переведення туди, де реально готувалися кадри авіаторів, не подіяв — як ні до чого не привела і його пропозиція про більш швидке складання ним іспиту з курсу повітроплавання екстерном. Є серйозні підстави гадати, що «прислужився» Нестерову в цій справі не хто інший, як начальник повітроплавальної школи полковник Кованько, який буквально обожнював аеростати з дирижаблями, а літаки відверто недолюблював. Нарешті повітроплавання залишилося позаду, і колишній офіцер-артилерист Петро Нестеров прибув до Гатчини (саме там містився авіаційний відділ повітроплавальної школи), щоб реалізувати там те, до чого він уже так давно прагнув.

У справі пізнання авіаційної науки Петро Миколайович досить швидко став одним із кращих офіцерів. Щоправда, коли прийшов час застосувати отримані знання на практиці й реально сісти за штурвал аероплана, Нестеров сильно здивував свого інструктора поручика Стоякова, заявивши, що до польоту він... наразі ще не готовий. Однак досить скоро слухач авіаційного відділу Петро Нестеров упевнено підняв свій літак в повітря... Політ передбачав як обов’язковий елемент повний розворот аероплана в повітрі, й офіцер-інструктор, спостерігаючи за ним, чекав, що його вихованець ось-ось розвернеться так званим «млинчиком» — тобто зробить повний поворот без усяких нахилів ліворуч чи праворуч. Проте замість цього Нестеров розвернув аероплан, зробивши при цьому 35-градусний нахил у лівий від себе бік. Аж тепер поручик Стояков зрозумів, чому не так давно Нестеров відклав свій політ. Петро Миколайович готувався внести в практику авіації абсолютно новий елемент — віраж. Для інструктора стало очевидним — його учень уже майстерно вміє виконувати те, чого поки що ще не вміє виконувати вчитель.

Вересень і жовтень 1912 року стали щасливими місяцями в житті Нестерова. Саме тоді він блискуче завершив навчання, отримавши два звання — «пілот-авіатор» і «військовий льотчик», і, окрім того, вельми добру характеристику — «видатний пілот». Згодом випускник авіаційного відділу повітроплавальної школи пройшов, як сказали б сьогодні, стажування в районі Варшави, досконало засвоївши «Ньюпор», — новий тип літака, який нещодавно надійшов на озброєння російської армії. Саме там на Петра Миколайовича чекало неабияке випробування в повітрі. Під час одного з тренувальних польотів, зовсім недалеко від ангарів, літак Нестерова загорівся, і лише завдяки прекрасній льотній майстерності Петро Миколайович залишився живим, та й ангари не постраждали. Деякі історики твердять, що саме тоді почалася найширша популярність молодого авіатора Петра Миколайовича Нестерова.

КОМАНДИР АВІАЗАГОНУ

На початку 1913 року льотчик-офіцер Петро Нестеров отримав чергове нове призначення — цього разу до Києва. Тоді Петро Миколайович був призначений командиром 11 корпусного авіазагону, який було дислоковано в районі Сирецького військового летовища.

Як керівник авіазагону, Нестеров був буквально незамінний, не було жодної дрібниці з життя його підлеглих, про яку б Петро Миколайович не знав. Він постійно й наполегливо працював над підвищенням професійного рівня своїх підлеглих, часто читаючи їм справжні лекції, зміст яких він підкріплював власноручно виконаними графіками та кресленнями. Цілком природно, що з таким командиром льотчикам авіазагону були до снаги практично всі завдання, які ставилися перед ними. Підлеглі Петра Миколайовича чудово провели коректування артилерійської стрільби з повітря, потім успішно здійснили авіапереліт за маршрутом Київ — Остер — Ніжин — Київ. У цей політ Петро Миколайович взяв одного кінооператора, який зняв практично весь авіапереліт на плівку. Вийшов досить цікавий і оригінальний на ті часи кінофільм, який досить довго і з великим успіхом демонструвався в одному з київських кінотеатрів.

Але справжня популярність прийшла до П.М. Нестерова тоді, коли наприкінці літа 1913 року він уперше в історії авіації здійснив у київському небі знамениту «мертву петлю»...