ПРО ГАЗЕТУ
Минає три роки, як вийшов перший номер нашої газети. Не вельми, начебто, довгий термін. Утім, як лічити. Загальновизнано, що ми переживаємо особливий час, екстремальні обставини й через те сучасним засобам масової інформації кожен рік варто зараховувати принаймні за три. Газети нині, як хмаринки на небі: з'являються, кудись сунуть, іноді загрозливо темніють і кидають блискавки-громи, а потім непомітно змінюють форму й на очах щезають безслідно.
Багато хто, зокрема мої друзі, закидає Газеті надмірну заангажованість політикою. Це важко заперечувати. Але хто сьогодні не політизований у нашому суспільстві? Достатньо послухати розмови в міському транспорті, на базарі, на відпочинку — той самий парламент. Навіть жінки все менше зайняті проблемами на кшталт «що скільки коштує і що носять» і все більше піклуються про те, «кого оберуть», чи обговорюють перманентну економічну безпорадність уряду. «День» по вінця наповнений політикою. Однак у важливих, драматичних ситуаціях Газета завжди знаходила сили піднятися «над сутичками», над партійністю. Одним із таких високих моментів була реакція на трагічну загибель В'ячеслава Чорновола, публікація матеріалу «Смерть вартового».
Партійність чи не партійність, Газета ніколи не опускалася до рівня будь-якого шовінізму, як це дозволяють собі деякі наші часописи. Там нерідко можна зустріти опуси, просякнуті патологічною ненавистю до людей іншої національності, іншої віри чи церкви, іншої культури. Варто поспівчувати колегам, які змушені писати для таких видань, хоча хто знає, може i є справедливим вислів: «Скажи мені, в якій газеті ти працюєш, і я скажу, хто ти».
На перших кроках свого життя кожна газета працює ніби у вакуумі. Те саме було з «Днем» — на початку до нас не доходило жодного відлуння, наші старання падали наче у бездонний колодязь, були криком у пустелі. Газета, однак, методично, терпляче залучала читачів до активної реакції на прочитане, фактично — до співпраці. І тепер ми маємо коло надзвичайних читачів — інтелігентних, освічених, не байдужих до того, що діється в країні. Особливо втішним є те, що нам пишуть також зовсім молоді люди — студенти, навіть учні старших класів. Саме завдяки Газеті я з радістю впевнилася у тому, що загальноприйняте песимістичне визначення молоді як «загубленого», «байдужого», «розбещеного» покоління неабияк перебільшене. А ще наш читач вельми вимогливий — він не пробачає нам ні легковажних суджень, ні протиріч, ні помилок. Газета ж не вагається не тільки публікувати критичні відгуки на свої матеріали, а й «прямим текстом» визнавати їхню слушність.
За радянських часів більшість інформаційних систем, зокрема освіта та ЗМІ, звичайно орієнтувалася на статистично «середню» людину, людину без особливих духовних запитів, знань чи здібностей. Може, саме через те ми, попри живучий, також радянський, забобон, так відстали в освіті, в рівні культури, в техніці (якщо не зважати, звичайно, на військове виробництво). Газета «День», на відміну від багатьох інших, завжди намагається тримати високу планку інтелігентності, подавати серйозні матеріали; вона вимагає від своїх читачів «праці головою», а не опускається до невибагливого рівня популістських видань. Із статей, надрукованих у Газеті, можна зробити не один збірник проблемних дослiджень — історичних, економічних, політичних тощо. Хіба це погано?
Знайомі журналісти з інших газет іноді скрушно скаржаться на те, що не можуть приносити своє видання у власний дім, не наважуються показувати його батькам, дітям, дружині. Такого сорту матеріали там публікуються, такі «сміливі» ілюстрації прикрашають його сторінки. Справді, багато наших часописів — не для домашнього читання в колі родини. Аж занадто старанно там відбирається з потоку життя все, що може викликати огиду, жах або серйозні сумніви щодо Десяти заповідей. Не завжди щастить працювати в газеті, яку можна внести в кожний дім і нікого не заплямувати.
Хотілося б сказати ще одне. Робота є робота, а «виробнича необхідність» — то реалії кожного підприємства, включно із ЗМІ. Можу, однак, із вдячністю засвідчити, що за три роки свого життя Газета жодного разу не вимагала від мене написати щось таке, що суперечило б моїм переконанням. То ж Long live «День»!
