Про «криві дзеркала» російської історії

Сьогодні для російської державної пропаганди слова «бандерівці» й «українці» стали синонімами. Принаймні тих українців, які говорять і пишуть українською мовою, інакше як «бандерівці» в Кремлі не називають. І з точки зору Путіна і його команди, на Донбасі зараз б’ються не російські й українські війська («колорадів» поступово винищили і майже вивели з гри), а російськомовні патріоти «Русского мира» і фашисти-бандерівці. Така картина сьогодення щедро підкріплюється історичними міфами.

Ось що говорить про Степана Бандеру, наприклад, популярна російська телеведуча: «Завербований німецькою розвідкою Абвер, на гроші німецького командування він створюватиме з бійців ОУН загони. Саме вони складуть кістяк майбутніх каральних українських батальйонів «Роланд» і «Нахтігаль», що влаштували масові єврейські погроми у Львові і ще 26 містах по всій окупованій фашистами Україні. Це його бійці стоятимуть за кулеметами під час  розстрілів євреїв у Бабиному Яру. Це «бандерівці» влаштують масову різанину на Волині, жертвами якої стануть десятки тисяч  поляків» (http://russia.tv/brand/show/brand_id/57921).

Правда тут лише те, що бійці УПА дійсно влаштували геноцид поляків на Волині, що заслуговує на безумовне засудження. Але задля справедливості треба сказати, що був у відповідь і польський геноцид українців. Разом з не менше ніж 60 тис. поляків з числа мирного населення було знищено також близько 15 тис. українців з числа цивільних осіб. Ці етнічні чистки були наслідком давнього протистояння ОУН Польській державі, але в цьому випадку УПА діяла не в союзі з німцями. Навпаки, місцева поліція, з якої на початку 1943 року масово дезертирували українці, була поповнена поляками, які шукали у німців захисту від оунівських «чисток». І, до речі, подібні етнічні чистки, на жаль, були звичайною справою після того, як до влади в колишніх колоніях приходили національно-визвольні рухи.

Що ж до дивізії СС «Галичина», то активісти ОУН вступали в неї головним чином для того, щоб отримати зброю. Під час оточення під Бродами більшість українців дезертирували з дивізії і приєдналися до УПА. А заново сформована дивізія «Галичина» брала участь у боях тільки декілька днів наприкінці квітня 45-го, прикриваючи свій відхід у західні зони окупації Австрії.

Ідеалізувати ОУН, УПА і Бандеру не слід. Але так само не можна їх демонізувати, як це робить кремлівська пропаганда. Прибічники Бандери в принципі не відрізнялися від більшості національно-визвольних рухів тієї епохи. Ці рухи не були білими і пухнастими. Вони виступали не за демократію, а за авторитарний режим на чолі зі своїм лідером. І зазвичай вони активно співпрацювали з державами Осі, хоча і не були їхніми найманцями або маріонетками. Так «Вільні Офіцери» Гамаля Насера розраховували на допомогу Німеччині й Італії, а перший президент Індонезії Сукарно — Японії, що окупувала країну. До речі, з японцями співпрацював і лідер в’єтнамських комуністів Хо Ши Мін. Проте нікому з названих лідерів подібний колабораціонізм проти держав-метрополій не ставиться в провину. А ось українським лідерам ставлять у провину, та ще й як.

І найбільш популярний штамп звинувачень на адресу Бандери і його соратників — це їхня активна участь у гітлерівському «остаточному розв’язанні» єврейського питання і наявність антисемітизму в їхніх програмних установках.  Насправді ні «Нахтігаль», ні «Роланд» до вбивства євреїв ні у Львові, ні в Києві, ні в інших містах і селах не мали жодного стосунку. Можна пригадати довідку Другого управління КДБ від 16 листопада 1959 року, оприлюднену свого часу СБУ, в якій розповідається, як треба готувати «лжесвідків злочинів» батальйону «Нахтігаль». Зі Львова «Нахтігаль» прибрали за декілька днів до початку єврейських погромів — аби не заважав заарештовувати проголошений у Львові український уряд. «Роланд» же взагалі не встиг взяти участі у бойових діях і був розформований невдовзі після початку війни.

У Києві за розстріл євреїв у Бабиному Яру радянські історики й публіцисти покладали відповідальність на «бандерівців» і конкретно на Київський курінь української допоміжної поліції. Але, по-перше, в Києві ОУН тоді була представлена не фракцією Бандери, а ворожою їй фракцією Андрія Мельника. А, по-друге, сам Київський курінь був сформований лише в жовтні 1941 року, тоді як розстріл у Бабиному Яру стався 29 вересня. І 1942 року в Бабиному Яру, як відомо, було розстріляно 621 члена Організації українських націоналістів, які виступали за незалежність України, зокрема поетесу Олену Телігу та її колег по редакції газети «Українське слово».

Після арешту Бандери 5 липня 1941 року в Кракові очолювана ним фракція ОУН припинила співпрацю з нацистами на організаційному рівні. Один із керівників абверу генерал Пауль Леверкюн після війни писав про втрачені можливості співпраці з українськими націоналістами: «Цей батальйон, створений Абвером-2 (2-м відділом, що відповідав за розвідувально-диверсійну діяльність в тилу противника. — Б. С.), на жаль, дуже погано оснащений, був названий для маскування «Нахтігаль» (Соловей), бо він мав хор, який міг би посперечатися з кращими козачими хорами, що здобули міжнародну популярність. Він увійшов до складу полку «Бранденбург» (солдати й офіцери якого підкорялися абверу і призначалися для розвідувально-диверсійної діяльності. — Б. С.), де вже був один батальйон, і 22 червня 1941 року вступив на територію Радянського Союзу. У боях за Львів розвідники батальйону встановили, що у Львові проводяться масові розстріли українських націоналістів, і спонукали командирів обох батальйонів вступити до Львова в ніч з 29 на 30 червня 1941 року, за сім годин до встановленого терміну наступу 1-ї гірськострілецької дивізії. У цій справі особливо відрізнився український батальйон. Українське командування батальйону зайняло радіостанцію Львова і передало в ефір прокламацію про створення вільної, самостійної Західної України. Незабаром послідував різкий протест відомства Розенберга (міністерства у справах східних територій. — Б. С.), і при подальшому просуванні на Україну, коли батальйон особливо відрізнився в боях за Вінницю, відбувалася поступова зміна настрою його солдатів і офіцерів. Тільки-но створене Східне міністерство вилучило Західну Україну... з української держави, створення якої планувалося українським командуванням, і включило цю область з особливо надійним населенням до складу генерал-губернаторства, тобто залишків Польської держави. В результаті цього український батальйон, який у Львові у десятків тисяч звільнених західних українців запалив готовність до боротьби, став ненадійним, в ньому почалися бунти, і його вимушені були розпустити. Тут була втрачена велика можливість. Капітан Оберлендер у той час спробував домогтися аудієнції у Гітлера, і він дістався-таки до нього. Гітлер перервав його доповідь про Україну і сказав: «Ви в цьому нічого не розумієте. Росія — це наша Африка, росіяни — це наші негри». Оберлендер пізніше сказав командирові «Бранденбурга»: «З цією думкою Гітлера війну програно»».

СТЕПАН БАНДЕРА. НІ ДО КОГО ІНШОГО НЕ ВІДЧУВАЛИ ТАКОЇ ЛЮТОЇ НЕНАВИСТІ ВЧОРАШНІ РАДЯНСЬКІ Й НИНІШНІ КРЕМЛІВСЬКІ ІДЕОЛОГИ, І ЦЕ — ЗОВСІМ НЕ ВИПАДКОВО

Бандера і бійці «Нахтігаля» розглядали себе як союзників Німеччини, але Гітлер розглядав Україну як свою колонію, а не як майбутню незалежну державу. Проте аж до кінця 1942 року, поки зберігалися шанси на перемогу Німеччини, керівники ОУН допускали участь членів організації в німецькій окупаційній адміністрації на Україні і в поліцейських формуваннях, але за умови, аби вони вели боротьбу лише проти радянських і польських партизан, а не проти мирного населення. Немало оунівців, зокрема з числа поліцейських і службовців окупаційної адміністрації, були репресовані німцями за прилюдний прояв українського націоналізму.

Фракцією Бандери була створена Українська Повстанська армія, яка повинна була боротися проти німців, поляків і Совєтів. У реальності з німецькою армією УПА довелося стикнутися лише при відступі німців із Західної України 1944 року, коли були здійснені напади на окремі німецькі частини з метою захвату зброї і боєприпасів. До цього боротьба велася проти радянських і польських партизан і співробітників окупаційної адміністрації, звідки члени ОУН пішли. У листівці, випущеній УПА, стверджувалося, що українські повстанці борються «за новий, справедливий лад і порядок в Україні, без панів, поміщиків, капіталістів і більшовицьких комісарів. За новий справедливий міжнародний лад і порядок у світі, що забезпечує права і незалежність кожного народу. Проти німецьких і московських загарбників, які прагнуть підкорити і поневолити український народ».

У постанові III Надзвичайного Великого Збору Організації Українських Націоналістів 3 серпня 1943 року стверджувалося: «Сам факт існування СРСР становив і становить реальну загрозу повернення більшовицького режиму на Україні. Переслідуючи офіційно лише окремі верстви населення, московсько-більшовицький режим створює для решти народу фікцію мирного і спокійного життя і брехливою перспективою щастя і побажань на майбутнє. Більшовицька окупаційна система, на противагу німецькій, затримує політичну активізацію цілих мас і створення єдиного фронту всіх народних сил. Характерно й при цьому те, що політичний наступ німецького гітлеризму і московського більшовизму на українській території не ліквідували себе у взаємному ударі й навіть не нейтралізувалися. Просуваючись окремо і переслідуючи свої цілі, вони поповнювалися і полегшували свою роботу. Частина слабкого елементу, перелякана більшовицьким поворотом, бачила порятунок у німецькій силі; інша частина, бита нещадно німецьким колоніальним чоботом, обирала, на свою думку, менше горе, чекаючи порятунку від більшовиків. Коли на Україні, як і в інших країнах, частина народу і сьогодні орієнтується на більшовиків, то це значною мірою заслуга німецької колоніальної системи». ОУН робила ставку на взаємне виснаження сил СРСР і Німеччини і переорієнтовувалася на співпрацю з США і Англією. Останнє залишилося декларацією. Жодних зв’язків із західними союзниками «бандерівці» до кінця війни за всього бажання не могли встановити, тим більше що вони воювали також і проти польської Армії Крайової.

Все сказане вище не означає, що в розстрілах євреїв не брали участі українці і навіть колишні члени ОУН, які вступили в німецьку допоміжну поліцію або в айнзатцгрупи СД, але робили це вони не як члени підконтрольних ОУН і УПА структур. І так само в «остаточному розв’язанні» брали участь окремі радянські партизани, не кажучи вже про антисемітизм, що панував в радянських партизанських  загонах. Начальники Особливих відділів у партизанських загонах винайшли цілу теорію, згідно з якою гестапо спеціально засилало агентів євреїв у розрахунку, що ніхто не подумає, що вони є німецькими агентами. Нещасних регулярно змушували признатися в цьому, а потім відстрілювали. 10 серпня 1943 року командир Осиповицького партизанського з’єднання Корольов доповідав до Москви: «Останнім часом гестапо використовує євреїв з метою шпигунства. Так, при Мінському і Борисовському гестапо було відкрито дев’ятимісячні курси для євреїв. Шпигуни розсилалися по квартирах у місті і засилалися в партизанські загони, останні забезпечувалися отруйливими речовинами для отруєння партизан і командирів. У Мінській зоні було викрито цілу низку таких шпигунів». І подібні повідомлення приходили з партизанських загонів не лише в Білорусії, але й в Україні, Криму, на Брянщині та в інших регіонах. Євреїв-шпигунів регулярно відловлювали, змушували зізнатися в тому, що вони — агенти гестапо, і розстрілювали. При цьому ніхто не задавався питанням, як може гестапо використовувати як своїх агентів людей, для яких повернення на німецький бік становило набагато більший ризик, ніж якби вони залишилися в лавах партизан.

А колишній командир партизанського загону НКВД імені Берії, що діяв у Білорусії, Кирило Орловський згадував: «Організував я загін імені Кірова виключно з євреїв, які втекли від гітлерівського розстрілу. Я знав, що переді мною стоять неймовірні труднощі, але я не боявся цих труднощів, пішов на це тільки тому, що всі оточуючі нас партизанські загони і партизанські з’єднання Барановицької і Пінської областей відмовлялися від цих людей. Були випадки вбивства їх. Наприклад, «партизани»-антисеміти загону Циганкова вбили 11 євреїв, селяни села Раджаловичі Пінської області вбили 17 євреїв, «партизани» загону ім. Щорса вбили сім євреїв.

Коли я вперше прибув до цих людей, то застав їх неозброєними, босими і голодними. Вони заявили мені: «Ми хочемо мститися Гітлеру, але не маємо можливості».

Після цього я не жалів ні своїх сил, ні часу для того, щоб навчити цих людей тактиці партизанської боротьби з нашим спільним заклятим ворогом. І я повинен сказати, що витрачена мною енергія не пропала дарма. Здавалося б, абсолютно нездатні до збройної боротьби, колишні спекулянти, дрібні торговці, ремісники тощо — ці люди, прагнучи мститися німецьким недолюдкам за пролиту народну кров, під моїм керівництвом за 2,5 місяця провели не менше 15 бойових операцій, щодня знищували телеграфно-телефонний зв’язок противника, вбивали гітлерівців, поліцейських і зрадників нашої батьківщини. Поступово вони стали не лише дисциплінованими, але і сміливими як у проведенні диверсій, так і при нічних переходах з одного району в іншій».

Відчувається, що й самому Кирилу Прокоповичу Орловському — до речі, прототипові героя Михайла Ульянова у фільмі «Председатель», теж був притаманний антисемітизм, раз євреї для нього перш за все були «спекулянти, абсолютно нездатні до збройної боротьби».

Але ж нікому не спаде на думку на підставі цих фактів зробити відповідальним за Голокост радянський Центральний штаб партизанського руху.

Публіцист Марлен Кораллов, колишній в’язень Кенгірського табору, згадував, що «одним із керівників повстання був Келлер. Не Михайло, як затвердилося у Кенгірі, а Герш Йосифович, який народився в Славському районі Дрогобицької області, в селі Аненберг, 1924 року. Келлер — єврей, який партизанив у загонах ОУН, початковий строк отримав він 8 жовтня 1944-го. Знову пишу про Келлера не з упертості. У версію автора «Архіпелагу» не укладалося, що Келлер, на прізвисько Жид, очолював оборону Кенгіра. Що саме він разом з уродженцем села Борки Шацького району Рязанської області Енгельсом Івановичем Слученковим — табірне ім’я Гліб — був дійсним керівником повстання». Тут найцікавіше те, що єврей Келлер не лише бився в рядах УПА і як «бандерівець» отримав свої 25 років таборів. Набагато важливіше, що в Кенгірі Келлер не просто був одним із головних керівників знаменитого повстання, придушеного за допомогою танків, але і в штабі повстання був представником від «бандерівців» — колишніх бійців УПА і співчуваючих їм. Значить, прибічники Бандери в жодному разі не були антисемітами за переконанням і переслідували лише тих євреїв, які були прибічниками радянських комуністів. Неможливо уявити собі, аби ув’язнені в радянському таборі німецькі есесівці вибрали б своїм представником єврея.

Путін не раз стверджував, що Україна у Великій Вітчизняній війні, як то кажуть, «сачкувала» і основний тягар боротьби з Німеччиною винесли Росія і росіяни. Він спирався на дані офіційного російського довідника про втрати у Великій Вітчизняній війні «Гриф секретності знятий», наскрізь фальсифікованого. Там стверджується, що в РРФСР було централізованим чином призвано, з урахуванням тих, що служили в армії до війни, 22,2 %, в Закавказзі, республіках Середньої Азії і Казахстані цей показник перевищував 18 %, тоді як у Білорусії склав 11,7 %, а в Україні — 12,2 %. І це дійсно так. Але укладачі збірки, а за ними і Президент Росії забули, що території України і Білорусії були повністю окуповані німцями, тому значна частина чоловіків після повернення Червоної Армії була мобілізована безпосередньо в частини, а ці люди, яких були мільйони, ніде централізовано не враховувалися. Загальне число мобілізованих за межами офіційної цифри централізованого призову в 34 476,7 тис. осіб я оцінюю в межах від 10,5 до 12,2 млн осіб. Це — люди, призвані безпосередньо у військові частини або в ополчення. А з додаванням 500 тис. призовників, які нібито не прибулих до своїх частин, загальне число мобілізованих складе від 45,5 до 47,7 млн осіб, із яких 35,4 млн були призвані в централізованому порядку. Якщо відняти звідси 3,6 млн осіб, відряджених для роботи в промисловості й у формування інших відомств (хоча це число здається нам завищеним), чистий призов складе від 41,9 до 43,1 млн осіб, а в середньому близько 42,5 млн осіб. Це цілком відповідає нашій оцінці в 26,9 млн загиблих і померлих у 1941—1945 роках радянських військовослужбовців. Число жителів України, призваних безпосередньо в частини або ополчення, оцінюється мною в 10 % від загальної чисельності населення України, або в 4,14 млн людей. А загальне число мобілізованих в Україні до Червоної Армії — 9,2 млн осіб. За моєю оцінкою, загальні втрати СРСР у Великій Вітчизняній війні склали від 40,1 до 40,9 млн людей убитими і померлими. З цього числа 26,9 млн падає на Червону Армію.

З урахуванням того, що населення України напередодні Великої Вітчизняної війни складало 21,3 % від всього населення СРСР, можна передбачити, що в лавах Червоної Армії і в німецькому полоні загинуло близько 5,7 млн жителів України. А число жертв серед мирного населення можна оцінити в 2,8-3,0 млн людей. Сюди входять також бійці УПА, які загинули в сутичках з Червоною Армією і німцями до кінця війни. Між іншим, багато солдатів Української Повстанської Армії були мобілізовані в Червону Армію в останній рік війни, а після її закінчення знову повернулися до Карпат і продовжили боротьбу проти радянських військ. Отже деякі «бандерівці» внесли свій вклад у перемогу над Гітлером, воюючи з німцями не лише в лавах УПА, а й Червоної Армії.