Про що тирса шелестить?
Кінець жовтня, осінь. Яскравий шлейф красного літечка на очах втрачає фарби, свіжість, привабливість, перетворюється на однотонну сіру пелену. Дерева та кущі ще не голі, але вже по-іншому шелестить їхнє листя, — повесні цей шепіт нiжний, лагідний, теплий, а зараз все навколо змінило голос, і повітря наповнене сухим, жорстким, зміїним шарудінням. Куди не глянь — м’яка зелена травичка, літня розкіш босих ніг, висохла й пожовкла; щось безнадійне шепоче мертве кукурудзиння, соняшники сумно опустили до землі почорнілі голови; гниють у городах незібрані гарбузи та великі рижі огірки. Птахи, що не відлетіли у вирій, подають голос приглушений, нібито наляканий — як тихий дитячий стогін; вони мають свої передчуття й очікують найгіршого.
Все частіше на землю налітають, як чорні шуліки, північно-східні вітри й безжально нищать-трощать усе, створене щедрим життєдайним літом. Охолоджують ще тепле, живе тіло землі; з розкішно вбраних дерев безжально струшують золоті хмари золотих червінців. Від мертвенного подиху цих вітрів усе навколо змінюється, робиться сірим, пустим і небезпечним: вода — кусючо-холодною, звірина — голодною й агресивною.
Із північними вітрами завжди приходить холод, темрява, а найгірше — відчуження кожного від усіх і всіх від кожного. Люди стають замкнутими та підозрілими, втрачають властиву літові благодушну симпатію до ближнього. Та чого дивуватися? Адже це ті самі вітри, які роздувають шати біблійних апокаліптичних вершників і гриви їхніх страшних коней, «видувають тепло і дим кадильний з храмів»; розривають святі узи побратимів. «Сонце і повітря затьмарюються від їх подиху. А шум того вітру — немов шум колісниць, коли багато коней скаче на війну». Північно- східні бувають сухими й різкими, як ніж, або вологими та пронизливими, але завжди — безжальними, домінуючими й чужими. На своїх крилах вони несуть у теплі краї подих вічної мерзлоти, чужі запахи чужої землі, шматки незрозумілих слів і тужливих пісень незнаних людей.
Усупереч новітній теорії глобального потепління на земній кулі, а також і в стосунках між людьми, північно-західні вітри із кожним роком стають усе більш холодними, дошкульними та все раніше, іноді навіть у вересні, з’являються у наших краях. Наче той холод, що у процесах потепління витісняється із інших країн, північні вітри «переганяють» саме на нашу землю. Чи то така наша доля — постійно відчувати на загривку подих холодних чужих вітрів?
Ті вітри часто наганяють тумани — холодні, густі, мертвенно білі. Вони щільно встилають землю, важко кубляться у кронах дерев, запаморочливо висять над головами людей. Фарби, окрім біло-сірої, щезають; тіні людей та дерев розчиняються у тумані, не діставшись землі. Світ змінюється, стає незнайомим, в ньому важко орієнтуватися. Ви вважаєте, що прямуєте на Захід чи на Південь, а в дійсності рухаєтеся на Північ, як наче всі дороги ведуть саме туди. А може, це сторони світу помінялися в тумані місцями? Бо там, де мав бути шпиль старовинної церкви, клубочиться сіра хмара; замість знайомих звивів Дніпра очам відкривається бездонна нірвана; затишні парки та сквери нагадують покинуті цвинтарі, якими бродять небіжчики, — постаті людей, як неприкаяні привиди, на мить виринають перед тобою з туману і знову розчиняються у ньому. Невже метаморфози, які приносить на своїх крилах вітер, сильніші за всі закони буття?
Невдовзі починаєш і себе відчувати привидом, який бродить у густих сірих хмарах вулицями чужого невідомого міста й не має жодного відношення до всього того, що робиться за межами туману, десь там, під блакитним сяючим небом. Душа наповнюється холодною байдужістю: «Яка різниця, що відбувається тут, де всі речі постійно змінюють контури, де святу старовину так легко нищить порив чужого холодного вологого вітру і де люди нагадують привиди, а привиди — людей?».
Тільки вікові дуби опираються північно-східним вітрам, але чи багато тих дубів залишилося у лісах та байраках вздовж Дніпра? Могутні дерева, свідки козацьких війн ХVII ст., давно безжально вирубані, перепиляні на дрова для печей, камiнів та вогнищ, на сволоки чи меблі. А скільки дубів пішло на козацькі домовини! У спадок нашому поколінню від них залишилися велетенські зруби, порослі травою, на які можна іноді випадково натрапити, як на старовинні могили. Навколо Києва дуби конають від якоїсь хронічної хвороби, яку ніхто не лікує; вони втрачають свою густу темно-зелену крону й усихають, не набравши сили та величі. Невдовзі нікому буде ставати заслоном проти північно-східних вітрів.
«А Сонце?» — спитаєте ви. Бувають, утім, часи, коли люди перестають вірити, що сонце все ще світить десь над планетою. І що колись і над нашою землею подмуть благодатні теплі вітри й ми побачимо своє власне «Небо нове і нову Землю». Але «чи є ще порох у порохівницях»?
