Розкол згубний для автокефалії,

Регулярно читаю матеріали, які газета присвячує сучасним релігійним проблемам нашого суспільства. Зокрема, з останніх публікацій мені вельми сподобався нарис про патріарха Димитрія, пронизаний теплотою й повагою. Імпонує мені також та віра в майбутнє возз’єднання українських православних церков, яка є стрижнем більшості матеріалів, що публікуються Вами. Ось чому я звертаюся до Вас — у газету, яка пише про те ж саме, що непокоїть мене. Пишу з повагою і з надією, що мене почують і правильно зрозуміють. Тому дозвольте мені викласти своє бачення проблеми возз’єднання православ’я, засноване на історичних фактах.

Я озираюся на об’єднання України з Росією, на реформи

Петра I, на соціалістичну революцію, ДКНС, а також аналізую нинішній розкол українського православ’я... Як важко заплатила Росія, Україна і всі ми за перетворення Російської Православної Церкви на департамент Російської Імперії... Так, Церква залишилася Церквою, так, вона породжувала святих і мучеників, зберігала в своїй глибині віру і апостольську благодать. Але ми заплатили тотальним відходом народу від церкви, войовничим атеїзмом, розколами, революцією, громадянською війною, голодомором.

Російська Православна Церква дійсно залишилася «будинком, збудованим на камені», тільки в будинку з’явилися тріщини. Тоді що ж буде з Україною, якщо вона отримає церкву, збудовану на піску? Подивімося правді в очі. В Україні є зараз лише дві канонічні церкви — Католицька і Українська православна церква Московського патріархату. Усвідомимо значення слова «канонічність». Замислімося над тим, що немає у Бога «ні елліна, ні іудея», немає для Церкви ані росіянина, ані українця, а є Соборні правила, канонічність і носительство Духа Святого. І тому не може бути «єдиної Святої, Соборної й Апостольської Церкви», заснованої указом Петлюри або розколом пана Денисенка. Тут не важить моя особиста повага до Володимира Яреми або неповага до Михайла Денисенка. І не важить прагнення Кравчука та Омельченка набрати політичних дивідендів шляхом спроб створення «Української національної церкви». Що взяти з них?

Подивімося в очі правді і визнаймо, що злиття УАПЦ і УПЦ КП призведе до створення «УПЦ» — Української протестантської церкви (на зразок Англіканської). Ви повинні чудово розуміти, що в результаті ми отримаємо церкву, що стоїть на службі держави (в кращому, якщо так можна сказати, разі) або окремих політиків (у випадку гіршому й найбільш вірогідному). Що буде тоді? І що буде з Україною, якщо її «Помісна Церква» буде збудована на піску? Що буде з нашими дітьми, онуками, правнуками? Подивіться назад — що стало з дітьми, онуками, правнуками Петра I? Що стало з усіма нами у 1917-му, 33-му, 37-му та інших роках?

Чи, можливо, це почалося не з Петра Олексійовича? Або все, що з нами сталося, не пов’язане з церковним неблагополуччям? Може, Господові немає справи до Його церкви? Боже, даруй Україні Церкву, засновану на камені!

Тарас МАХРИНСЬКИЙ, Київ»