Розмова в кафе
У цій атмосфері мій співрозмовник розслабився, відтанув і насолоджувався теплом, смачною їжею і навіть тим оманливо старовинним київським пейзажем. Ритмічно й акуратно проковтуючи бутерброд за бутербродом і випиваючи стакан за стаканом міцного чаю, він говорив, говорив, говорив. Хто знає — чи бажаючи сумлінно віддячити журналісту за частування, чи просто користуючись присутністю уважного слухача?
Ми познайомилися незадовго до цього біля монастирської брами, де цей немолодий уже чоловік сидів, жалюгідно згорбившись, серед інших прохачів прямо на мерзлій землі. (Пізніше з’ясувалося, що до внутрішнього боку його штанів пришито великий шмат старого кожуха, звернутого вдвоє. «Де взяв кожух? Та так, якось попався на очі».) Я підійшла, представилася і запропонувала разом випити кави у кафе неподалік. Він, після певних коливань, погодився.
«Народився я у професорській родині й ще до школи отримав «блискучу освіту» — грав на піаніно (і сьогодні Моцарт для мене — то звуки втраченого раю), щебетав на англійській та французькій, читав «товсті» книги з батькової бібліотеки, а головне — отримав звичку до постійної інтелектуальної зайнятості. У школі було досить нудно, але я був дитиною, яка поглинала усе, що давали. Те саме в інституті. Вийшов інженером з червоним дипломом в кишені і з бажанням негайно зробити «що-небудь таке», до мене ще не зроблене.
За призначенням потрапив до проектного бюро. В залі, де мене посадили за кульманом, працювала чи не сотня інженерів. За кілька років я так і не взнав усіх своїх колег; не уяснив собі також, чим займався сам, проектуючи дрібні й прості деталі, задля яких достатньо було б і неповної середньої освіти. Невдовзі почав відчувати себе якимось простим автоматиком — натиснули кнопку і автомат видає креслення; натиснули іншу — ще одне креслення. І так рік за роком; не було випадку, аби комусь знадобилися мої неабиякі знання. Звичайно, я міг піти звідти, звичайно, батьки мої мріяли про аспірантуру. Але у мене в голові щось змінилося — мабуть, хтось натиснув не на ту кнопку. Я думав: «Що таке аспірантура, що таке вчений? Он знайомі хлопці Женя, Коля, Едик захистили дисертації і «роблять» наукову кар’єру. Але ж всі знають, що у них на три голови — два гвинтики і одна думка та й та чужа. І що — приєднуватися до них?». Батько клопотав через знайомих і мене зробили «старшим» чи «головним»; тут стало ще гірше — збори, звіти, зобов’язання до свят, перевиконання планів, інтриги. Штовхали в партію. Кинув. До проектного бюро, втім, не повернувся і почав «підробляти» — спочатку уроками музики чи англійської мови, потім вантажником, потім двірником, потім опалювачем… Та ба! Це довга й нецікава історія. Тепер під брамою; «посада», скажу вам, не гірше іншої. Ось сподобився — до кафе запросили, беруть інтерв’ю. (Його обличчя якось по діагоналі блиснуло посмішкою.) Власні перипетії долі переконали мене, що людина здатна пристосуватися до багатьох різних середовищ. І буде однаково нещаслива в кожному. Від себе не втечеш».
«Великим ударом стала для мене смерть батьків; вони померли в один рік. В глибині душі, однак, відчув звільнення від страшного тягара — постійного відчуття провини перед ними, комплексу «геніальної дитини», яка виявилася нікчемою. На той час я вже був одружений і розчарував дружину так само, як батьків, але відчуття провини тут не було. Тільки дратуючий тягар обов’язків. Я маю робити те і те; не робити того і того; брати приклад з Жені, Колі, Едика. Між тим найпростіші обов’язки, ба, навіть звички ставали для мене все більш обтяжливими. Кожного дня повертатися додому, кожного місяця приносити гроші, кожного ранку чистити зуби, кожного тижня прати свої сорочки і шкарпетки (дружина відмовилася це робити)!.
То ж одного дня я зі смаком грюкнув дверима своєї квартири востаннє. Тим більш, що на той час хитромудра дружина зуміла виписати мене з домівки моїх батьків. Спочатку хотів було судитися, але, як згадав контори, суди, адвокатів і папери, папери, папери, вирішив жити якось «так». «Так» — це не тільки відсутність постійного помешкання, але й повна, можлива у людському суспільстві, свобода. Свобода від звичок, надмірної вимогливості до життя, від «що скажуть», від конформізму, зрештою, від так званої роботи. Вважав, що ця свобода надасть можливість тішити свій розум у бібліотеках, частіше бувати на природі, на концертах. Однак все це чомусь відійшло у старе життя. Тепер у мене інші розваги. Які? Мені не хотілось би побачити відразу на вашому обличчі. Зрештою, я ваш гість, ясновельможна пані!». З цими словами гість статечно піднявся і зробив блюзнірський церемонний уклін, достойний професійного коміка. На якусь мить, попри брудний старий одяг і цинічний вираз неголеного обличчя, у кафе «матеріалізувався» інтелігентний дотепний джентльмен.
«Останнім часом, коли постійно сиджу під брамою серед жалюгідних людей, моїх «колег», починає здаватися, що коло замкнулося і що я знову знаходжуся у гігантському, як полігон, радянському проектному бюро і проектую, як у страшному сні, цвяхи та гайки, вже давно кимсь спроектовані. Заради куска хліба насущного. Тільки в ті часи треба було ще й зберігати пристойність, стежити за кожним своїм словом і старанно висиджувати «від і до».
«Зараз я вільна пташка Божа. Хоча часто думаю: «Навіщо така воля, яка означає лише одне — мою повну універсальну непотрібність. До самої смерті. Та ба! Мабуть, і «там» (мій співрозмовник підняв руку вгору, потім посміхнувся і вказав вниз) потраплю в якесь проектне бюро для жебраків».
Коли він вийшов із кафе, офіціант з великим полегшенням зітхнув і кинувся відкривати кватирку.
