Ще раз про «громадянські права» собак
Так воно, мабуть, і є — кара єгипетська, однак не у вигляді нашестя собак (то тільки наслiдок), а у вигляді нашої з вами культури. Вона проявляється, насамперед, у тому, що «собача» проблема існує для загалу в цілому, але тільки не для власників собак. Чи багато собак у намордниках — бультер'єрів, вівчарок, бульдогів — ви зустрінете на прогулянці, особливо не в центрі міста? Чи бачили ви такого «дурня», що підбирав би екскременти свого собаки у публічних місцях? Може людина із собакою (а то й з двома) коли-небудь відмовитися від ліфту заради того, щоб не лякати сусідів у переповненій кабіні? Між тим є аксіомою, що собакою, як і зброєю, має право володіти лише цивілізована, висококультурна людина.
Ще одна проблема пов'язана із бездомними, власне дикими собаками, величезні зграї яких живуть сьогодні у наших містах, наче в дрімучих лісах. Зареєстровано численні випадки неспровокованих нападів цих страшних облізлих голодних звірів на людей, особливо на дітей. Я була свідком одного такого нападу — щастя, що батько десятилітнього хлопчика був недалеко.
Проте справа не лише в прямій загрозі нападу чи інфекції. Я живу в тій частині Києва, де під щільною забудовою ще збереглися жалюгідні залишки колись мальовничого Кмітового яру. Це місце чомусь особливо приваблює бездомних собак, які більше нагадують тамбовських вовків, ніж наших товаришів і друзів. Кожної ночі, мабуть за таємним знаком якоїсь верховної собаки, починається нескінченний шалений собачий бедлам, що вмить поширюється на всю округу. До хору диких приєднуються ті, яких прогулюють серед ночі під вікнами; страшно, тоскно завиває на балконі нещасний собака сусіда, залишений у порожній квартирі. І починає здаватися, що цивілізація завершила своє коло, що ти лежиш десь у темній печері, а навкруги вирує первісна дика стихія.
На щастя, собаки — це одна із тих нечисленних проблем, які можуть бути вирішені швидко й радикально. Нормальна людина, звичайно, не може не жаліти нещасних бездомних собак. Суспільство, однак, повинно мати стійкі пріоритети, пам'ятати насамперед про людину, а вже потім про її чотириногих друзів. І не треба лицемірно вдавати, що вбивство собак — то наша єдина провина перед природою. Як iз мишами, тарганами, щурами, не кажучи вже про свиней, курей, рогату худобу? Усі ми дуже мало схожі на ченців деяких індійських релігій, які віничком розмітають перед собою стежку, щоб не наступити на щось живе.
Щодо місцевої влади, то вона править, безумовно, із закритими очами й вухами (цікаво, що у Кмітовому яру розташована адміністрація Шевченківського району); здається також, що владі на руку роздуті ЗМІ протести захисників бездомних собак. Бо як інакше пояснити «споглядальну» позицію міської адміністрації, зокрема Київської, протягом останніх років, коли кількість собак у місті катастрофічно зростала (наче компенсуючи зменшення поголів'я рогатої худоби на селі)? А що далі, то складнiшою стає ситуація — зростають масштаби прийдешнього, неминучого й жахливого собачого геноциду.
Добре розумію, як будуть сприймати мої слова захисники собак. Певним вибаченням може бути хіба те, що одного разу на прогулянці на мене також напав собака. Несподівано й без будь-якої провокації з мого боку. Це була велика, як собака Баскервілів, південна вівчарка, що гуляла в компанії молодих людей. Ніколи не забуду страшного удару наче залізного тіла, який повалив мене на землю, пащу, що впилася в руку, а головне — жах, який тоді відчула. Попри весь драматизм ситуації, встигла помітити, що господарі собаки зовсім не поспішали мені на допомогу — видно було, що вони боялися. Я майже знепритомніла, кров із руки текла досить сильно, однак хазяї собаки не лише не надали мені хоча б якоїсь допомоги, а навіть не вибачилися. Рука заживала кілька місяців, а шрам до кінця моїх днів нагадуватиме про пригоду. Iстотнiшим є те, що я, мабуть, ніколи вже не позбавлюся страху. Побачивши десь на горизонті собаку, я негайно «завмираю» (як радить мій улюблений марктвенівський герой Гек Фін) і чекаю, поки пройдуть собака з людиною. Іноді хазяїн поблажливо скаже, що «він не троне», однак звідки він знає? Як правило, заспокоєння чи вибачення «за незручності» від власникiв можна очікувати не більше, ніж від собак.
На закінчення пошлюся на Західну Європу. Велика галузь промисловості там забезпечує собак харчуванням, одягом, обладнанням, зокрема пристроями, в які на прогулянці хазяї збирають те, що в нас «прикрашає» парки, вулиці, двори, транспортні зупинки й навіть пляжі. Попри весь цей сервіс, на вулицях європейських міст собак майже не побачиш, хіба що якусь китайську мініатюру. Невелике опитування виявило кілька причин: люди не люблять себе зв'язувати (більшість багато мандрує), не хочуть сплачувати додаткові податки, дуже цінують чистоту навколо себе — вдома й на вулиці, а ще — давно призвичаєні рахуватися з іншими. Не згадуючи вже про те, що собаче життя в західних містах детально регулюється юридичними статтями й адміністративними правилами, а напад собаки на людину — то злочин, який обходиться необережному хазяїну в дуже серйозну суму.
