Щоб не зазнавався
У Запорізькій Січі гетьмана призначали всім миром — на Великій раді. Так обирали, зокрема, Петра Конашевича-Сагайдачного — одного із найславніших і достойних козацьких верховних правителів.
Отже, одного гарного ранку заграв трубач і всі козаки вистроїлися посередині коша у формі літери «П»; до них звернувся кошовий отаман: «Товариші! Панове запоріжці! Маємо готуватися до походу на татар, а порядку немає — конче необхідно обирати собі гетьмана!». Козаки почали радитися — сперечалися, хвилювалися, били шапками об землю. Зрештою закричали: «Нехай буде нашим гетьманом Сагайдачний!». На знак згоди полетіли вверх тисячі козацьких шапок, наче хмара. Та це був тільки початок церемонії. Потім козаки притягли на площу два вози, перевернули їх уверх колесами і почали копати землю та засипати ті вози, аж поки не утворився серед табору великий пагорб. Тоді кошовий писар поклонився полковникам, сотникам, отаманам зі словами: «Пора, панове, новому гетьману сісти на престол.», а Сагайдачного запросив: «Ідіть, Батьку, закон брати!». Сагайдачний піднявся на пагорб посеред табору і сів там, а козаки закричали: «Дай тобі, Боже, лебединий вік і журавлиний крик! Щоб тебе завжди було всім видно, як тепер — і особливо тоді, коли будемо битися з ворогами!». Далі зійшли на пагорб кухарі з великим ковшем і обсипали гетьмана сміттям, приказуючи: «На щастя, на здоров’я, на нового Батька!». І всі козаки вголос повторювали ці слова. По тому підійшов до нового гетьмана писар, низько поклонився і виголосив: «Так само, як зараз обсипали тебе, пане Гетьмане, сміттям, так в усякій долі і недолі обсиплють тебе козаки, як бджоли матку!». Відтак на насип виходили всі бажаючі козаки й робили з новим гетьманом все, що тільки до голови приходило. Одні тягнули за волосся і приказували: «Це для того, щоби ти не пишався перед простими козаками!»; інші стукали гетьмана по лобі зі словами: «Щоби ти так побивав ворогів неньки-вітчизни, як ми тебе сьогодні б’ємо!»; ще інші водили навколо гетьмана хороводи. Все це новообраний гетьман витримував терпеливо й достойно. (Подібні «церемоніали» полюбляли не тільки українські козаки. Так, коли після переможної війни Юлій Цезар — у супроводі багатотисячного натовпу полонених солдат, рабів, царів, із незчисленними дорогоцінними трофеями — урочисто входив до Риму, його віддані легіонери, що замикали тріумфальну процесію, співали — за звичаєм — сороміцькі куплети. «Героєм» цих непристойних пісень, які й досі пам’ятає людство, був переможець Юлій Цезар. Очевидно, подібними вчинками солдати або козаки нагадували своїм всесильним зверхникам, що ті є також людьми, а не богами.)
Через певний час Сагайдачний встав, струхнув плечима та й пішов до свого куреня, а невдовзі вийшов до війська переодягнений у святковий одяг, із гетьманськими регаліями — в повному блиску й достоїнству своєї посади. Старшина несла за ним військові клейноди (відзнаки) гетьманської влади — бунчук із пасмами кінського волосся, корогву (стяг), булаву з горіхового дерева, печатку та литаври. Тепер козаки стояли перед ним смирно та шанобливо — з цього моменту їхнім обов’язком було в усьому підкорятися гетьману, особливо під час воєнних походів.
Право обирати собі старшину козаки дуже цінували — це була основа їхньої самоуправи, яку вони намагалися зберігати за будь- яких обставин (зрештою — втратили на довгий час). Утім, стосунки між гетьманом та військом часто визначалися не чим іншим, як силою впливу гетьмана, ступенем поваги до нього козацтва. Чим більш вправний, здатний і надійний був гетьман, тим менше ваги грала козацька Рада. Коли ж військо починало на кожному кроці радитися, особливо в умовах війни, це був знак того, що козаки не довіряють гетьману, що він не може впоратися зі своїми обов’язками. Існував навіть обряд, коли військо вручало своєму вождеві не дорогоцінну булаву, а … комишину.
Велику козацьку пошану завжди викликала також удачливість, «щастя» гетьмана. Таким удачливим був Петро Сагайдачний, хоча він завжди ніби шукав небезпеки, легковажив власним життям, у битві орудував першим, у відступу — останнім. Був проворний, діяльний, мало спав і не пиячив. На нарадах поводився дуже обережно й був мовчакуватим. І дуже суворо карав за серйозні провини — будь- кого. Він прославив своє ім’я не тільки в битвах. Із ім’ям Сагайдачного пов’язана така подія того часу, як відновлення (1620) в Україні православної ієрархії (після Унії 1596 року). Це була церковна проблема, яку за важливістю та складністю можна прирівняти до проблем розколотого православ’я у сучасній Україні. Сагайдачний не тільки забезпечив свячення шести київських владик єрусалимським патріархом Феофаном, але й вимагав від польського уряду визнати нововисвячених і допустити їх на єпархії. Не менш помітною була також участь Сагайдачного у відродженні культурного і духовного життя Києва, який протягом кількох попередніх століть майже повністю втратив своє цивілізаційне значення, колишню славу. За сприяння гетьмана відновлюється «друкарня, припала пилом,» Києво-Печерської лаври, почало формуватися київське православне братство, в яке вписався гетьман Сагайдачний із усім козацьким військом, була заснована Братська школа, для якої Печерська друкарня, відклавши всю іншу роботу, видрукувала 1616 року перший підручник «Часословець» — аби «вдоволити потребі шкільній в православнім городі Києві». Михайло Грушевський вважає, що діяльність Петра Конашевича-Сагайдачного відкрила нову добу в історії українського життя.
