«Сповіді» Львівського «Арсеналу» напередодні всесвітнього потопу
Піднімаю голову: під склом — позеленіла кольчуга й довгий меч з воронованої сталі — 435 років, проведених під водою, майже не далися йому взнаки. Крізь вузьке середньовічне віконце долинає гуркіт трамваїв і нагадує, що я, власне, не під Сокалем, і не у підхмар'ї, а у Львівському історичному музеї «Арсенал», куди зайшла зовсім випадково — подивитися на колекцію зброї. Як пізніше виявилось — колекцію унікальну, єдину в Україні.
— Цікавитеся зброєю, дівчино? — збоку несміливо озвався міліціонер.
— Дуже! — по-дитячому щиро вихопилось у відповідь (мушу визнати — у дитинстві я гонорово тягала на боці пластмасову шпагу). «Буде залицятися», — через мить майнуло в голові. Проте цей «кадр» з малиновими погонами (його, до речі, звали Сергієм) провів мене довгими рядами вітрин, узявши, на моє прохання, на себе роль гіда.
— Отут ви можете побачити мечі «у півтори руки». Піднімали їх двома руками, ну, а рубали вже одною — звідси й назва. Ось на цьому красеневі напис: «Мене зроблено у Мюнхені», а хрест на голівці другого «півтораручника» — знак Тевтонського ордену. Він з XIV століття. А це вже зброя селян: ціпи (до речі, з такими у XVII столітті патрулювала львівська варта) та моргенштерни. Не дивуйтесь, це — зброя повсталих німецьких селян (XVI століття) і перекладається її назва як «вранішня зірка». Тут довгі гуцульські пістолети, а це — маленькі. Мельник їх називає дамськими, мовляв, коханців добре стріляти. («Який ще Мельник?» — подумалось.) Африканська зброя: ножички, списи та щити. Зрозуміло, чому їх так легко завоювали? Японська: шкіряні лати, крива шабля. Тут іранські, турецькі, індійські шаблі та кинджали. А оцей — для садиста: із гаком на кінці, щоб розривати рану. Мельник каже, що такими користувались жінки, аби завдати болю суперниці. («Та що ж це за Мельник?»).
Як з'ясувалось, Борис Васильович Мельник — суворий володар скарбів у Фондах зброї, творець найповнішого музею-арсеналу в Україні. Арсенал (1555 рік) був не тільки місцем збереження зброї. Він також був одним з вузлів оборони Львова і входив до загальної системи фортифікації. У наріжних частинах його тоді розташувались дві вежі. ...І от, розумієте, за даними міських документів, у вежі жив кат разом із родиною та помічниками. Там же проводились допити. Десь 1615 року кат пересварився з єврейською громадою, і його виселили з вежі, дали інший «офіс». А вежу негайно орендували євреї. ...У 1768—70 роках у підвальному приміщенні (цоколі) арсеналу тримали гайдамаків. Їх, чотирьохсот, узяли у полон і привезли на страту до Львова. Покарали на Гицлівській горі, або Горі Страт, тут, у Львові, поблизу Краківського ринку. Коли сюди прийшли австрійці, з арсеналу ледь не зробили в'язницю. Потім передумали. Влаштували її в іншому місці, а тут весь час були склади. За радянських часів — теж. А 1975 року ми умовили обком партії зробити в ньому музей. 1981 року урочисто відкрили його.
У наших фондах зберігається близько чотирьох тисяч експонатів. Фонди складаються з трьох колекцій: Яна III, Любомирських та Болеслава Ожеховича, а також з приватних надходжень. Якщо брати в цілому, — оповідає пан Мельник, — наш музей в Україні — другий після Київського історичного. Але кияни нас перевершують тільки завдяки відділу археології. Щодо колекції зброї — вона тримає першість в Україні.
Завідувачка зброєю — жінка. Лілія Давидівна Бреннер на час мого візиту була зайнята аж ніяк не романтичним ділом. Річ у тім, що вже другий тиждень Львів заливали дощі, а дерев'яний дах у «єдиному в Україні музеї зброї» протікає немилосердно. Відра не допомагають. «Бачите, що робиться? — висловила жаль Лілія Давидівна. — Рятунку немає! І підлогу потрібно принаймні пофарбувати. Спонсори? Зверталась, аякже. ...Банки відмовляють, «Кока-Кола» — теж. Шукаємо, звичайно, панів меценатів. Це ж знущання з історії...»
Так, пані завідувачко. Проте, може, втішить вас думка, що ваш музей не сам наближається до всесвітнього потопу, а разом із багатьма подібними пам'ятками по всій Україні. Вони теж перебувають під «опікою» держави.
