Свято Хрещення Ісуса або Богоявлення
19 січня православні та греко-католики святкують день Хрещення Ісуса Христа. У Новому Завіті євангелісти розповідають, що наприкінці 30-х років нової ери Іван Хреститель почав проповідувати у Палестині — готувати людей до приходу Помазаника Божого: «У пустині готуйте дорогу для Господа, рівняйте стежки Йому! Нехай кожна долина наповниться, гора ж та пригорок кожні знизяться, що нерівне, нехай випростовується, а дороги вибоїсті нехай стануть гладенькі!» Люди приходили до Івана Хрестителя і він охрещував їх. А невдовзі охрестив в річці Іордан також Ісуса, після чого розпочалася трирічна месіанська діяльність Сина Божого на землі. Було йому тоді біля 30 років.
«Коли Ісус, охрестившись, молився, розкрилося небо, і Дух Святий злинув на нього... і голос з неба почувся, що мовив: «Ти Син Мій Улюблений, що Я вподобав Тебе!» Так, згідно з Євангелієм, людям вперше явилася Свята Трійця — відбулося Богоявлення (грецькою — «Теофанія»). Помітили його, втім, далеко не всі люди. Як не всі вони визнали феномен попереднього Богоявлення — Різдва Христового у Віфлеємі. Попри те, що наперед описані великими пророками- мудрецями ознаки раптом стали чітко видимими й зрозумілими.
Бувають часи, коли світ навколо наповнюється очікуванням, коли кожен день сприймається як передодень чогось надзвичайного, доленосного. Тоді особливо яскравим стає сонце, кожної ночі над землею розкриваються бездонні глибини неба, а рух палаючих зірок стає помітний кожному, хто має звичку піднімати очі гору. В народі починають кружляти, як ластівки, невірогідні історії про невірогідні речі: в одному місці зазеленіло і почало плодоносити старе засохле дерево; в іншому — наповнився живою прозорою водою струмок, який давним-давно пішов у пісок. У людей народжуються здорові, вродливі, веселі діти. Те саме — у домашньої худоби. Хронічно похмурі обличчя старих і молодих роз’яснюються, молодіють, на них грають безпричинні доброзичливі посмішки. Що є причиною всіх тих аномалій, не знає ніхто, однак люди, ні з того, ні з сього, починають плекати неясну велику надію, яка не полишає їх навіть уві сні.
Вчасно відчути «вітер перемін» здатні, однак, далеко не всі й не завжди. Раціоналісти-матеріалісти, як правило, ніколи не помічають навкруги нічого незвичного, щоб там не трапилося. Тим паче, не схильні вони вірити іншим і тому живуть, як жили, займаючись своїми звичайними обов’язками, піклуючись про сьогоденне, необхідне. Трохи більш чутливі суб’єкти іноді відчувають десь у глибинах душі щось таке особливо-тривожне, час від часу їх торкається невидиме крило безпричинної надії або безпричинного жаху. Але їм ніколи, їх чекають важливі справи, зустрічі, розваги. І вони роздратовано відмахуються від передчуття якогось там незнаного перелому, закриваючи очі на яскраво явлені знаки майбутнього.
Та серед людей завжди знаходяться такі, що вловлюють перший, найлегший подих вітру великих змін, читають, як розкриту книгу, віщі знаки перелому часу. Їм помітні тонкі зміни в людських стосунках, у природі, на землі й на небі. Ці люди розуміють, що треба готувати себе, щось таке особливе робити — аби те, незнане, велике, наближалося якомога швидше. Вони прислухаються до тихого, звичайно нечутного голосу своєї душі, згадують, часто з каяттям та огидою, своє минуле життя, вчинки, над якими раніше не замислювалися, про які давно забули.
Скептики-мудреці хитають на них головами, шукають раціональних пояснень тому, що діється навколо, і твердять, що за таких обставин люди здатні приймати за чудо все, що завгодно. Втаємничені ж загадково посміхаються: «Почекайте — побачите!»
Миттєвості надії та очікування минають завжди, — приходять і відходять у небуття. Для одних безслідно, бо вони ні на крок не збочили зі стежки звичного i звичайного життя, життя без майбутнього. Зате інші люди в такі часи народжують пророків, геніїв, роблять епохальні відкриття, закладають підвалини держави, на яку давно втратили надію. Або засновують нові світові релігії.
