Та, яка зробила неможливе

«Історія — це роман, який реально втілився у дійсність», — цей зовсім не такий вже парадоксальний, а дослівно точний вислів, який  дехто приписує Вальтеру Скотту, а хтось — Олександру Дюма, багато підтверджувався «живою практикою століть». Справді, в історії натомість можливе все. Наступник трону «блакитної крові», якого вже готували до ролі володаря світу, закінчує свої дні у в’язниці чи на ешафоті, або ж його душать шовковим шнурком (що особливо часто траплялося в історії Османської імперії); навпаки, вихідці з простого народу, наділені розумом, силою волі та жагою до влади (останнє є чи не найважливішим), скидали монархів з трону, посідали їхнє місце і викликали «землетруси» державних основ цілої імперії (таке не раз відбувалося в історії Візантії). Диво в історії — то є, власне кажучи, вже й не диво, а надскладний збіг різноманітних складових: «зоряних» обставин, особистих якостей самої людини і відкритості суспільства, точніше, його «соціальних ліфтів», до карколомних кар’єр, змін, поворотів долі.

Отже, для минулого (реального, а не легендарного), здається, можливо все. Але навіть на цьому тлі життя Насті Лісовської — Роксолани — схоже на неймовірну, фантастичну казку. 15-річна (або навіть 13-річна) дівчинка, родом із Рогатина на Івано-Франківщині, дочка зовсім небагатого місцевого священика Гаврила Лісовського, яку викрадено десь 1518-го або 1519 року османсько-яничарськими «людоловами» (а можливо, і вояками кримського хана — точних обставин цієї трагедії у нас немає, документи мовчать) — викрадено задля того, щоб змогли її продати і перепродати османські вельможі, і cудилося бути рабинею, чиє завдання — задовольняти своїх володарів... Таких українок (і слов’янок, християнок загалом) було в ту добу стільки, що й не перелічити — десятки тисяч, мабуть, і сотні... І щороку викрадали та перепродавали в кримській Кафі все нових і нових...

І ось ця дівчина, яка, відчуваючи, що на неї чекає (доля рабині, «красуні для всіх»), цілком можливо, хотіла багато разів утопитися у хвилях нещадного Чорного моря, поки турецька квадрига з невільниками прямувала до Стамбула (все це блискуче відтворено у знаменитому романі Павла Загребельного), — ця дівчина потрапляє за якихось декілька місяців до гарему молодого султана Сулеймана І Пишного, який щойно посів престол. Згодом вона стає однією з його найулюбленіших наложниць, султан закохується в неї пристрасно, тоді (судячи з усього вже у віці 27—28 років) отримує офіційний статус «першої дружини султана» («Хасеке-султан»), і вже з плином часу стає фактично імператрицею величезної Османської імперії, фактично співправительницею Сулеймана Пишного (зауважимо: наймогутнішого і найславетнішого з усіх турецьких володарів ХV—XVII століть, за якого велич імперії сягнула свого зеніту). І померла Настя Лісовська — Роксолана, «Хуррем» (у перекладі з перської: весела, усміхнена — суттєвий штрих до її портрета) у статусі другої особи в державі, у віці приблизно 53 років, у квітні 1558 року, оточена пошаною і любов’ю султана, який — про це свідчать турецькі історики — безмежно сумував за нею та зробив чимало, щоб увічнити її пам’ять.

Зауважимо, читачу, що Роксоланою цю унікальну нашу співвітчизницю нарекли не османські, не мусульманські джерела, і не пізніші українські, а західноєвропейські автори (можливо, не без впливу польських хроністів, які називали Роксоланією значну частину тодішніх українських земель, а мешканців її — роксоланами). Тут доречним було б згадати цих західноєвропейських та польських дописувачів, завдяки яким ми маємо бодай трохи відомостей про знамениту українку (загалом цих відомостей дуже мало, зокрема, ми нічого не знаємо про дитячі та юнацькі роки Насті, але їх достатньо, щоб збагнути: перед нами — не красива легенда і не система міфів, а правдива, реальна історія). Отже, про Роксолану ми дізнаємося: 1) із дипломатичних донесень посла Венеції у Стамбулі Бернардо Навагеро (30-ті роки ХVI століття); 2) із оповідей Михалона Литвина — посла Великого князівства Литовського до Кримського хана (прецікавий твір «Про звичаї татар, литовців і москвитян»); 3) від мандрівника та письменника Ог’єра Гізеліна дю Бусбека, автора виданих 1589 року в Парижі латиномовних «Турецьких записок»; 4) від польського поета Самуїла Твардовського, який перебував у Стамбулі дещо пізніше, у першій чверті ХVIІ століття, саме йому турки розповіли, що Хасеке-султан (вона ж «Хуррем» — весела) було викрадено з теренів Західної України ще підлітком, і була вона дочкою священика; щоправда, Твардовський іменує майбутню імператрицю Туреччини Олександрою Лісовською — справжнє ім’я, Анастасія, було уточнено пізніше.

Про що ж пізніше конкретно ми можемо дізнатися від усіх цих та інших поважних авторів? Про те, що Роксолана не «засліплювала» султана неймовірною жіночою красою, була, цілком ймовірно, рудоволосою та невеличкою на зріст, проте підкорила великого володаря веселим, добрим характером (знову нагадаємо про значення колоритного слова «Хуррем»), розумом, мудрістю, відданістю, душевним спокоєм і силою волі. Про цю її якість — трохи згодом. Про те також, що Роксолана була матір’ю синів (Мехмед, Абдулла, Селім — майбутній наступник Сулеймана Пишного на престолі,  Баязід та Джахангір) та дочки Міхрімах. Ще за життя Хасеке султан-Хуррем цікавість до неї в Європі була такою величезною, що втаємничені (бодай частково) автори, зрозуміло, прагнули її, цю цікавість, задовольнити. Так, уже згаданий Михалон Литвин писав: «І найулюбленішу дружину теперішнього турецького імператора, мати первістка його, який владарюватиме після нього, викрадено було із землі нашої» (тобто із території Литви або Речі Посполитої). Це одне з найдавніших свідчень про Роксолану-Хуррем, і з’явилося воно 1550 року, коли імператриця-українка перебувала в зеніті могутності.

Можливо, ключове запитання: через що ж довелося пройти Насті-Роксолані, щоб домогтися влади, слави, не просто любові, а й беззастережної довіри Сулеймана, людини, як і всі османські монархи, жорстокої та підозрілої. Сулейман, як і, приміром, його пращур Мехмед Фатіх, підкорювач Константинополя, був доволі освіченою людиною, нерідко виступав у ролі культурного мецената, але це не змінювало суті справи; Загребельний у своєму романі описує колоритний епізод, коли невиліковно хворий султан Селім, Сулейманів батько, надіслав у подарунок єдиному своєму синові красиву, барвисту сорочку, і сорочка ця ховала в собі смертельну небезпеку — вона була отруєною. А довелося Роксолані пройти через такі перешкоди й випробування, які нам зараз навіть важко собі уявити...

Вона мусила не лише прийняти іслам (дочка православного священика), вивчити закони шаріату та цивільного права Туреччини («Канун»), опанувати турецьку, перську та арабську мови (її сучасники свідчать, що вона блискуче знала також і європейські). Вона мала — якщо хотіла жити! — знати й опанувати правила «зміїного життя» у султанському гаремі (надто у перші, ранні роки своєї кар’єри, де кожна красуня ненавиділа своїх конкуренток в боротьбі за близькість до султана і робила все, щоб знищити своїх «подруг»). Хуррем вистояла. Завдяки розуму, знанню психології людей (цей дар в неї проявився дуже рано) і незламній волі.

Перш ніж стати Хасеке-султан (першою та улюбленою дружиною володаря), а згодом імператрицею, Лісовській довелося витримати жорстоку, смертельну боротьбу із головною суперницею — Махідерван, дочкою знатного черкеського князя, матір’ю Мустафи — старшого сина і законного наступника Сулеймана. Ось сцена, яку ніби взято із зворушливої мелодрами. Згаданий вже венеціанець Бернардо Навагеро розповідає: «Черкешенка образила Хуррем і роздерла їй обличчя, волосся та сукню. Через певний час Хуррем запросили до султанських передпокоїв. Проте Хуррем сказала, що не може, маючи такий вигляд, іти до володаря. Однак султан все ж викликав Хуррем і вислухав її. Потім він покликав Махідерван і запитав її, чи правдою є те, про що йому розповіла Хуррем. Махідерван сказала, що вона є головною дружиною султана, що інші наложниці мають підпорядковуватися їй, і що вона ще замало побила підступну Хуррем. Сулейман страшенно розлютився на Махідерван, назавжди відіслав її в провінцію (де вона невдовзі померла) і згодом зробив Хуррем своєю улюбленою дружиною». А через півроку той же Навагеро писав у Венецію: «Його величність султан так сильно кохає Роксолану, що в Османській династії ще не бувало жінки, яка б тішилася більшою повагою. Кажуть, у неї милий, скромний вигляд, і вона дуже добре знає натуру володаря».

Проте найкраще Роксолана знала ось про що. Щоб вижити й утвердити свій вплив, їй будь-якою ціною треба було зробити офіційним спадкоємцем трону свого (!) сина Селіма, а не сина ненависної суперниці Мустафу, який мав тоді статус спадкоємця (адже прихильність Сулеймана цілком могла змінитись, і тоді...) І ось після тривалої системної «підготовчої роботи», султана переконують у тому, що його спадкоємець Мустафа — зрадник і готується його вбити. Мустафу душать шовковим шнурком за наказом володаря. Спадкоємцем стає Селім, потім, за дивних обставин, раптово помирає мати Сулеймана, ненависниця Хуррем Хафса-султан (підозрювали отруєння), а згодом було страчено великого візира Ібрагіма, який прийняв сторону ворогів «усміхненої» та «веселої» володарки. Дуже помилялися ті, хто не бачив її сили волі. Вона хотіла жити і перемагати...

Султан більшу частину часу присвячував військовим походам. «На хазяйстві» залишалася Хуррем, яка керувала столицею, стежила за порядком, будувала школи, мечеті, бібліотеки, лазні, караван-сараї, кухні в Стамбулі, Єрусалимі, Мецці, Медині, Едірне. Вони обмінювалися із султаном ніжними листами (Роксолана: «Мій султане, який безмежний і пекучий біль розлуки! Рятуй мене, нещасну, і не затримуй своїх прекрасних листів. Нехай душа моя отримує хоч краплю радості від твоїх послань. Коли нам їх читають, твій слуга і син Мехмед, і твоя рабиня, і дочка Міхрімах плачуть, сумуючи за тобою». Сулейман: «Моя дорога богиня, моя дивовижна краса, пані мого серця, мій найяскравіший місяцю, моїх бажань глибинних супутниця, моя єдина, ти мені миліша всіх красунь світу!») А ще вона вітала (від власного імені) монархів Європи зі сходженням на престол; прикладом є її лист до польського короля Сигізмунда ІІ Августа 1549 року.

У Стамбулі було збудовано — за наказом Сулеймана, який пережив її на вісім років, — прекрасний мавзолей. Мавзолей Роксолани. Хуррем. Володарки імперії. Тієї, яка, за відгуками сучасників, «була радше милою, ніж красивою». Тієї, чий портрет написав 1555 року великий Тиціан. Полотно названо La Sultana Rossa — «султанша-русинка» або «султанша, народжена на Русі».