Танцюємо по-турецьки
Чимало вже написано про наших земляків, які заробляють собі на життя важкою працею за кордоном, не знаходячи такої можливості вдома, в Україні. Люди різних професій — вчителі, лікарі, науковці, а також домогосподарки — залишають сім’ї, їдуть у білий світ і стають там — заради кількох сот доларів на місяць — прибиральницями, ходять за безнадійно хворими і старими, працюють офіціантками та посудомийками у нічних барах тощо; чоловіки, як правило, знаходять собі роботу будівельників. Є також інші приклади. Я знайома з кількома жінками-науковцями, які викладають у італійських університетах, займаються там науковою працею і за короткий час дослужилися до неабияких посад, користуються високим авторитетом. (Давно намагаюся взяти в них інтерв’ю, але цим жінкам вельми ніколи — у них розписана кожна хвилина життя.) Ці приклади також не втішають: чому у скрутно-перехідний для країни час здібні, роботящі й розумні люди працюють деінде на чуже суспільство і не свою державу? Чому їм немає достойного застосування вдома?
Сьогодні хочу розповісти читачеві про ще одного нашого молодого заробітчанина — танцювальника за професією Олега Винниченка, з яким я познайомилася під час відрядження до Туреччини. Там він працює в одному з курортних готелів у складі інтернаціональної естрадно-танцювально-циркової групи: турецькі готелі високого класу для залучення відпочиваючих (це переважно росіяни, українці та німці) часто підтримують різноманітні розважальні програми. Готель, про який йдеться, має власну трупу так званих «синтетичних акторів», до складу якої входить і Олег Винниченко, професіонал-танцювальник із досвідом творчої праці у кількох українських театрах (Театр оперети в Києві, Дніпропетровський театр, Одеський музично-драматичний театр). Чому поїхав за кордон? На це запитання Олег відповів двома запитаннями: «Вам приходилося кожного вечора танцювати в пустому театрі?» і «Чи змогли б ви прожити місяць на 164 гривні?». Що можна було на це сказати?
Олег не єдиний танцювальник у трупі, — там є фактично цілий танцювальний ансамбль, укомплектований переважно українцями. Окрім своїх прямих обов’язків, Олег має допомагати декоратору, а також активно займатися так званою «анімацією» відпочиваючих — розвагами на пляжі, залученням глядачів до участі у концертній програмі, всілякими конкурсами тощо. Особливо полюбляють це німці, — слов’яни більше сковані й закомплексовані.
Вимоги до артистів чималі: майстерність, зацікавленість, зовнiшнiсть, пунктуальність. Всього в репертуарі 12 програм, і кожна 3-4 рази на рік оновлюється. Між іншими є там програма під назвою «Танці народів світу». Як розповів Олег, українські танці в тій програмі відсутні (більша частина танцюристів, нагадую, українці). Чому? Він дещо туманно відповів: «Нас не зрозуміють, якщо українські і російські танці презентуватимемо окремо» (?). Чи, може, нема чого українцям станцювати, — так станцювати, щоб надовго запам’ятали і німці, і росіяни, і турки? А ось проблеми з турецькими танцями дійсно є — європейські виконавці зазвичай не знають нічого східного, окрім жіночого танцю живота. Так що прийшлося спеціально їхати до Стамбула, аби подивитися шоу-балет «Танець Султана» і запозичити там елементи чоловічої хореографії.
Зважаючи на численні обов’язки артистів, зарплатня в готелі зовсім не висока. Але в кілька разів вища, ніж вдома — це, в середньому, $500. Окрім того, безкоштовне харчування та житло на території курорту, а також безкоштовні віза і квиток для поїздки у відпустку до України (один раз на рік). Все це зовсім не дарма: працювати приходиться кожного дня із 9 до 17 години і плюс головне — вечірня вистава.
Олег Винниченко живе і працює в Туреччинi вже протягом кількох років і накопичив цікаві спостереження за відпочиваючими різних національностей, якими охоче поділився із «Днем». Взимку, коли ціни на путівки різко падають, готель заселяють головним чином німці похилого віку і середнього достатку — пенсіонери. Замість того, щоб сидіти вдома і відчувати зимовий дискомфорт, вони їдуть сюди, де їх годують, обслуговують, розважають, а до того ж — сонечко світить, море синіє, пальми навкруги. І помітно дешевше, ніж вдома. Деякі клієнти приїжджають у той самий готель кілька разів на рік.
Найбільш допитливими і охочими до всіляких екскурсій та розваг є, за словами Олега, японці, за якими ідуть німці. Втім, деякі молоді німці та німкені, здається, не виходять із гімнастичних залів чи басейнів, невпинно «працюють» на тренажерах. Паузу роблять тільки для їжі. Ті ж українці та росіяни, які тут бувають, більш за все цінують безкоштовне вино, яке готель пропонує із ранку до вечора не тільки за трапезними столами, але також у пляжних барах. «І якщо п’яний німець — каже Олег Винниченко — просто смішний, то п’яний росіянин часто стає небезпечним. Краще не підходити!». На моє запитання, чи можна відрізнити відпочиваючого за кордоном українця від росіянина, отримала таку відповідь: «Ні! А ось «росіянин» і «москвич» — «дві великі різниці!». На другому — після вина — місці в розвагах «людини СНГ» все ще залишаються магазини та ринки — попри повне насичення домашнього ринку тими самими товарами.
Персонал готелю, який постійно спілкується із курортниками, у тому числі й артисти, обов’язково розмовляє, краще чи гірше, німецькою і російською мовами. Українською — ні. «Чому?» — спитаєте. Бо у тому немає потреби: приїжджі українці власною державною мовою не користуються. Через те персонал готелю продовжує об’єднувати українців і росіян одним словом — «русские». Хоча немає сумнівів у тому, що якби вся маса відпочиваючих з України раптом заговорила рідною мовою, турки також заговорили б українською, може і не зовсім бездоганно. Як це трапилося із російською мовою в останні роки. Що поробиш — яке наше «ау», таке й ехо маємо у відповідь!
Останніми словами мого співрозмовника Олега Винниченка були: «В Туреччині жити і працювати досить комфортно, а вдома — краще!»
