«Терновий вінець» Великої Перемоги
Велич і ціну перемоги над гітлерівською Німеччиною найкраще можна зрозуміти, осмисливши масштаби страшних поразок, через які довелося пройти Червоній Армії і всім народам колишнього СРСР протягом 1941—1942 років і, на певних етапах, в 1943 році.
Американський письменник Уїльям Фолкнер казав: «Минуле нікуди не зникає. Власне кажучи, воно навіть не минуле». Безумовно, куди приємніше читати книги і дивитися фільми про перемоги над, м’яко кажучи, нерозумним ворогом (таким підходом грішила радянська пропаганда — впродовж довгих років ми були вимушені «ковтати» парадну інформацію про Велику Вітчизняну війну). Нам чимало відомо про героїчну оборону Одеси, Києва, Севастополя, Ленінграда, Москви, Керчі, Сталінграда... Але що ж саме, яка катастрофа привела ворога до стін цих міст, багато iз яких знаходилися в сотнях, а то й тисячах кілометрів від кордонів СРСР? І яка катастрофа — чи тільки військова, технологічна, чи тільки повне банкрутство радянської військової науки призвели до таких страшних підсумків?
Адже ми дуже мало замислюємося над морально-психологічним аспектом поразок у цій страшній війні. Вже в червні— липні 1941 року стало зрозуміло — при першому ж серйозному випробуванні Радянський Союз, цей, за словами Гітлера, «колосс на глиняних ногах» захитався. І насамперед захиталася Система — сталінська ідеологічна машина, побудована на брехні і наклепах, шаленій пропаганді, ГУЛАГах, голодоморах та інших «перевагах» соціалістичного ладу. Нам, людям, народженим вже після війни, важко зрозуміти і оцінити масштаби морального зламу і трагедії відступу, що часто набував форми безладної втечі, масштаби пожираючих людські життя і долі «котлів», через які пройшли мільйони радянських воїнів.
Лiнiя фронту, що протяглася на багато кiлометрiв, тактика обхідних маневрів і раптовість нападу сприяли тому, що німецьким танковим частинам вдавалося глибоко проникати в тил радянських військ. Створювалося відчуття, що ворог діяв з випередженням, паніка стала постійним супутником відступу. Кадрові частини РСЧА, за документами і фільмами 30—40-х років добре озброєні, впевнені в своїх силах, виявилися неготовими до сучасної війни.
Гітлеризм дуже дбайливо ставився до відпрацьованої до автоматизму військової традиції минулого, примножував, розвивав її на полях битв Другої світової війни — в Польщі, Франції, Бельгії, Голландії, Югославії, Греції, Північній Африці. А що ж було в активі у РСЧА? «Досвід» спільних iз гітлерівцями бойових дій по знищенню Польської держави у вересні 1939 року, скріплених раніше ганебним Пактом Рібентропа—Молотова. Два локальних конфлікти з японцями на озері Хасан і на річці Халхін- Гол (1938 і 1939 роки). «Переможна» радянсько-фінська війна 1939—1940 років, під час якої полягло в приполярних снігах понад 200 тисяч радянських воїнів; фінни мали незрівнянні ні з чим втрати — близько 16 тисяч чоловік.
Такий підхід сталінського керівництва до «людського матеріалу» («ні кроку назад», «не рахуватися з жертвами») продовжував переважати і в ході Великої Вітчизняної війни. Особливо яскраво це виявлялося стосовно частин, що потрапляли в оточення — «котли». Для Сталіна кожна людина, яка опинялася в оточенні, а тим більше потрапляла в полон, не заслуговувала на довіру. Крім загороджувальних загонів, він санкціонував створення спеціальних таборів НКВС для «перевірки» людей, які виходили з оточення.
Мабуть, найжахливішою катастрофою 1941 року стало оточення і розгром у трикутнику Київ—Черкаси—Лохвиця Південно-Західного фронту. Здебільшого кадрові, боєздатні частини (7 армій!) цього фронту, які два місяці героїчно захищали Київ, 15 вересня опинилися в «котлі» — дві німецькі танкові групи замкнули зовнішнє кільце оточення. 19 вересня столицю України було залишено, керування частинами фронту втрачено, вихід iз «котла» відбувався неорганізовано — окремі групи намагалися прорватися на схід і південний схід через бойові порядки німців. Волю до опору було підірвано, солдати і офіцери відчували, що вони стали розмінною картою вищого військового керівництва, що пожертвувало ними заради свого престижу. Багатотисячні колони полонених, яких вели десятки конвоїрів, стали звичайною картиною в кінці вересня 1941 року на дорогах Київщини та Полтавщини.
У цій поразці величезну роль вiдіграла залізна, гідна іншого застосування, впертість Сталіна і Ставки. Патологічний страх втратити третє за значенням місто СРСР, столицю України (безумовно, ця подія стала ударом величезної сили для всіх громадян держави), призвела до того, що оперативна ситуація на фронті, котра, здавалося, стабілізувалася до кінця серпня 1941 року, знову різко змінилася на користь ворога. Сталін у розмові з маршалом Б. Шапошниковим говорив: «Треба швидко латати дірку... Швидко!» Страшні слова, що катком пройшли по долі цілого фронту, особистий склад якого на початку вересня становив майже 1 мільйон чоловік! За явно заниженими даними Центрального Архіву МО СРСР, в оточенні опинилися 452720 чоловік, в тому числі майже 60 тисяч чоловік офіцерського складу. Ворогу, за німецькими даними (дуже близькими до істини), дісталися 884 танки і 3718 гармат. Курт фон Тіппельскірх у своїй «Історії Другої світової війни» наводить таку цифру — 665 тисяч чоловік тільки полонених. А ось радянські історики наприкінці «хрущовської відлиги» дали завуальовані нескладним дробом цифри. Особистий склад фронту — 990 тисяч чоловік; третина — вийшли з оточення, третина — загинули, «інші потрапили у полон до ворога». Командуючий фронтом М. Кирпонос і начальник штабу В. Тупіков загинули. Проте Сталін навряд чи б їх пощадив. Як це не жахливо звучить, але багато в чому ціною такої страшної поразки під Києвом Радянський Союз переміг у боротьбі з Німеччиною. Бажання Гітлера захопити Лівобережну Україну, таким чином і ключ до нафти Кавказу, призвело до того, що двi з трьох танкових груп німців брали участь у вересні 1941 року в бойових діях в Україні. Московський напрям — головна ціль бліцкригу — на цілий місяць став другорядним; уже наближалася зима, і загарбники втрачали перевагу в мобільності.
Зараз важко відчути, наскільки серйозних поразок зазнала в 1941 році Червона Армія, причому не менш страшною була морально-психологічна поразка. Сотні тисяч людей добровільно здавалися у полон, паніка охоплювала військові з’єднання. Завдяки надлюдському напруженню сил, колосальним економічним і людським ресурсам, розбудженому політикою нацистського геноциду радянському патріотизму (люди захищали свою землю від загарбників), допомозі західних держав (котра старанно применшувалася радянськими істориками), помилкам нацистів у стратегічних пріоритетах, ми прийшли крізь терни до Великої Перемоги.
Драмою для України було те, що вона не була незалежною державою — звільнення від «коричневої чуми» одночасно ще більше зміцнило сталінську тоталітарну державу. На цьому шляху Україна заплатила страшну ціну — майже 9 мільйонів її жителів загинули у вогні війни, 2,5 мільйони чоловік були примусово вивезені на рабські роботи у Німеччину. Не можна забувати про надлюдські страждання і жертви, на які пішов український народ у боротьбі з гітлерівцями, знаючи, що на карту поставлено його долю як самостійної нації. Разом з іншими народами СРСР і країн антигітлерівської коаліції він відстояв своє право на свободу.
Але чергова річниця Великої Перемоги для нас — це не привід для оглушливих фанфар, а настійна потреба ще раз пригадати, і не тільки в цей день, ціною яких катастрофічних втрат (загинула краща частина цілого покоління) вона здобута.
