Цивілізований підхід
Розкол українського православ’я продовжує залишатися однією з важливих і болісних сучасних проблем нашого суспільства. Річ не тільки і не стільки у самому розколі, а, головним чином, у тому, що значна частина українських громадян підпала під вплив Московської церкви і що цей вплив поширюється далеко-далеко за межі церковного життя. Що яскраво засвідчили останні вибори, під час яких деякі храми перетворилися на промосковські агітаційні пункти. Цей вплив не поменшав і сьогодні; відомо, наприклад, що Православні братства УПЦ МП вже готуються до наступної виборчої кампанії, до боротьби «за Русь Святу». Варто згадати і про те, що певні політичні партії України почали на всю силу експлуатувати набожність українських громадян, використовуючи і рекламуючи як передвиборну приманку мощі(!) православних святих, що, без сумніву, можна віднести до новітніх технологій передвиборної боротьби.
Сьогодні ми познайомимо читача з недавніми висловлюваннями одного з прихильників УПЦ МП, якого назвемо поки що Автором.
Почнемо з того, що, на думку цього Автора, в Києві не повинно бути ніяких інших релігій і конфесій, окрім Московської православної церкви. Автор вважає, що їхня присутність є «зрадою пам’яті наших великих предків». (Дозволимо собі нагадати, що в історії нашої країни — на стику Заходу і Сходу Європи — не було такої доби, коли б у Києві не жили «інославні» чи «іновірці».) Основну частку провини за це Автор покладає на нинішнє керівництво України, на Президента Віктора Ющенка, «який оголошує себе православним, але дозволяє, щоб у Києві, серці українського і давньоруського православ’я, господарювали нетрадиційні для нашої країни конфесії». (Що нам робити з цими громадянами України? Висилати в «місця не так віддалені» чи насильно перехрещувати?) «Широта» поглядів, «віротерпимість» і «повага» до віри інших людей створюють майже містичне враження, що Автор живе не в ХХI ст., а в середньовіччі. Доволі цікаво й те, що Президента України, який перебуває у своєму президентському кріслі зовсім недавно, Автор категорично звинувачує в «зраді наших предків».
Автор вкрай незадоволений також перенесенням резиденції глави УГКЦ («уніатів») до Києва, який «є батьківщиною і частиною східно-слов’янської цивілізації, а нас сьогодні втягують до римської, латинської цивілізаційної системи, яка чужа для України». (Нагадаємо Авторові, що УГКЦ вже понад 400 років зберігає Східний церковний обряд і що серед уніатів України — 100 відсотків українців.) Особливо дивно чути подібні претензії у часи, коли у світі відбувається велике переселення людей, — разом зі своїми релігіями та «цивілізаційними системами». Автор же переконаний у тому, що Україна довічно має бути відгороджена від світу, перебувати поза контактами з усіма іншими «цивілізаційними системами», окрім, звичайно, східної, тобто московської «цивілізації».
Велике обурення Автора викликає й намір деяких православних владик створити в Україні духовне представництво (так зване подвір’я) Константинопольської церкви. Зазначимо, що такі представництва існують у православному світі здавна і що в Москві, наприклад, є подвір’я декількох інших православних церков. За словами ж шанованого Автора, «організація подвір’їв — це політична акція, це нова диверсія(!) проти канонічного Українського православ’я, щоб протиставити тут Константинопольську церкву, яка фрондує (який вишуканий «богословський» лексикон»!) РПЦ, Українській православній церкві» (Московського патріархату). Таким чином намагаються лукаво з’єднати сучасний православний Київ з Константинополем» (що б це означало?). Але дозвольте запитати, чому це погано — відновлення духовних зв’язків Київського православ’я з Константинопольською церквою, завдяки якій до Києва, до Давньої Русі прийшло християнство?
Далі ще «краще». Автор дошкульно, «красномовно» і «коректно» твердить: «Константинопольська патріархія сьогодні — це «кадрований полк«(?), у якої дуже мало пастви… Мабуть, вони вирішили трохи підгодуватися за рахунок громад в Україні. Якщо у них тут будуть дві парафії, то зібрані в українців гроші пливтимуть і Константинопольському патріархові». (Ну й розбагатіє Вселенський патріарх!)… Якщо вони (очевидно, константинопольські подвір’я) тут зміцняться, то відколюватимуть(!) парафії від Українського православ’я (Московського патріархату) і братимуть їх під свій омофор». У цьому реченні Автор недвозначно виклав побоювання Московського патріархату, політичне замовлення якого він старанно та красномовно (у кожного свій стиль) виконує. А які вишукані й відповідні темі стиль і лексика — «полк», «підгодуватися», «гроші пливтимуть», «відколювати»! Який тонкий почерк інтелігентної людини, яка розмірковує над високими предметами, — релігії та Церкви!
Головна ж теза Автора міститься в пасажі: «…У нас в Україні нема кого об’єднувати (це щодо можливого об’єднання трьох православних церков). Є тисячолітня канонічна Українська православна церква і є розкольники, що відкололися від неї. Вони повинні покаятися і повернутися до лона Матері- Церкви». Інакше кажучи, — повернутися до Московського патріархату, до Московського православ’я, до тієї самої церкви, яка в середині ХV століття відкололася від своєї Матері- Церкви — Київської митрополії. І повернутися не з порожніми руками, а — з Україною.
Наведений Автором список звинувачень і бід включає повний «джентльменський набір» поглядів, властивих сьогодні тим громадянам України, які виховані в «загальноосвітній» системі Православних братств УПЦ МП, — ударної колони промосковської православної громади. І тому, коли мені до рук потрапив цей матеріал, я була абсолютно впевнена в тому, що його автор — один із сірих парафіян УПЦ МП, що підпав під вплив «братньої» проросійської пропаганди і який не добирає ні висловів, ні історичних аналогій, ні логічних міркувань, коли йдеться про «розкольників» і «уніатів».
Яким же було моє здивування і подив, коли виявилося, що автором цього варварського (як за стилем, так і за змістом) опусу, витяги з якого наведено вище, є український історик, народний депутат ВР України, академік, колишній віце-президент Академії наук України Петро Толочко! Що коїться у нашому суспільстві, панове?
