У Датському королівстві
Якось один драматург написав трагедію, де правдиво описав події, що у недалекому минулому вирували у його країні. Особливо у королівському палаці, де «сумували на весіллі і раділи, йдучи за домовиною». П’єса Автору вдалася і у її перших читачів кров застигала в жилах, обличчя блідло, а волосся ставало сторчма. Бо були там лицемірні властолюбні правителі і боягузливі улесливі слуги, розбещені жінки, підступні друзі, підслуховування, помста, втручання потойбічних сил. А також — ріки крові, в якій зрештою захлинаються всі головні діючі особи трагедії, а влада переходить до рук зовсім іншої династії.
Невдовзі після того, як трагедію було передано до театру, Автор отримав листа iз золотим обрізом і легким ароматом пармської фіалки, у якому його люб’язно запрошували до одного високого «Пана, який піклувався порядком у паперовому просторі країни» (це було його хобі, а не обов’язок, як він постійно наголошував). Пан прийняв Автора за першим розрядом; компетентно, із знанням справи хвалив нову трагедію, цитував напам’ять кращі місця, а потім скромно порадив зробити у тексті одну несуттєву зміну — перенести місце дії в якусь іншу країну. «Люди ще не забули часи Марії Кривавої. Навіщо нам ворушити брудну білизну нашого власного минулого? Кому від того користь? Будемо вважати, що все вами описане відбулося, скажімо, у Датському королівстві. Не заперечуєте?». Автор не заперечував, адже він добре знав, що Пану достатньо легко махнути надушеною рукавичкою — і всі театральні двері будуть перед ним, Автором, закриті. Таким ось чином всі його герої вмить перемістилися до Данії. Почалися репетиції.
Через певний час Автор знову отримав листа із ароматом фіалки. Пан, який піклувався порядком у паперовому просторі, запрошував вельмишановного Автора — гордість нації — на чай: «Щоб узгодити деякі незначні подробиці в тексті нової трагедії.» Бо при уважному прочитанні виявилося, що там є чимало потенціальних можливостей для небажаних для двору аналогій: «Подивимося хоча б на старого придворного Полонія, який ховається за килимом і підслуховує розмови вищих осіб! Хіба при порядному дворі таке неподобство можливе? Або візьмемо цей секретний лист короля Клавдія до короля-Британця із дипломатичним проханням знести голову спадкоємцю престолу принцу Гамлету? Вельми неприємне враження справляє також епізод із отрутою, яку Клавдій вливає у вухо своєму рідному брату, королю Данії. Заради такої дрібниці, як престол. Як не дивись, а це — не реалістично. То навіщо такі дешеві ефекти?». Автор вельми щиро погодився і всі вказані місця густо замазав атраментом. Репетиції «Гамлета» продовжувалися.
Тут варто трохи ухилитися від теми і повідомити шановному читачевi, що Пан, який піклувався порядком у паперовому просторі, відзначався надзвичайною, можна навіть сказати надприродною працьовитістю і недарма користувався великою повагою при дворі. Бо якщо йому в зуби потрапляла кістка, він рідко коли залишав на ній хоча б унцію м’яса. То ж не дивно, що ця висока особа не полінувалася знову запросити до себе плебея-Автора.
Цього разу також йшлося виключно про поліпшення трагедії. «Я маю для вас приємний сюрприз, — сказав Пан Авторові, — і впевнений, що ви приймете його із задоволенням. Бачте, у мене вже давно з’явилося відчуття того, що в нашій трагедії є щось таке зайве. Втім, довго не міг усвідомити, що власне мене так турбує. А сьогодні ранком неочікувано, раптом все прояснилося — Гамлет! Це він є джерелом дисгармонії, він рве сюжет, він провокує інших героїв на необдумані вчинки, негiдні високих осіб. Уявіть собі п’єсу без цієї неврівноваженої людини — все стає на свої місця! До того, не доведеться вам морочити голову з роллю Привиду батька Гамлета!» Автор зблід від радісної несподіванки, зробив імпульсивний крок у бік винахідливого Пана, але вчасно зупинився і поспішив до театру — усувати з трагедії «Гамлет» принца Датського.
Коли все було благополучно узгоджено, а прем’єра катастрофічно наближалася, надійшло ще одне запрошення до Пана, який піклувався порядком у паперовому просторі. Як завжди люб’язний, він почав з того, що висловив своє захоплення останньою версією талановитого Автора й повідомив, що її милостиво схвалюють при дворі. «Однак, — додав він, — у п’єсі все-таки залишається щось таке важке й загрозливе, притаманне, очевидно, її жанру. Давайте подумаємо разом — ну навіщо нашому народу трагедія? Він, бідний, і так змучений кошмарами середньовіччя, поборами феодалів, чумою. Може краще дати йому водевіль — щоб люди трохи посміялися і забули про лихоліття? Під умовною назвою, скажімо, «Весілля в Малинівці»? Я знаю, ви розумна людина і заперечувати не будете!». Відповіді Автора в анналах цнотливої історії не зафіксовано.
А незабаром Автор щез із суспільного і театрального горизонтів. Так щез, що вже протягом кількох століть літературознавці та криміналісти дискутують: «А взагалі, чи існував той Шекспір, чи то може тільки середньовічна легенда, фантом, мандруючий у часі?». А от щодо реальності Пана, який піклувався порядком у паперовому просторі, ні в кого немає жодних сумнівів.
