Велич Михайла Драгоманова

Михайло Драгоманов належить до числа чільних постатей українського суспільного, наукового й громадсько-культурного життя 60 — 90-х рр. ХIХ ст., до когорти тих світочів українства й всеслов’янства, «апостолів правди й науки» (Сергій Єфремов), чиї ідейні впливи продовжилися в ХХ століття, а непроминальні думки не втрачають актуальності й у нашому тисячолітті. Учитель істини й ратник за свободу думки, справжній учений- енциклопедист, М. Драгоманов залишив тривкі сліди у філософії й педагогіці, в історичній і філологічній (фольклористика, літературознавство) науках, у політології, культурології, журналістиці й публіцистиці. Філософські, соціальні й педагогічні пошуки Драгоманова не лише узагальнювали наявний досвід, але й спрямовували його в майбутнє, в яке європейський мислитель-інтелектуал, власне, й був задивлений.

Учитель Івана Франка й Лесі Українки, один із найбільших вільнодумців і речників толерантності в тиранічній Російської імперії, він, працюючи задля «поступу України» та її визволення від усякої неволі, зазнав тяжких випробувань долі. Так, той, хто всіляко сприяв розвитку вільної думки в Україні обабіч кордонів, сам мусів шукати сприятливіших обставин для праці в Західній Європі, при тім змусивши її пізнати Україну. М. Драгоманов повертав Україну в європейський контекст, сприяючи подоланню набутих під московськими царями синдромів хуторянства й меншовартості. Хоча хліб вигнанця виявився гірким, проте Драгоманов позбувся тоталітарного тиску царату, спромігся у вільних умовах розгорнути багатогранну діяльність. Закордонна «експозитура, — як писав М. Грушевський, — Драгоманова і його гуртка витягала українців із манівців провінціалізму й опортунізму на широкі шляхи світового культурного руху й змушувала орієнтуватись на перспективи загального політичного й соціального визволення. На довгий час напрям українського руху пішов по рівнозначних шляхах трьох його осередків: київського, львівського й женевського. Місія М. Драгоманова зробила з сього погляду епоху в українськім житті».

Власною подвижницькою життєтворчістю Драгоманов запалив смолоскип із пахучого українського воску, який світився вогнями європейського та вселюдського прогресу. Будував, цитуючи І. Франка, справдешні золоті мости «зрозуміння й спочування між народами», і при тому, хоч як це парадоксально, досі залишається малодовідомим і недооціненим між своїм народом, у рідній Українській державі.

Велич Михайла Драгоманова, нащадка службовця козацької держави Б. Хмельницького й дворянського сина з Полтавщини, була «запрограмована» родинними традиціями предків, серед яких були службовець козацької держави Б. Хмельницького та декабристський благовісник свободи. Захоплення лектурою з багатої батьківської бібліотеки, інтерес до античності, доповнені в полтавській гімназії перейнятістю гуманними й ліберальними ідеями, зокрема визволення кріпаків, — чинники, які позначилися на формуванні особистості вільнодумного юнака.

Світогляд М. Драгоманова почав складатися в Гадячі й Полтаві, де він навчався, зазнавши благотворного впливу самої атмосфери ширення українофільського громадівського руху. Гімназистом високочолий юнак назавжди захопився «історієлюбством», полонився викладанням історика О. Строніна й латиніста К. Полевича (їм згодом присвятив статтю «Два вчителі»). Як велична особистість, М. Драгоманов зростав у Києві, де майбутній історик європейського калібру навчався й формувався під впливом філософа С. Гогоцького й ін. професорів, прилучився до фундаментальних праць О. Конта, Ґ. Спенсера, П. Прудона, прихильність до ідей котрих зберіг до кінця життя. Сприяла зростанню молодика й та «академічна воля» європейського типу, яку допустив у Київському університеті св. Володимира попечитель навчального округу Микола Пирогов.

Студентом М. Драгоманов став у центрі гуртка, який засновував перші в Росії недільні школи для неграмотних (як дітей, так і дорослих), у двох із них він безоплатно викладав історію українською мовою. Навіть ще тоді, коли він набував освіту, М. Драгоманов вирізнявся, за словами С. Русової, «незвичайною незалежністю думки й непохитною переконаністю», що походили від акцентуйованості його людської особистості, притаманної досліднику «історичної ерудиції та широти політичного й наукового синтезу».

Згодом в університеті святого Володимира вже читав лекції як приват-доцент кафедри всесвітньої історії. Своєрідною клятвою одного з Гораціїв та водночас усвідомлення того, наскільки тернистим є шлях служіння народові, стало для М. Драгоманова та його київських однодумців прощання з останками Т. Шевченка дорогою до Чернечої гори. Імпульсом же вияву його темпераменту політика став заборонений цензурою до друку публічний виступ на банкеті на честь Пирогова, відправленого деспотичним урядом Росії у відставку.

Глибокі фахові заняття історією (спеціалізуючись як науковець із загальної історії, Драгоманов зацікавився соціальною боротьбою в Римі напередодні появи християнства) та випрацювання перспективних наукових засад взаємозв’язку й процесуальності суспільних явищ дозволили молодому вченому успішно захистити дисертацію з римської історії. Спершу, згідно із заведеними правилами, він подав роботу на право читання лекцій «Імператор Тиберій», а через півдесятиліття захистив і маґістерську дисертацію з історії цивілізації на тему «Питання про історичне значення Римської імперії й К.К. Тацит». Проте по смерті батька багатообіцяючому лекторовi з альма-матер доводилося заопікуватися братом і сестрою, в майбутньому — вченою й письменницею Оленою Пчілкою. До того ж Михайло Петрович рано став чоловіком, батьком родини, й треба було їй матеріально допомагати. Обравши сферу журналістської діяльності, М. Драгоманов у передовицях і фейлетонах «Санкт-Петербургских Ведомостей» намагався прояснити питання політичного стану України; розглядав слов’янські справи з демократично- федерального погляду.

У критиці Драгомановим стану справ із шкільництвом в Україні його опонент князь Ширинський-Шахматов, попечитель навчального відділу, побачив «малоросійський сепаратизм». Уже ці підозри, а також зближення з гуртком українофілів погрожували принаймні втратою праці. Того разу молодий доцент відбувся наглядом за собою. Режимна «батьківська увага» тільки поглибила його українознавчі інтереси. Дослідження ж стародавньої історії, релігії й міфології привели М. Драгоманова до вивчення народних переказів і взагалі — словесності українців. Він зріс на визначного фольклориста, разом із Володимиром Антоновичем видавши двотомні «Исторические песни малорусского народа» (1874 — 1875 рр.) із солідними науковими коментарями. У свою чергу, студії багатої й прекрасної української народної словесності, за власним визнанням ученого, заставили його міцно полюбити рідний народ, пов’язати його краще майбутнє з поставленням федерально-демократичної справи на всю її ширину.

Три роки перебування за кордоном (Австрія, Німеччина, Італія) наочно показали Драгоманову плоди «обрусєнія» у Варшаві й «обпрусєнія» — в Познані, познайомили з неіснуючим на батьківщині типом заможного й освіченого німецького робітника. Відрядження збагатило його науково в результаті відвідування бібліотек, лекцій, особливо — знаменитого історика античності Теодора Момзена. Драгоманов у цей час писав історичні дослідження, виступав із сміливими публіцистичними статтями, в яких централізації й русифікації в Росії протиставив демократичний принцип самоуправління країв і національностей.

Колись Драгоманов зауважив: йому цікавіше творити історію, ніж писати про неї, проте він також осмислив історію в наукових розвідках і, не будучи звичайним істориком, уповні розкрив свій темперамент діяча. Набуток продуктивного вченого багатогранних інтересів у цей час склали археографічні публікації про античних істориків і правителів, про роль жінки в Римській імперії, стосунки церкви й держави, свободу совiстi в XVI — XVII ст., про археологічні розкопки на Палатинському горбі в Римі, педагогічні роздуми про народні школи в Україні та значення української мови, діалектизмів в освітньому просторі, популярні розвідки, політичні рефлексії (скажімо, про те, як зміцнення контактів між християнським й єврейськими робітничими елементами може допомогти запобігти антиєврейським вибухам ненависті), етнографічні капітальні праці про українську народну усну словесність, — усього не перелічити.

Перебування «космополіта» Драгоманова у Відні, контакти з галицькими українцями породили до життя його план розширити в Галичині «український напрямок», привернути молодь до українського народу задля зміцнення національної свідомості. Доленосні відкриті листи публіциста до редакції львівської «москвофільської» газети «Друг» утілили в галицьку молодь українську народолюбну душу, виховали діяльне радикальне покоління «драгоманівців» на чолі з Іваном Франком і Михайлом Павликом. Як писав про свого «правдивого учителя» І. Франко, Драгоманов виводив молодих галичан, «малоосвітніх, вирослих у рабських традиціях нашого глухого кута, на кращі, ясніші шляхи європейської цивілізації».

Початок. Закінчення читайте в наступному випуску сторінки «Україна Incognita»