«Велика чистка» 1937 року,

На перший погляд, така постановка питання може видатися абсурдною: адже Червона армія була створена більшовицькою партією, просякнута її ідеологією та очолювана високопоставленими членами ВКП(б). То ж навіщо її треба було приборкувати, якщо вона апріорі являла собою один із головних інструментів здійснення більшовицької диктатури всередині СРСР і втілення комуністичних утопій на зовнішньополітичній арені? Відповідь і проста, і складна водночас: саме тому її й треба було вкоськувати. Адже за панування деспотизму, за відсутності громадянського суспільства, за пріоритетної ролі силових структур, які отримають і фінанси, і матеріальні ресурси, і найкращі кадри поза чергою, ці самі силові структури — «живі інструменти» влади — починають обстоювати власні інтереси, в них невпинно зростають апетити, вони прагнуть брати безпосередню участь у поділі бюджетного «пирога». І, звісна річ, вони зацікавлені в тому, щоб «нагорі» стало якомога більше «своїх», а не пропагандистів чи господарників. А ще, попри всю ідеологічну насиченість життя в СРСР сталінських часів, у війську природним шляхом на перший план висувалася професійність, вміння водити полки та дивізії. І вже в середині 1930 років значна частина кадрових червоних командирів уміла не тільки шаблею вимахувати і надихати бійців на подвиги в ім’я партії...

Інакше кажучи, Червона армія почала ставати відносно автономним організмом сталінської імперії. Отже, вона стала приреченою на «велику чистку» — адже «кращий друг фізкультурників» такого не терпів. Тим більше, коли наближалося військове протистояння зі «світовим імперіалізмом», до якого армію й готували, насичуючи її технікою та збільшуючи її кількість.

«ВЕЛИКА ЧИСТКА»: ПОЧАТОК

Арешти у верхівці Червоної армії почалися в серпні — вересні 1936 року, коли за ґратами опинилися колишні командир і начальник штабу 1-го кінного корпусу Червоного козацтва Віталій Примаков та Семен Туровський. На момент арешту Примаков обіймав посаду заступника командувача Ленінградської військової округи, Туровський був заступником командувача Харківської військової округи. Перед тим було заарештовано ще одного колишнього червоного козака — командира 8-ї окремої механізованої бригади Дмитра Шмідта. За ґрати потрапили ще кілька військових високого рангу, в тому числі — командири з Київської військової округи. Усі вони були комуністами і не мали звань генералів чи старших офіцерів царської армії (в більшості своїй — узагалі в ній не служили). Це являло собою головну відмінність нової хвилі чисток від попередніх: тоді, на межі 1920-х і 1930-х, жертвами репресій ставали колишні генерали й полковники, ротмістри й штабс-капітани війська Російської імперії. Причому їх не всіх розстрілювали чи кидали за ґрати: багатьох просто звільнили з Червоної армії. Тепер же йшлося про значно серйозніші й масштабніші речі.

Наступна хвиля арештів у верхівці Червоної армії прокотилася в травні 1937 року. За ґратами опинилися: перший заступник наркома оборони маршал Михайло Тухачевський, командувач Київської військової округи Йона Якір (перед тим зміщені зі своїх посад), ряд інших вищих радянських воєначальників. Слідство у справі так званої «військово-троцькістської змови у Червоній армії» було завершено в Москві 9 червня 1937 року. У справі проходили: Роберт Ейдеман, Август Корк, Віталій Примаков, Вітовт Путна, Михайло Тухачевський, Ієронім Уборевич, Борис Фельдман та Йона Якір (Ян Гамарник, якого також мали заарештувати в цій справді, застрелився). Вони звинувачувались у порушенні присяги, зраді, шпигунстві, шкідництві, підготовці терористичних актів проти радянського керівництва, а також у змові з метою захоплення влади, реставрації капіталізму і відриву від Радянського Союзу частини території на користь Німеччини та Японії.

10 червня надзвичайний пленум Верховного Суду СРСР створив для розгляду справи Спеціальне судове присутствіє у складі восьми осіб на чолі з Василем Ульріхом. Воно розглянуло справу в закритому судовому засіданні 11 червня. Безпосередньо перед початком суду Ульріх зустрічався зі Сталіним. За вказівкою ЦК ВКП(б) у багатьох містах Радянського Союзу відбулися «стихійні» мітинги робітників та червоноармійців, учасники яких вимагали для підсудних вищої міри покарання. Група радянських письменників опублікувала в газеті «Известия» колективного листа з вимогою розстрілу підсудних. Судове засідання завершилося вночі 11 червня о 23.35. Усіх восьмерих підсудних було визнано винними, засуджено до розстрілу з конфіскацією майна та позбавленням військових звань і тієї ж ночі страчено (а до кінця наступного року загинули і шестеро з восьми членів Спеціального судового присутствія — Блюхер, Бєлов, Дибенко, Алксніс, Каширін, Горячев).

І пішло-поїхало. Закрутилася машина «великої чистки» вЧервоній армії, жертвами якої стали понад десять тисяч командирів і не менша кількість сержантів та бійців. І не гірших, а, швидше, краще підготовлених і здатних успішно вести сучасні бойові дії. Але така підготовка мала й свій зворотний бік, небезпечний за радянських умов: певна, хоча й обмежена, самостійність думок і дій тоді, як усі мають бути вірними бійцями партії...

ЗМОВА ЧИ ПРОТИБОРСТВО УГРУПОВАНЬ?

Звісно, ніякої змови в керівництві Червоної армії — як це сьогодні намагаються представити деякі російські історики та кінематографісти — не було. Але існувало перманентне протистояння двох груп у військовому керівництві: «конармійців» та «піхотинців». Перша з цих груп склалася навколо колишніх начальників Першої кінної армії Семена Будьонного та Климента Ворошилова; останній 1925 року, після загадкової смерті Михайла Фрунзе, став наркомом оборони СРСР. До цієї групи входили не тільки кіннотники, а й піхотні командири, але переважно з числа тих, чия фронтова біографія під час Громадянської війни в Росії була тісно пов’язана з Першою кінною — скажімо, маршал Єгоров та командарм Шапошников. На загал, у цій групі переважали командири робітничо-селянського походження з числа рядових, унтер-офіцерів чи вахмістрів царської армії (за винятком згаданих Єгорова та Шапошникова). Командири з числа цього угруповання надавали надмірного значення стратегічній кавалерії і з недовірою ставилися до модерних видів озброєнь. «Піхотинці», чиїм неформальним лідером був перший заступник наркома оборони маршал Михайло Тухачевський, складалися здебільшого з числа тих, хто в Громадянську війну командував загальновійськовими (як Якір) чи кавалерійськими з’єднаннями, які не входили в Першу кінну армію, передусім — Червоним козацтвом (Примаков). Серед них було чимало кадрових царських офіцерів із відповідною освітою, на кшталт того ж Тухачевського, Путни, Уборевича чи Корка. Але це були не «військові спеціалісти», які стали жертвою репресій ще на зламі 1930-х, а справжні «червоні командири», тобто члени партії з часів Громадянської війни, які виступали за розвиток бронетанкових, механізованих та авіадесантних військ за рахунок скорочення кавалерії. А ще під патронатом Тухачевського розроблялася найновіша військова техніка: ракети, радіолокатори, реактивні літаки, безвідкатні гармати, важкі танки. Іноді захоплення новітньою технікою било через край: так, намагання Тухачевського зробити акцент на безвідкатні гармати чи багатобаштові танки виявилося вочевидь хибним. Але, з другого боку, ще 1933 року він першим у світі чітко окреслив ту перспективу, яку давала ракетна зброя: можливість доставити боєзаряд будь-якої потужності в будь-яку точку земної кулі. Його протеже були Сергій Корольов та Валентин Глушко — той тандем головних конструкторів, який значно пізніше, пройшовши крізь сталінські табори та «шарашки», вивів на орбіту Землі перший супутник і першу людину.

Існували й інші відмінності між двома групами. Так, «піхотинці» вважали перспективним під оглядом протистояння Гітлеру союз з Британією та Францією, тобто відтворення чогось на кшталт Антанти старих часів, у той час як «конармійці» в основній своїй масі з недовірою ставилися до всіх «буржуїв», а тому в них через два роки після описуваних подій не викликав якогось неприйняття фактичний союз, створений більшовицьким СРСР і націонал-соціалістичною Німеччиною.

А найголовнішим було те, що з «конармійцями» пройшов майже всю Громадянську війну і був близький до їхніх лідерів як за освітнім рівнем, так і за загальними політичними поглядами генсек ЦК ВКП(б) Й.В. Сталін. До часу Сталін безпосередньо не втручався в глухе протиборство двох угруповань в Червоній армії, очевидно, вважаючи, що «червоні мілітаристи» в особі Тухачевського та його однодумців конче потрібні для створення сучасного війська, яке б спромоглося пронести на багнетах «революцію ззовні» в Європу (до речі, «червоним мілітаристом» Михайла Тухачевського назвав «миролюбний» Йосиф Віссаріонович, а в нього таке прізвисько ще треба було заслужити!). І все б нічого, але 1936 року конфлікт почав переходити в «гарячу» фазу, і каталізаторами тут, схоже, стали як громадянська війна в Іспанії, яка одразу виявила істотні мінуси в підготовці Червоної армії (як відомо, СРСР допомагав іспанським республіканцям), так і загальні тенденції в СРСР, де місце «старої партійної гвардії» почали займати сталінські висуванці. То чом би саме зараз не посунути «кіннотників», чиї погляди на військову справу вочевидь не відповідали сучасним вимогам? — схоже, так вирішили «піхотинці», котрі все більше перетворювалися на «танкістів». І зробили не надто обачний крок: у присутності членів політбюро виступили з різкою критикою «луганського слюсаря Клима».

А от цього вже Сталін допустити не міг. Як зазначає знаний російський історик Борис Соколов, «і сьогодні в Росії є такі, хто вірить у реальність змови військових і вважає, що Сталін мав рацію, проводячи Великий терор. Насправді, стративши учасників уявної змови, Сталін безумовно здійснив злочин, за яким відбулися інші, — впродовж масштабної чистки РСЧА, яка відбулася вслід за червневим процесом 1937 року, були репресовані десятки тисяч командирів і політпрацівників. Але зі своєї точки зору, з погляду диктатора, котрий прагне зміцнити власну нічим не обмежену владу, Сталін діяв цілком раціонально.

У повній лояльності Ворошилова і Ко Сталін не сумнівався ніколи. А от у беззастережній лояльності «піхотинців» сумніви існували (тим більше, що значна частина з них — о жах! — вільно розмовляла однією чи навіть кількома іноземними мовами, на відміну від Сталіна, Ворошилова та Будьонного...). Допустити ж навіть мізерну можливість політичного вільнодумства більшовицька система не могла. Тому «Велика чистка», і без того неминуча в переддень Визвольного походу на Захід (а 1935 року якраз почалась безпосередня підготовка до «визволення Європи»), розпочалася — й у підсумку, найшвидше, охопила значно більшу кількість уявних «ворогів народу», ніж це планував сам Сталін. Але історичні процеси мають свою логіку, незалежну від «великих вождів»...

«ВЕЛИКА ЧИСТКА»: НАСЛІДКИ

1 червня 1937 року, після арештів першої хвилі «змовників», у Москві було скликано Військову Раду, присвячену «військово-фашистській змові». На цю раду було зібрано практично весь вищий командний склад Червоної армії. Присутніх ознайомили з вибитими під тортурами «свідченнями» учасників «змови», де одне було абсурднішим за інше. Однак усі червоні маршали, командарми, комкори та комдиви заціпеніло дивилися в рота Сталіну та Ворошилову, котрі зачитували найбільш яскраві «свідчення», а затим 42 воєначальники слухняно виступили, затаврувавши тих, із ким вони служили ще вчора. Пізніше 34 промовці самі стали жертвами репресій. І їх так само потім таврували їхні ж бойові побратими, потім і тих арештовували — і приходили нові, також готові на все та беззастережно лояльні Сталіну.

Член «Особливої комісії з ліквідації наслідків шкідництва у військах Київської військової округи», колишній член реввоєнради 1-ї Кінної армії Юхим Щаденко писав дружині: «18 липня 1937 року... Роботи так багато, що раніше, ніж о 2-3 годині ночі не вибираюсь із штабу. Шкідницька сволота цілими роками загиджувала, а нам треба за тижні, максимум за місяць не тільки ліквідувати всі наслідки, а й швидко рухатися вперед». І рухалися: було заарештовано заступника вже розстріляного командувача КВО Якіра комкора Фесенка, потім командувача Харківської військової округи, також колишнього «червоного козака» командарма 2-го рангу Дубового. А разом із командирами високого рангу в камери й підвали НКВС забирали їхні штаби, їхніх друзів, їхні сім’ї, потім сім’ї друзів і родичів — і так вибудовувалися велетенські ланцюжки «змовників».

І ніхто з них не спробував підняти свою частину чи своє з’єднання якщо не проти Сталіна, то бодай проти чекістів, ніхто — за винятком буквально кількох воєначальників — не дав останній бій чи не спробував утекти, коли за ним приходили люди з відомства Єжова!

Ця моральна катастрофа червоних командирів, спричинена «чисткою» і загальною атмосферою в Радянській державі, виливалася в різні форми. Так, Всеармійська нарада політпрацівників у квітні 1938 року констатувала: «Пияцтво стало дуже поширеним, можна сказати, побутовим явищем. Жодної серйозної боротьби з ним комісари і політпрацівники не ведуть». Така ж нарада відбулася через рік. Її вирок: «Пияцтво продовжує залишатися бичем армії. Особливо мерзенні форми набуває пияцтво серед начальницького складу. Командир не вважає неможливим з’являтися в п’яному вигляді на вулиці, у парку, театрі та кіно, що незрозуміло населенню, яке пред’являє високі вимоги до Червоної армії та її начскладу. У ресторанах нерідко п’ють горілку, сидячи поруч, начальники і червоноармійці». От така своєрідна «соціалістична демократія в дії»...

І саме ця Червона армія готувалася «визволяти» Європу і нести туди «найпередовішу у світі радянську культуру». Погляньмо на цю культуру в самому війську, і не на вміння бійців ходити стрункими лавами і співати стройових пісень, а на те, що належить до т.зв. культури повсякденності, до побуту вже «очищеної» від різноманітних «ворогів» робітничо-селянської армії. От, скажімо, зліквідували в Київській військовій окрузі кілька тисяч «змовників», «шпигунів» та «ворогів народу» (плюс кілька десятків тисяч членів їхніх сімей і цивільних фахівців, які також займалися «шкідництвом»). Результат? Червоноармієць Микола Чорновіл писав до редакції головної армійської газети «Красная звезда»: «Таку їдальню доводилося уявляти, коли читав книгу про бурлаків, — брудна, неохайна. Там, де зберігаються продукти, з’являється мох. А звідси з’являються комахи, як, наприклад, таргани, які дуже часто плавають у їжі (борщі, супі й т.д.). Столи брудні, табуретки брудні, миски подають брудні, в кружках можна саджати картоплю... Обіди подають у брудних бачках».

Інша кореспонденція, з цієї ж округи: «У їдальні холод сягав 12—15 градусів, так що без рукавиць не можна було їсти».

Ясна річ, подібні листи (а їх були сотні й тисячі) в більшовицьких газетах не друкували, а переправляли до тих, хто стежив за політико-моральним станом армії. Навесні 1939 року «головний комісар» Червоної армії Лев Мехліс, виступаючи на зборах командного складу Київської особливої військової округи, констатував, що змін на краще практично немає: «На цілий полк було 150 ложок, і червоноармійці в кількох чергах стояли, щоб отримати ложку, буквально з бою ложка бралася». Дрібниці? Зовсім ні. В СРСР набудували танків більше, ніж в усьому іншому світі, а ложки, кружки, миски для вояків зробити забули. Бо ж про їхню нестачу волали буквально всі гарнізони Червоної армії. А ложка для бійця — річ, не менш важлива, ніж гвинтівка. Так само, як для танка — запасні частини. Про них «конармійці» також забули, так само, як і про бронебійні снаряди для 76-мм танкових гармат (це вже маршал Тимошенко й генерал армії Жуков у першій половині 1941 року...).

Ось з такою моральною атмосферою й побутовою культурою Червона армія увійшла в Другу світову війну. Чи могла вона 1941 року успішно воювати з Вермахтом, де на всіх рівнях — як засвідчують неупереджені автори 1930-х років, що не належали до прихильників нацизму, — панували зовсім інші стосунки між вояками, незалежно від їхніх звань?

АРМІЯ МЕРТВИХ

От якби не було 1937 року, то як би добре воювала Червона армія 1941 року! — можна прочитати у багатьох книжках сучасних авторів та на мілітарних інтернет-форумах. Але ж хіба могло не бути 1937 року? «Велика чистка» в партії та армії в міру наближення запланованого Кремлем Великого Визвольного походу на Захід (а підготовці цього походу було підпорядковано всі сфери життя в СРСР) виглядала неминучою. Йшлося тільки про масштаб цієї чистки й про її хронологічні рамки. А чимала кількість конкретних постатей — як із числа тих, хто потрапив «під ніж», так і тих, хто вижив, — визначалася своєрідною чекістською і партійною лотереєю — адже «органи» вибили із заарештованих «переконливі» свідчення проти всього вищого командного складу Червоної армії, включно із наближеними до Сталіна «конармійцями». Доноси писали, звісно, не всі, але атмосфера доносів панувала всюди. Так що більшовицька система таки змогла перетворити на «буржуазний пережиток» честь і порядність — те, на чому тримається не тільки армія, але без чого дієздатна армія просто-таки неможлива.

У результаті на 1 січня 1941 року із майже 600-тисячного командного складу Радянської армії та флоту 7,1% мали вищу військову освіту, 55,9% — середню військову освіту, 24,6% — пришвидшену військову освіту, а 12,4% — взагалі жодної військової освіти. Але чи давала щось середня військова освіта, якщо не тільки 1941-го, а й 1944 року значна частина поповнення в авіації, себто випускників училищ, прибувала на фронт, не маючи жодного вильоту на бойовому літаку, і якщо в Академії генштабу полковники нерідко одержували дипломи, провчившись рік-півтора? Та й хіба в освіті була головна проблема? Ще одне зауваження професора Соколова: «Радянського диктатора не хвилювало, що його генерали і маршали будуть позбавлені ініціативи. Самостійні рішення повинен був приймати тільки він сам. Подібна стратегія вела до того, що радянські полководці, жахаючись свого Верховного Головнокомандувача більше, ніж ворога, воліли воювати числом, а не вмінням, створювати величезну, але погано підготовлену армію, котра свої перемоги повинна була оплачувати дуже великою кров’ю».

І оплачувала, втративши, за підрахунками незалежних дослідників, від 22 червня 1941-го по 9 травня 1945-го від 6 до 10 разів більше вояків, ніж Вермахт на Східному фронті (офіційні цифри втрат, які публікуються нині, — це продовження брехні сталінських часів, хоча б тому, що туди не входять усі оті «чорносвитки» й «сірі піджаки», тобто цивільні, забрані до війська у 1943—1944 роках і кинуті майже беззбройними на штурм ворожих позицій, про що яскраво розповів, скажімо, учасник війни письменник Анатолій Дімаров). І мирилася Червона армія з бездарним партійним керівництвом та сталінськими маршалами. І «визволила» половину Європи, замістивши одну червонопрапорну диктатуру іншою, також червонопрапорною, а потім аж ніяк не зреагувавши на масовий повоєнний штучний голод. Армія, яка кілька разів майже повністю гинула на фронтах і яку наспіх воскрешали, напхавши в неї ненавчених резервістів, зеків ҐУЛАҐу, жителів «визволених» територій, остарбайтерів — це вже на землі Німеччини — і тих, хто щойно вийшов із шпиталів... Так, якби не 1937 рік, то Червона армія могла б воювати краще. Але 1937 рік не був випадковістю: Великий Терор забезпечила не в останню чергу саме Червона армія своєю роллю під час розкуркулювання та Голодомору, своєю бездіяльністю й пасивною покірністю.

...Маршал Костянтин Рокосовський, уже знаючи свій страшний діагноз — рак, незадовго до смерті сказав журналістам: «Тільки тоді, коли ми, командувачі фронтів, навчилися дурити цього кремлівського мудака, німці почали відступати на всіх фронтах, а ми — йти вперед». Ненадовго й далеко не повністю в другій половині війни Червона армія звільнилася від наслідків її впокорення більшовиками. Але так і залишилася в історії найграндіознішим, найнеефективнішим і найтрагічнішим військовим механізмом ХХ століття.