Вічна ріка життя

Давня істина, перевірена життям і справедлива у всі часи, свідчить: людину робить людиною протиборство з несприятливими обставинами, опір ворожому «навколишньому середовищу». І молодий 24-річний відставний підпоручик Олександр Купрін, який приїхав у серпні 1894 року до Києва з не дуже твердим поки що (заважала невпевненість у собі), наміром, який неухильно міцнів, присвятити себе журналістиці, а ще більше — літературі, ця молода людина знала про давню істину не з книжок. Його вчителем було саме життя.

Але дивовижна риса, якою володів майбутній великий письменник, «никогда не умиравшая в нем способность загораться от самого незначительного соприкосновения с поэзией» (слова Костянтина Паустовського) допомогла йому вистояти в нелегких випробуваннях нужденністю, вульгарністю побуту, неприборканою злобою заздрісників, нарешті, випробуваннях славою. Причому становлення Купріна як художника слова — та значною мірою і як особистості — відбувалося саме на українській землі. І меморіальна дошка, встановлена на київській вулиці Сагайдачного на пам’ять про прекрасного майстра літератури, — лише скромна данина поваги людині, яка присвятила Україні (вражає діапазон наших регіонів, творчо «освоєних» Купріним, — від Волині до Києва, від Одеси до Донбасу!), її людям, неповторній природі цілу низку першокласних творів. Про них йтиметься далі, поки ж відзначимо, що без величезного запасу життєвих вражень, накопичених за роки «української одіссеї», не було б Купріна-письменника.

РОКИ УЧНІВСТВА

У середині 1890 року юнак Купрін закінчив «за першим розрядом» Олександрівське юнкерське училище в Москві. Свіжоспеченого підпоручика було відразу ж направлено до 46-го піхотного Дніпровського полку, який базувався в містечку Проскурове Подільської губернії (тепер — Хмельницька область). Позаду в 20-річного юнкера були роки «напівсирітства» (ріс без батька, виховувала його мати, княжна Любов Олексіївна Кулунчакова, жінка рідкісної мудрості та величезної сили волі), гіркий хліб принижень у Московському сирітському училищі, потім — Кадетський корпус... Справді, Купрін міг сказати про себе: «Моє дитинство було насильно затягнуте в казенну форму».

Але було й інше. У 1889 році, за рік до закінчення юнкерського училища, Олександр опублікував (за підписом Ал. К рін)своє перше оповідання «Останній дебют» — річ ще слабку, по-юнацьки сентиментальну. Суворе начальство відреагувало досить жорстко: за свавільне порушення дисципліни (адже «сочинительство» серед юнкерів суворо каралося за статутом) — карцер! Однак бажання писати у юного вільнодумця було просто незламним. І пiд час служби в полку, в глухому Проскуровому (Купрін так описує свої враження: «невероятная глушь, вечная грязь, стада свиней на улицах, хатенки, мазанки из глины и навоза» (оповідання «До слави», 1894 р.), а потім у сусідніх подільських містечках Волочиську та Гусятині в ньому повільно визріває майбутній видатний художник слова, осмислюються зустрічі з людьми, нові враження, які дарує життя (а воно, життя, ніколи для Купріна не було «сірим» — він, як ніхто, був жадібний до його яскравих фарб). Без служби в Богом забутих подільських гарнізонах не був би написаний «Поєдинок».

І ось, через великі зусилля досягнувши відставки, в серпні 1894 року Купрін приїздить до Києва. Ось яким запам’ятав його співробітник газети «Жизнь и искусство» (саме з цим друкарським органом, а також з «Киевским словом» та «Киевлянином» був найтісніше пов’язаний Купрін — журналіст- початківець): «Однажды в нашу редакцию явился зовсем еще молодой человек, с девственным пушком вместо усов и бороды, в кургузом пиджачке, и предложил свой рассказ. В оставленной им вещи сразу почувствовалось недюжинное дарованье, и когда автор пришел на другой день за ответом, ему был оказан самый теплый прием, после чего он стал постоянным сотрудником. Это был А. И. Куприн, незадолго до того поселившийся в Киеве. В редакции высоко ценили его самородный талант и величали его «беллетристом божьей милостью».

У автобіографії, опублікованій у 1913 році, Олександр Іванович так пригадує роки своєї київської молодості (1894— 1896 рр.): «Я оказался в положении институтки, которую ни с того ни с сего завели бы в дебри лесов и оставили бы без одежды, пищи и компаса. Вдобавок самое тяжелое было то, что у меня не было никаких знаний, ни научных, ни житейских». А ось що розповідав про «школу репортерства», яку пройшов у «Жизни и искусстве», «Киевском слове» і «Киевлянине» молодий Купрін, інший видатний письменник Іван Бунін, який його близько знав: «Выйдя из полка и кормясь потом действительно самыми разнообразными трудами, он кормился, между прочим, при какой-то киевской газетке (зневажливе слово «газетка», вжите Буніним, навряд чи справедливе, — І.С. ) не только журналистской работой, но и «рассказишками». Он мне говорил, что эти «рассказишки» он сбывал «за сущие гроши, разумеется, но очень легко», а писал и того легче, «на бегу, на лету, насвистывая» — и ловко попадая по своей талантливости во вкус редактору и читателю».

Напевно, Бунін надто суворий у своєму відгуку. Серед «рассказишек», про які він згадав, є такі блискучі речі, як «Дізнання» (1894, про жахливі тілесні покарання в армії) або «Святе кохання» (1895; тут проводиться дуже важлива для Купріна думка про те, що будь-яке кохання, навіть нерозділене — неоціненний дар долі). Якщо ж говорити про досягнення Купріна як майстра нарисів та репортера київських газет, то, безумовно, повинно йтися про збірку «Київські типи» (перше видання вийшло в 1896 році). У таких нарисах , як «Дніпровський мореплавець», «Злодій», «Студент-драгун», «Художник» повною мірою виявилися такі грані таланту Купріна, як уміння в лаконічній, афористичній манері показати читачеві найрельєфніші грані характеру своїх персонажів, передати їхню мову, стиль поведінки, вигляд. І хоч багато цих мініатюр, по суті, являють собою побіжні, ескізні замальовки, властиві майбутньому прославленому письменнику гостра спостережливість, дар сатирика, вміння співпереживати людському горю надають «Київським типам» того неповторного колориту, який захоплює й читача наших днів.

ПОРА ЗРІЛОСТІ

Купрін завжди «с жадностью спешил испробовать и испытать все, что есть в жизни» (його слова). Він був глибоко переконаний до кінця своїх днів, що письменник — якщо це справжній письменник — зобов’язаний досконально знати те, про що він пише. І якщо Олександр Іванович писав про життя військових або рибаків, циркових артистів або робітників шахти, то він досконало знав життя цих людей! А ще вражає список професій, які опанував Купрін у молоді роки: був керуючим на будівництві будинку, розводив тютюн у Волинській губернії, служив у технічній конторі, був псаломщиком, актором театру в Сумах (березень — вересень 1898 року; ще одна «українська сторінка» в біографії письменника!), служив в артілі з перенесення меблів, працював на розвантаженні кавунів тощо. Результатом стала не лише безліч вражень, їх невичерпне багатство, без чого Купрін не створив би своїх кращих творів, — результатом стала творча зрілість.

Якщо ми уважно перечитаємо такі відомі речі Купріна, як «Молох», «Олеся», «Гамбрінус», «Яма», «Поєдинок», «Лістригони», то, безумовно, побачимо в них дуже точно і художньо яскраво відтворені картини реального життя різних регіонів України (Волинь, Київ, Донбас, Поділля, Одеса, Крим...). Вірний своєму принципу «проникать» у дійсність аж до найдрібніших її деталей, Купрін, наприклад, у повістях та оповіданнях «поліського циклу» («Олеся», «Лісова глушина», «Конокради», «Запечатані немовлята» тощо) часто — і завжди правильно і доречно! — вживає українські слова («злодій», «хитнути», «почекайте», «заждіть», «панове громадо», «гукали»...) — прикладів безліч. Але це — точність у конкретиці; більш важливо, що коли Купрін- майстер слова демонструє своє мистецтво художнього узагальнення (так, наприклад, образ корпусного командира в «Поєдинку» наділений деякими рисами знаменитого київського генерала Драгомирова), то він базується на матеріалі, зібраному ним за роки життя в Україні.

Купрін охоче визнавав: «В учители жизни я не гожусь. Для многих людей я просто добрый товарищ и занятный рассказчик, вот и все». Але це — свідчення скромності письменника. Насправді ж творчість цього чудового художника, яка вчить нас любити життя (Олександр Іванович часто образно порівнював його з рікою), навчає чистоті та благородству почуттів, душевній стійкості — було і залишається дорогоцінним надбанням світової культури.