Вольності старовинні зберігати...

Важливо, що Петро Рум’янцев намагався запропонувати імперський проект реформування Гетьманщини. Малоросійська колегія як інституція Гетьманщини також обрала свого депутата Д. Натальїна з відповідним наказом. Складений колегією наказ майже дослівно відображав меморандум київського генерал-губернатора, який він запропонував Катерині ІІ 1765 р. В наказі передбачався поділ Малоросійської колегії на департаменти: військовий, фінансовий та юридичний, а також створення провінцій у залежності від густоти населення, реорганізація чиновницького апарату та козацького війська, козацькій старшині (яка мала значний вплив в адміністрації) пропонувався статус російського дворянства та земства. Такий проект реформування Гетьманщини не влаштовував еліту. Це розумів сам Рум’янцев, тому був готовий до боротьби з українськими делегатами на Законодавчій комісії у Москві.

Делегати Гетьманщини на Законодавчій комісії 1767—1768 рр. Перше засідання Великого зібрання Законодавчої комісії відкрила сама імператриця Катерина ІІ. За процедурою це зібрання мало розглянути російські закони і запропонувати відповідному підкомітету підготувати проекти нових правових норм. Комітет із п’яти осіб був зобов’язаний контролювати роботу підкомітетів та координувати їхню діяльність з роботою Великого зібрання.

Процедура роботи була нечіткою, а оскільки депутати не мали уявлення про парламентську політичну традицію, то діяльність Великого зібрання Законодавчої комісії перетворилася, за словами В. Сергеєвича, на «совершенно безцельную читальню й говорильню». Цікаво, що на запитання генерального прокурора В’яземського: «Оскільки Російська держава — наскільки це стосується її законів — поділена на три частини: Великоросію, Малоросію та Лівонію і кожна урядує згідно зі своїми власними законами, чи необхідно це в майбутньому?» — комітет дав позитивну відповідь. У цілому українські депутати не дискутували на засіданнях Великого зібрання й лише відповідали на зазіхання великоросійських депутатів та представників центральної влади на «малоросійські права».

На думку генерал-губернатора П. Рум’янцева, лідером українського шляхетства був Іван Михайлович Скоропадський. І. Скоропадський походив з найвидатнішої родини Скоропадських. Його дід Іван Скоропадський був українським гетьманом (1708—1722 рр.), мати була дочкою гетьмана Данила Апостола (1727—1734 рр.), батько — полковником чернігівського полку. Український інтелектуал навчався в Києво-Могилянській академії та Бреславському (Вроцлавському) університеті. Після завершення освіти він став генеральним осавулом. Рум’янцев писав про нього в листі Катерині ІІ від 13 квітня: «Сумневаюсь толко чтобъ отъ черниговского полку выбранной депутатъ, генеральной асаулъ Скуропатской, сей наказъ принять, и по немъ ходатайствовать согласился, в разсужденіи ево известныхъ мне сентиментов, ибо при всехъ науках и в чужихъ краяхъ обращенияхъ остался в нем казакъ, в прямомъ своем лице». Київський генерал-губернатор і надалі в листах до Катерини ІІ характеризував козацького інтелектуала як «признанного патриота и любителя вольности».

У жовтні 1767 р. депутат від комерц-колегії Сергій Меженінов запропонував здійснювати всю зовнішню торгівлю через Санкт-Петербурзький порт. Ця пропозиція викликала рішучий протест з боку делегатів від Гетьманщини, Слобідської та Південної України. Депутат від Ніжина Іван Костевич доводив, що заборона торгівлі через кордон Малоросії є порушенням привілеїв та прав «малоросійського народу», а особливо «малоросійських купців». З подібними заявами виступили четверо з десяти депутатів-шляхтичів, шестеро з десяти депутатів-міщан і восьмеро з дев’яти депутатів — козаків. Крім того, 11 депутатів від Слобідської та Південної України підтримали І. Костевича у питанні торговельних прав Гетьманщини. Сприняття суспільно-політичного життя через призму «малоросійських прав» Гетьманщини навіть стало причиною підтримки українських депутатів представником російських старовірів з Гетьманщини Івана Щапова, який заявляв, що його одновірці також мають право користуватися усталеними «малоросійськими торговельними правами».

Наступною дискусією, що виявила суспільнополітичні погляди української шляхти 60-х рр. XVIII ст., стала суперечка, започаткована козаком зі Слобідської України Андрієм Алейниковим. Він засудив закріпачення селян у Гетьманщині та Слобожанщині та висунув пропозицію заборонити старшині купувати землю разом із селянами або заселяти її ними. Також Алейников запропонував заборонити російському дворянству купувати маєтки на українських територіях, а українцям — купувати землю з селянами у Великоросії. На Великому зібранні Законодавчої комісії 5 листопада 1767 р. депутат від ніжинської шляхти Гаврило Божич виступив з відповіддю Алейникову. Він пояснив представникам слобідського козацтва, що «Малоросія» має свої особливі закони. Депутат-шляхтич доводив, що суспільство Гетьманщини, подібно до європейських країн, поділялося на стани (шляхту, священнослужителів, військових — козаків, міщан та селян). Причому кожен стан мав свої власні права на землеволодіння. Божич посилався на Литовський статут, указ 1727 р. про заборону іноземцям селитися в Малоросії та указ 1728 р., за яким росіянам не дозволялося купувати нерухоме майно в Гетьманщині.

Андрій Алейников з аргументами Івана Божича не погодився і 17 грудня 1767 р. виступив з ідеєю захисту козацького стану в різних регіонах Російської імперії. На його переконання, «малоросійський народ» в Гетьманщині, Слобідській та Південній Україні здавна користувався значними правами, тому ці прерогативи і слід їм відстоювати. Він пропонував росіянам Гетьманщини та Слобідської України повернутися до Росії, а українським козакам, які проживали на великоросійських землях, — в Україну. Крім того, українським землевласникам слід було заборонити продавати або колонізувати землі з залежними селянами. У відповідь депутат-шляхтич ще раз пояснив, що Алейников не розуміє різниці між його Слобідською Україною та Гетьманщиною. «Малоросія», за Божичем, була окремою країною-територією, що існувала в межах Російської імперії на усталених правах, які гарантувалися польськими королями та російськими царями. Більше того, депутат пообіцяв зібрати документи-гарантії та ознайомити з ними Андрія Алейникова.

У дебатах Великого зібрання за регіональні привілеї Ліфляндії, Естляндії та Фінляндії делегат від Києва вступив у дискусію з депутатом російського дворянства Никифором Толмачовим за свої місцеві права. Український міщанин вказував, що магдебурзьке право було дароване Києву ще польським королем Сигізмундом та підтверджено російським царем Олексієм Михайловичем 1654 р., тож Велике зібрання не має права порушувати традиційний устрій. У розпал дебатів за привілеї балтійського нобілітету було оголошено перерву в роботі Великого зібрання Законодавчої комісії з 18 грудня 1767 р. до 18 лютого 1768 р., а місце її діяльності перенесено до Санкт-Петербурга.

Початок роботи Законодавчої комісії в Петербурзі для українських делегатів був подібним до попереднього. Коли депутати з інших регіонів Російської імперії пропонували нові проекти правового регулювання суспільного життя, делегати з Гетьманщини доводили, що їхні «малоросійські права» не потребують жодних реформувань. Коли депутат з Південної України Яків Козельський запропонував цілу низку земельних реформ, зокрема введення норм успадкування землі, депутати з Гетьманщини заперечили це, бо потрібно підтвердити вже існуючі протягом століть «малоросійські права». Депутат від переяславського шляхетства Захарій Забіла зазначив, що депутація від Малоросії просить підтвердження «малоросійських правъ і свободъ». Більше того, українські делегати, згуртувавшись навколо Івана Скоропадського, ще більше ствердилися в готовності захищати свої права. Петро Рум’янцев у листі до Катерини ІІ від 28 лютого 1768 р. писав: «Скоропадскій всехъ протчихъ руководитель къ его несчастию по нынешнимъ многимъ выборамъ въ депутаты, и по мнимымъ своимъ к тому способностямъ возмечталъ выбраннымъ бы быть и Гетманом, конечно (ежели бы они были), ныне болше нежели прежде свои волности козачия и права оборонять и утверждать старается. Тщеславились они здесь много темъ, что за лифляндцовъ какъ едино намеренныхъ будто с ними утверждать при ихъ правахъ и волностяхъ, при чтеніи ихъ наказа генералного они все свои голосы свои подали, охраняя темъ свои собственные, и ожидая отъ нихъ взаємного соответствованія, и ежели подлинно лифлядцы одних съ ними мислей, какъ они сказываютъ, то я могу сказать, всемилостивійшая Государыня, что лифляндцов вовсе не зналъ. Готовится теперь онъ, Скоропадскій (какъ самъ отзывался), подать возражение, уничтожающее все пункты коллежского наказа».

Важливо, що населення Гетьманщини, в першу чергу шляхетство та козацтво, справді хотіло бачити Івана Скоропадського гетьманом. У червні 1768 р. козак Матвій Новак заявив: «Лишилась Малороссія прежней вольности, и запорожцы немало утеснены! А когда господинъ Скуропадскій будетъ гетманомъ, но прежней вольности возстановлено не будетъ, то малоросійские козаки съ запорожцами... ударятъ на москалей, при чем съ перваго Румянцева голову снимут». З цього ж джерела дізнаємося, що «въ Глухове народъ ожидаетъ пріезда господина Скоропадскаго, который пріедетъ гетманом». Але Скоропадський передав свої повноваження Павлові Римші та повернувся в Гетьманщину. Він усвідомлював, що його проект Малоросії в межах Російської імперії не задовольняє центральну владу. Так, багатьох ніжинських шляхтичів, які висловилися за поновлення гетьманства та козацької адміністрації, засудили до страти.

В такій ситуації лідером делегації з Гетьманщини став Григорій Полетика, який представляв лубенське шляхетство. В лубенському полку склали такий проавтономістський наказ, що делегат-полковник Антон Крижанівський не наважився представити його на Законодавчій комісії. Лубенська шляхта вирішила послати замість козацького полковника українського інтелектуала, підданого Російської імперії та власника маєтків на Лубенщині Григорія Полетику.

Його першою акцією як провідника депутатів Гетьманщини стала відповідь на наказ Малоросійської колегії під назвою «Возраженіе депутата Григория Полетики на наставления Малороссійской коллегіи господину же депутату Дмитрию Натальину». Полетика охарактеризував договори, за якими Україна перейшла під протекцію московського царя, та перерахував десять вигод, які отримала внаслідок цього Росія. Тому, на думку козацького інтелектуала, це суперечило спробам за наказом Малоросійської колегії «ввести въ Малую Россію такія учрежденія, которыя правамъ и вольностямъ оныя во всемъ противны, и темъ нарушить святость договоровъ...»

Коли 21 серпня 1768 р. Велике зібрання розпочало обговорення нової редакції 43 статті про «Права дворянства», Григорій Полетика мав готовий меморандум щодо прав малоросійського шляхетства. Полетика доводив, що права російського дворянства мають відношення до нобілітету Великоросії, та запропонував підтвердити усталені права шляхетства Гетьманщини або включити до загальноімперського законопроекту «права малоросійського шляхетства». На наступній сесії Великого зібрання виступив Максим Тимофєєв від виборних козаків Гетьманщини та наполягав на тому, що царі гарантували «права» не тільки шляхті, але й «малороссійскому казацкому войску». Характерно, що відстоювання делегацією Гетьманщини своїх інтересів підштовхнуло депутатів із Лівонії, Естляндії, Фінляндії та Смоленська до рішучішої діяльності у захисті їхніх регіональних прав.

9 вересня 1768 р., після засідань Великого зібрання Законодавчої комісії, на яких розглядалися виключно питання статусу нобілітету автономних регіонів Російської імперії, головуючий генерал Бібіков зачитав заяву, згідно з якою депутати з Лівонії, Естляндії, Фінляндії, Малоросії та Смоленська перевищили свої повноваження, у зв’язку з чим їхні пропозиції не братимуться до уваги. Оскільки права станів Гетьманщини вже не підлягали обговоренню, українські депутати подали петицію від «шляхти, козаків і міщан» безпосередньо імператриці. В цьому документі перелічувалися вигоди Російської імперії від союзу Москви з Гетьманщиною та висловлювалося прохання підтвердити «навічно» українські права та свободи. На думку З. Когута, в той час Полетика написав знамените «Историческое известие...»

На відміну від Івана Скоропадського, Григорій Полетика в своїх промовах та петиціях вважав за доцільне відродити адміністративну, юридичну та соціальну практику життя України до повстання Богдана Хмельницького. Оскільки занепад Гетьманщини, на думку українського інтелектуала, стався через узурпацію законодавчої та судової влади військовими, тобто козацькою адміністрацією, то «поправленням» вітчизни мало стати роз’єднання цивільної, військової та судової влади. За Полетикою, регулярні сейми були законодавчими органами влади, шляхетські та магістратські суди належали до судової влади. Прихильник козацької автономії не бачив потреби в іноземній моделі для українських міст, якщо можна було підтвердити магдебурзьке право та міську автономію. Він також не погоджувався з заміною козацької старшини на регулярних армійських офіцерів. На його думку, краще було б відібрати козацьких старшин з достатнім військовим досвідом.

Накази до Законодавчої комісії (1767—1768 рр.) та робота в ній депутатів Гетьманщини засвідчили, що українська еліта XVIII ст. уявляла свою «отчизну» як окрему автономну частину Російської імперії. Межі цієї окремішності розуміли по-різному. Спільним було те, що Гетьманщина та її стани, насамперед «малоросійське шляхетство», мали особливі права. Це стало наслідком історичних привілеїв, договорів, «статтей Богдана Хмельницького», які інтелектуали Гетьманщини вважали юридичними документами і тому їх так завзято дотримувалися.