Волинь як щеплення від історичної амнезії
У Польщі на державному рівні відзначили 65-ту річницю подій на Волині. Незважаючи на намагання окремих політичних сил у Польщі перетворити відзначення цієї дати на кампанію, спрямовану на дискредитацію українського національно-визвольного руху, заходи, які відбулися, продемонстрували, що офіційна Варшава не має наміру загострювати українсько-польські вiдносини. Так, польський сейм відхилив проект ухвали, що його підготувала Польська селянська партія, у якому, зокрема, ОУН і УПА звинувачувалися в «геноциді та масових вбивствах поляків і українців». Президент Польщі Лех Качиньський не брав участі в заходах, присвячених цій даті, обмежившися листом до його учасників, у якому просив «зберігати пам’ять про жертви». Більше того, глава польської держави відмовився від патронату над «волинськими заходами», проте прийняв патронат над фестивалем Української культури в Польщі.
Здавалося б, що на цьому можна поставити крапку й констатувати, що українсько-польські взаємини залишаються традиційно дружніми. Однак відзначення у Польщі 65-тої річниці подій на Волині не зняло з порядку денного принаймні два актуальні запитання: чому Волинська трагедія 1943 року використовується для нагнітання напруженості між Україною і Польщею та чи готова Україна сприймати волинські події не лише як факт вітчизняної історії, а й фактор сучасної політики національної пам’яті?
Оскільки відповідей на ці запитання немає, спробую висловити кілька власних міркувань на вказану тему.
Насамперед треба віддати належне полякам, оскільки п’ять років тому вони першими підняли тему «Волинської трагедії». Зокрема, зустрічаючися з українським Президентом Леонідом Кучмою, тодішній президент Польщі Олександр Квасневський запропонував відзначити цю дату, узгодивши при цьому план спільних заходів. Згодом у Києві відбулися зустрічі польської делегації на чолі з директором Бюро національної безпеки Мареком Сівецем з вищим керівництвом України, де предметом обговорення стала підготовка до відзначення 60 тої річниці трагічних подій на Волині.Україну на переговорах представляли Президент Л. Кучма, тодішній голова Верховної Ради Володимир Литвин та колишній секретар РНБО України Євген Марчук.
Перша представницька зустріч засвідчила, що польська сторона має намір ініціювати в Польщі низку «ювілейних відзначень», серед яких і такі, що засуджують діяльність ОУН і УПА. Виявилося, що в поляків вже є конкретний план, натомість українцям залишалося лише до нього приєднатися. У цьому плані, зокрема, передбачалося вибачення української сторони за злочини проти поляків.
Заява польської сторони викликала гостру реакцію українських засобів масової інформації, що згодом змусило М. Сівеца скоригувати свою позицію. На сторінках української преси він конкретизував наміри своєї країни: «Ще раз хочу публічно заявити, що Польща не чинила і не має наміру чинити тиск на українську владу, а також у будь-який спосіб змушувати до слів вибачення за злочини, скоєні ОУН і УПА на Волині. Керівництво Республіки Польща ніколи не заявляло через своїх представників, що український Президент повинен покаятися і від імені українського народу просити вибачення у поляків. Але кожен жест був би високо оцінений, особливо родинами жертв, убитих на Волині, та ще живими свідками тих кривавих подій».
З метою вивчення цієї проблеми українською стороною при апараті РНБО було утворено робочу групу експертів для проведення додаткових наукових досліджень трагічних подій на Волині. До її складу увійшли провідні українські історики та представники органів державної влади.
За результатами засідання робочої групи було поширене інформаційне повідомлення, яке виявляло позицію української сторони.
У ньому відзначалося, що стратегічні інтереси України полягають, насамперед, у зміцненні дружніх стосунків із Польщею, керівництво якої неодноразово засвідчувало послідовну підтримку української євроінтеграційної стратегії. З іншого боку, сприйняття цих кривавих подій населенням західних регіонів України нині є вкрай неоднозначним, відтак заходи з відзначення річниці трагедії повинні бути сплановані таким чином, щоб уникнути ймовірних загострень суспільно-політичної ситуації, а також упередити можливі викривлення та спекуляції з боку радикальних політичних сил в обох країнах. За цих обставин українсько-польський діалог має бути максимально виваженим, а рішення — заздалегідь продуманими. Обидві сторони мають дійти згоди з цього складного питання, оскільки односторонні, поспішні дії, а тим більше упереджені оцінки Волинських подій можуть вкрай негативно вплинути на розвиток українсько- польського співробітництва.
Тим часом підготовка польської сторони до відзначення «ювілею», акцентування уваги на необхідності «покаяння» за польські жертви викликала неоднозначну реакцію серед української громадськості. Низка українських партій та громадських організацій виступила із заявою, у якій зазначалося, що «Польща має вибачитися перед Україною за довгі роки жорстокої, нелюдської окупації і сплатити нам за визиск українців, експлуатацію землі й природних ресурсів Західної України, за вбивство і депортацію сотень тисяч людей».
Як бачимо, вже на самому початку «волинської епопеї» поляками закладалася концепція, яка ставила у принизливе становище українську сторону, а отже неминуче провокувала адекватну відповідь.
Проте відзначення у липні 2003 року на державному рівні 60-тої річниці подій на Волині засвідчило, що Україна і Польща зуміли подолати «історичні труднощі», узгодивши документ під промовистою назвою «Спільна заява Президента України і президента Республіки Польща «Про примирення в 60-ту річницю трагічних подій на Волині».
Якщо ж підсумувати набутий досвід, то можна зробити кілька висновків, які б мали кристалізувати позицію України. По- перше, трагічні події на Волині мають безпосередній стосунок до всієї історії українсько-польських взаємин, зокрема намагань поляків силою зброї захопити українські етнічні землі та утвердити там польську державність. Основною мотивацією для відплатних акцій було бажання української сторони звільнити територію Волині від окупаційних сил, серед яких була Армія Крайова, що вважала Волинь частиною Польщі. По-друге, незважаючи на масштаби та кривавий характер протистояння, ОУН і УПА не переносили визвольну боротьбу на територію, що традиційно вважалась польською. У зв’язку з цим, недоцільно вживати такі терміни, як геноцид, етнічні чистки, що їх часто використовує польська сторона, а подекуди окремі політичні кола в Україні, оскільки вони не відповідають суті конфлікту та міжнародним визначенням цих понять.
Не можна також погодитися з тим, щоб розглядати Волинські події виключно у вузьких історичних рамках 1943—1944 рр., без урахування протиріч, що мали місце впродовж усієї історії відносин між двома народами: депортації українців Холмщини, Підляшшя, Надсяння та Лемківщини, а також операції «Вісла».
Не слід конфлікт зводити лише у площину протистояння між українськими формуваннями та польським населенням. Під час Другої світової війни на території Волині діяла значна кількість воєнізованих формувань різного походження: німецькі, угорські, радянські окупанти, «блукаючі групи» мародерського спрямування. Потрібно також враховувати провокаційну діяльність «спеціальних груп і загонів НКВС». Сьогодні практично неможливо встановити справжніх винуватців пограбування чи знищення конкретного населеного пункту.
Зрозуміло, що справжньому примиренню сторін надзвичайно шкодить антиукраїнська істерія, що її час від часу нагнітають окремі політичні середовища у Польщі. Прикладом може слугувати видання польською стороною двотомника Владислава та Єви Сємашків «Геноцид польського населення, здійснений українськими націоналістами на Волині у 1939— 1945 рр.». Ця книга розрахована на широку читацьку аудиторію, в тому числі молодь, та рекомендована до вивчення у навчальних закладах Польщі.
Очевидно, що для української сторони є неприйнятними заяви окремих польських посадовців, мовляв, визнання ОУН і УПА в Україні буде сприйняте у Польщі «як глибока несправедливість». Цікаво, якою була б реакція польського суспільства, якщо б Україна виступила з подібною заявою щодо Армії Крайової чи інших польських підпільних формацій, що воювали в часи Другої світової війни з окупантами Польщі?
Зі свого боку, Україна має, врешті-решт, розв’язати проблему ОУН і УПА. У даній ситуації йдеться про безумовне державне визнання цих та інших українських збройних формувань, що під час Другої світової війни боролися за незалежність України.
Історія, пов’язана із Волинськими подіями, має привернути увагу до цієї теми широкого кола українських науковців, які внаслідок різних обставин не приділяли цій проблемі належної уваги. У результаті згадана тема майже не відома широкому загалові наших громадян, особливо на сході та півдні України.
Насамкінець напрошується останній висновок: нам треба навчитися жорстко відстоювати власну історичну правду, оскільки, як засвічують події довкола відзначення 65-ї річниці Волинської трагедії, історичне минуле має значний влив на сьогодення та майбутнє України.
