Все йде, все минає...
Минають роки, проходять десятиліття, забираючи з собою свідків визначних подій і тим самим перетворюючи колишнє життя на історію. Хто зараз сприймає, як частину свого життя, скажімо, Першу світову війну чи роки революцій? Багато молодих людей вже вельми нечітко уявляють собі не тільки масштаби або історичне значення Другої світової війни, але також час, коли вона починалася чи закінчувалася. Просто — ще одна дата з підручника історії. Гірко це для людей, які воювали й скільки пережили у ті страшні роки, гірко, але неминуче — це логіка часу. А молодих та безпам'ятних очікують свої подібні випробування й розчарування — і до них час буде безжальним.
Я належу, мабуть, до покоління людей, для яких війна 1941—1945 рр. ще тісно пов'язана з їхніми біографіями. Насамперед через батьків. Не можливо забути те побожне — інакше не назвати — ставлення, яке мій батько мав до всього, пов'язаного з війною, — до фронтових друзів, до пожовклих воєнних фотографій, до нагород, навіть до того сталевого, розміром з квасолину осколка над оком, який хірурги так і не зуміли видалити. А ще — до свята Перемоги. Боюсь, що наступні покоління ніколи вже не матимуть подібного Святого дня.
Моє покоління має також власні спогади про війну. Звичайно, зовсім не героїчні, але яскраво забарвлені смертельним страхом, голодом, порушенням звичного укладу життя, як наче під час землетрусу. Коли я бачу на екрані нескінченні обози біженців або розриви нічних бомб у Югославії, я мимоволі здригаюся, інстинктивно згадуючи свою війну. Ми з мамою їхали в евакуацію на запряженій кіньми бричці в середині нескінченного, від обрію до обрію, потоку машин, підвід, пішоходів з вузлами на плечах, гармат, в які були запряжені коні й солдати. Періодично в небі з'являлися німецькі літаки, лягали на курс дороги і, майже чіпляючись за наші голови (я була в цьому впевнена), поливали нас кулями із автоматів. І так кілька разів на день. Неможливо ні уявити, ні передати той жах, який заповнює всю істоту людини в подібних ситуаціях. Те саме при бомбардуваннях. Як би далеко не падали бомби, ти завжди впевнений, що вони націлені на тебе.
Розкажу одну маленьку «воєнну» історію. Всю війну, включно з окупацією, я прожила в донецькому селі за умов «нового порядку». Зокрема, закінчила повну для «неповноцінних народів» освіту — чотири класи. Бо коли 1-го вересня 1942 року до сільської школи прийшли учні, директор, стоячи на ганку, з урочистою гіркотою сповістив старшим класам: «Ідіть, діти, додому — вашу освіту закінчено!». Ми тоді не мали ні радіо, ні газет, не мали жодного джерела хоча б якоїсь інформації, не знали навіть про Сталінград. Однак влітку 1943 року, після двох довгих років всі відчули, що наступив рішучий перелом. А наприкінці серпня селом, як блискавка, пролетіла чутка — біля Кам'яної балки хтось бачив двох наших солдатів.
Це було настільки важливо й неймовірно, що я вирішила перевірити звістку і, не сказавши вдома нікому й слова, городами, потім через кладовище пішла до балки. Був ясний ласкавий день, рідкі кущі на схилах урочища вже мерехтіли золотом, шелестіла суха трава. Було дуже тихо і якось не зразу я помітила, що чимчикую вздовж лінії солдат із автоматами. Вони залягли на хребті балки і очікували атаки, маскуючись за кущами чи виступами скель. Через кілька хвилин, як невдовзі стало аж занадто чутно всьому селу, тут мав розпочатися бій.
Солдати на схилах були німецькі і мені вмить здалося, що всі їхні автомати націлені на мене. Від жаху ноги наче прикипіли до землі, я не могла поворухнутися, забула, у якому напрямку потрібно бігти, щоб врятуватися. І тут один із солдатів, найближчий до мене, закричав німецькою: «Назад, швидко назад, дівчинко!» і замахав автоматом у той бік, звідки я прийшла. Отямившись, прожогом кинулася тікати, всім тілом відчуваючи, якою гарною мішенню є я для всіх. Невдовзі почалася страшна стрілянина, яку ми слухали, сидячи в льохах. А ввечері до села дійсно ввійшла частина Радянської армії.
Біля Кам'яної балки, у бою за невелике село полягло близько сотні солдат — радянських і німецьких. Своїх поховали на недалекому цвинтарі, встановивши на могилах фанерні зірки. А німців скинули в неглибоку яму, вириту колгоспниками ще до війни для приготування добрив. Серед них, можливо, був і той солдат, який перед боєм, у момент смертельної небезпеки потурбувався про життя однієї сільської нерозумної дівчинки.
