Як тяжко розлучатися з рабством!
Нещодавно християнські церкви України відзначали століття з часу публікації першого повного перекладу Біблії — Старого й Нового Завітів — українською мовою. Переклад зробив письменник, історик, етнограф Пантелеймон Куліш. Існує думка, що на цю працю надихнув Куліша його друг Тарас Шевченко, який, як про це свідчить творчість Поета, ніколи з Біблією не розлучався. Пантелеймон Куліш працював над перекладом десятиліттями, але обставини склалися так драматично, що він не дожив до виходу в світ праці свого життя. Сьогодні українська Біблія доступна кожному, її слова лунають у храмах.
Тексти Біблії формувалися кілька тисячоліть тому, але йдеться там і про те, що діється в людському суспільстві сьогодні: «Що було, те трапиться знову, і нічого нового не відбувається під сонцем!» Час змінює все, говорить нам Біблія, але тільки не людську натуру, бо всі трансформації буття, які «відбуваються під сонцем», є зовнішніми й ефемерними — зміною форм, слів, а не суті.
У першій частині Біблії «П’ятикнижжя Мойсеєве» подається історія «Виходу» народу Ізраїлю з єгипетського рабства, де людей «гнобили податками й тяжкою працею коло глини та коло цегли, та коло всякої праці на полі… Ізраїлеві сини стогнали від тієї роботи та кричали». А потім прийшло найстрашніше: «Наказав фараон (Рамзес II) усьому народові своєму: «Кожного народженого єврейського сина — кидайте до Річки (Нілу), а кожну дочку — зоставляйте при житті». Таким чином могутній фараон планував зруйнувати й асимілювати націю, залишивши її без чоловіків. Євреї зрозуміли зрештою, що далі жити в Єгипті неможна й треба рятуватися.
Древньому Ізраїлю вельми пощастило — у нього знайшлися віддані й сміливі вожді, яки вирішили вивести його з тяжкого єгипетського рабства, захистити свій народ від свавілля фараона. Сам Бог «почув їхній стогін», зглянувся над євреями й наслав на країну, де їх переслідували, страшнi «кари єгипетські». Господь спонукав євреїв до втечі з Єгипту, наставляв та підбадьорював пророка Мойсея, їхнього вождя, обіцяв свою допомогу. І євреї — попри смертельну небезпеку — благополучно залишили Єгипет і весело попрямували до обіцяної їм Богом землі, до «Краю, який тече молоком та медом». Господь не залишав свого народу й дорогою — кормив і поїв їх під час переходу через пустелю, ставав на їхню сторону в битвах із ворогами, а іноді, загорнувшись у хмару, сам ішов перед ними, як поводир.
Дорогою Господь готував євреїв до нового самостійного життя: дав їм Десять Заповідей, а також чимало інших корисних і обов’язкових правил. Ось, наприклад, такі: «Не будеш розносити неправдивих поголосок… Не будеш iз більшістю, щоб чинити зло… Не будеш висловлюватися про позов, прихиляючись до більшості, щоб перегнути правду… Коли стрінеш вола свого ворога або осла його, що заблукав, то конче повернеш його йому (ворогу)… А хабара не візьмеш, бо хабар осліплює зрячих і викривляє слова справедливих… А приходька (іноземця) не будете тиснути, бо ж познали життя приходька, бо самі були приходьками в єгипетському краї».
Та ба! Попри постійну небесну опіку, історія «Виходу» наповнена ремствуваннями й незадоволенням євреїв; при найменших труднощах чи небезпеці вони починали попрікати не тільки пророка Мойсея, але й самого Господа за те, що зрушили їх з насидженого місця, звичного Єгипту. Чого тільки не було сказано втікачами на шляху від рабства до Обіцяного краю свободи та достатку!
«І зняла зойк уся та громада та й заголосила… І нарікали на Мойсея та на Аарона (брат Мойсея, первосвященик) усі Ізраїлеві сини: «О, якби ми померли були в єгипетськім краї, або щоб ми померли були в тій пустині! І нащо Господь проводить нас до того Краю, щоб нам загинути від меча? Чи не краще нам повернутися до Єгипту?»
«І говорили всі Ізраїлеві сини: «Коли б ми були повмирали від Господньої руки в єгипетськім краї, як ми сиділи над горщиком м’яса, як ми їли хліба досить! Бо ви вивели нас до цієї пустині, щоб усіх поморити голодом».
«Із ненависті до нас Господь вивів нас з єгипетського краю, щоб дати нас у руку ворожого народу… А народ той більший та вищій від нас, міста його великі й уміцнені аж до неба; і навіть велетнів ми бачили там».
«І дуже злякались вони й дорікали Мойсею: «Чи через те, що не було гробів у Єгипті, ти повів нас вмирати в пустелі? Зостав нас і нехай би ми працювали в Єгипті! Бо ліпше нам рабство єгипетське, ніж помирати в пустелі!»
«І підупала душа народу на тій дорозі. І промовляв той народ проти Бога та проти Мойсея: «Нащо ви вивели нас із Єгипту, щоб ми повмирали в пустині? Бо ж нема тут хліба, нема води, а душі нашій обридла ця непридатна їжа («манна небесна», яку дав їм Господь)».
Не витримали труднощів шляху ізраїльтяни, не витримав і Бог. «І промовив Господь до Мойсея: «Аж доки цей народ зневажатиме Мене, і аж доки не будуть вони вірувати в Мене?» Бог, зрештою, зрозумів, що люди, виховані неволею, не здатні належно цінити свободу й приносити жертви заради неї. І Господь не пустив те плем’я, скалічене рабством єгипетським, до землі Обіцяної, а послав його блукати пустелею. І очікував майже 40 років, поки не померли серед них усі старші люди — ті, які пам’ятали Єгипет і боялися йти до нового й невідомого життя. А вже після цього віддав народу Ізраїля землю Палестини.
У часи Виходу обраний народ мав великих вождів- пророків, які свято виконували своє покликання й думали тільки про одне — як вивести народ із рабства та забезпечити йому достойне, угодне Богу життя. Але як виходити з неволі тим народам, «пророки» яких зайняті тільки одним — поклонінням золотому тельцю?
