Як відбувалося хрещення Русі
За церковним календарем, 14 серпня, крім відомого свята Макавеїв та першого Спаса, відзначається також як День хрещення Русі. Першосвятителем традиційно вважається князь Володимир Святославович, названий православною церквою Рівноапостольним і Святим. 988 р. він успішно запровадив християнство як державну релігію. Але до цієї важливої в нашій історії події лежав дуже довгий і тернистий шлях.
Християнство — як і ряд інших сучасних світових релігій — є одним із напрямків духовного повороту в історії людства, здійснених Великими Учителями: Буддою в Індії, Лао- Цзи і Конфуцієм у Китаї, Зороастрою в Персії, грецькими філософами, іудейськими пророками, — в останнє тисячоліття перед народженням Ісуса — періоді, який сьогодні вчені називають осьовим часом Світової Історії. До осьового часу панували магічні релігії і Бога шукали поза людиною; після — прийшли релігії, які визнали людину особистістю, а Бога — Вищою Духовною Істотою.
На початку IV століття християнство отримало визнання в Римській державі. Потім до Христа прийшли варварські народи Західної Європи: 800 р. папа коронував Карла Великого, і була утворена Священна Римська імперія. На основі християнського світогляду почала формуватися нова європейська цивілізація.
Завдяки місії солунських братів Костянтина і Мефодія в другій половині IX століття нова віра поширилася серед слов’ян. Спершу брати проповідували в Моравії. Їхні учні разом з князями Борисом та Симеоном привели до нового Бога Болгарію. Далі дороги проповідників вели на Русь...
Та за легендами, уперше благу вість на береги Дніпра приніс апостол Андрій, якому випав жереб проповідувати в Скіфській землі. У літописах повідомляється, що він приплив до київських круч і мовив до учнів: «На сих горах возсіяє благодать Божа». Потім апостол зійшов на гори, благословив їх і поставив хреста.
Проте мали пройти століття, щоб справдилося пророцтво. Дехто з істориків припускає, що першим із наших князів нову віру прийняв не хто інший, як сам князь Кий. Підстави для цього дають наші літописи, в яких розповідається, що засновник Києва ходив до Царгорода і прийняв від візантійського імператора «велику честь». На той час візантійські імператори часто укладали союзи зі слов’янськими князями і проводили політику їх навернення до своєї віри.
Наступним хрестився руський князь Бравлин, десь біля 800 року. В «Житії Стефана Сурозького» барвисто розповідається, що «з півночі прийшла рать велика руська» на чолі з князем Бравлином і захопила місто Сурож. Але з церквою Святої Софії трапилося диво: князя несподівано спаралізувало. І тільки після того, як архієпископ Філарет охрестив Бравлина, а руси повернули всі пограбовані коштовності, настало його зцілення.
Згодом християни з’явилися і в самому Києві. На початок IX століття припадають перші звістки про найдавнішу Варязьку печеру (серед Далеких печер). Там молилися ті з варягів, які за час служби в Константинополі хрестилися, а потім, повертаючись додому через Київ, пристали до княжої дружини, зваблені високою платнею. Нову віру також розповсюджували грецькі купці; ймовірно, що саме на їхні кошти було споруджено найдавнішу церкву Святого Іллі на торговому Подолі.
Перше хрещення Русі як держави відбулося в другій половині IX ст., під час княжіння братів Аскольда і Діра. Це взагалі був період інтенсивної місіонерської діяльності Церкви серед слов’янських народів, ініційованої Константинопольським патріархом Фотієм і римським папою Миколою I. Якраз ці найвищі християнські ієрархи благословили слов’янську літургію і слов’янські переклади Біблії, здійснені Костянтином і Мефодієм.
Хоча, як здається, поштовхом до хрещення все ж був похід Аскольда і Діра на Царгород 18 червня 860 року. З візантійських джерел відомо, що напад руси здійснили настільки стрімко, що столицю Візантії врятувало тільки диво: патріарх Фотій виніс ризи Богоматері, які зберігались у Влахернському соборі, опустив їх у воду в затоці, і враз, як стверджує церковна легенда, знялася страшна буря, яка розкидала руські лодії. Вражений Аскольд визнав силу «грецького» Бога, і забажав хреститися.
Після повернення додому, князь почав запроваджувати нову віру в Києві, збудував церкву Святого Миколи: на його прохання патріарх Фотій прислав митрополита. Що в час княжіння Аскольда існувала руська єпархія, свідчить Фотієве послання до східних церков, де в переліку вона згадується за номером 61.
Одначе великого успіху в хрещенні Русі Аскольдові досягти не вдалось. 882 р. антихристиянська опозиція запросила новгородського князя Олега, і з його допомогою вчинила кривавий державний переворот: князь Аскольд і його брат Дір були вбиті, а всі плоди хрещення — знищено. Це на ціле століття затримало входження нашого народу в коло європейської цивілізації. Тим часом інші слов’янські народи, прийнявши світову релігію, уже активно залучалися до загальних духовних процесів Європи. Могутня ж Русь залишалась осторонь і по-провінційному самовпевнено шукала свій, особливий шлях.
Звісно, довго так продовжуватися не могло. Мабуть, київські володарі й самі розуміли це, а під час походів на Царгород на власні очі бачили переваги християнства. Віщий Олег брав участь в облозі столиці Візантії 907 року як союзник князя Симеона, а отже, не міг не відзначити, якої могутності і визнання досягла Болгарія після хрещення. Можливо, уже він усвідомлював неминучість запровадження нової віри і на Русі. Інша справа, чи сприяли цьому обставини у самому Києві.
Олегового наступника, князя Ігоря, дехто з дослідників, особливо з церковних, називає внутрішнім чи таємним християнином. Відомо, що 944 р. руси здійснили вдалий похід на Константинополь і ромейський (візантійський) імператор Роман I змушений був підписати вигідний для Русі мирний договір. Цілком можливо, що зі свого боку він зажадав хрещення володаря Русі. Князь Ігор, без сумніву, бачив вигоду з такого кроку, адже Царгород визнавав рівними собі тільки християнські держави. Крім того, ідея імперії та необмеженість влади християнського царя не могли не імпонувати гордому володареві великої держави. Напевно тоді ж, разом з Ігорем, нову віру прийняла і княгиня Ольга, взявши християнське ім’я Олена.
В очах воєвод і київських бояр такий вчинок було сприйнято як зраду рідних богів. Зрозуміло, Русь закоторилась. Можливо, що й трагічна загибель князя Ігоря в Деревлянській землі 945 року пов’язана з виступом опозиції. Проте княгині Ользі вдалось утримати княжий стіл за собою. Вона не зреклася нової віри і, залишаючись християнкою, самостійно правила майже двадцять років у язичницькій державі. Цього не вдалося навіть такому могутньому князеві як Аскольд. І вона не опиралася на допомогу ромеїв, як болгарський князь Борис, якому теж довелося придушувати повстання язичників.
Звичайно, княгиня Ольга намагалась хрестити своїх підданих. Одначе зазнавала невдач. Невдалою була спроба звернутися по допомогу до візантійського імператора Костянтина VII, заради чого вона навіть їздила в Царгород. Допомоги Ольга просила і в германського імператора Оттона I. Та приїзд християнського єпископа тільки спровокував нову котору в Києві. Хроніки повідомляють, що єпископ Адальберт повернувся додому вже наступного року, значна частина його місії загинула, та «й сам він ледве уникнув смерті». Власне, у Києві відбувся політичний переворот: Ольгу було позбавлено влади, і княжий стіл нарешті посів Святослав, вихований воєводою Асмусом у середовищі дружинників. Про християнство Святослав і чути не хотів: «Адже дружина моя з цього сміятися почне».
Хрестити Русь випало Володимирові — його синові і внукові Ольги. Після кількох невдалих спроб реформувати місцеву слов’янську релігію він звернувся до Христового вчення. 988 року князь Володимир сам прийняв нову віру в Корсуні, затим хрестив Київ і оголосив християнство державною релігією. А відтак Русь нарешті рівноправно влилася до загальноєвропейського Духовного Потоку.
