Як за старих часів кияни князів проганяли

Феномен Майдану в сучасній українській політиці змушує по-новому подивитися на історію народних повстань у древньому Києві. Знайомство з літописними свідченнями того часу часто дивує  аналогіями з сучасністю. Зазвичай вважають, що демократичні традиції і вічове правління на Русі досягли свого найвищого розквіту в Новгороді Великому або Пскові. Насправді народні віча збиралися практично у всіх містах, де зберігалися традиції слов’янської громадської самоврядності, хоча їхній вплив залежав від місцевих умов і сили княжої влади. У самому стольному граді Києві, де влада великого князя була практично абсолютною, віче також скликалося — принаймні, в екстрених випадках. З літописів відомо, що саме з віча почалося київське повстання 1068 року, коли містяни виступили проти великого князя Ізяслава Ярославича — старшого сина Ярослава Мудрого.

Після смерті останнього почастішали половецькі набіги на Русь. З одного боку, цьому мимоволі сприяв розгром Ярославичами племені торків, після чого половці стали повновладними господарями південноросійських степів, з іншого — княжа усобиця, під час якої був схоплений та ув’язнений у Києві відомий воєначальник — князь Всеслав Полоцький. Великі сили половців на чолі з ханом Шаруканом 1068 року вторглися на Русь і завдали поразки російському війську в битві на річці Альті. Невдахи князі Ярославичі — Ізяслав і Всеволод — втікають до Києва, а Святослав — до Чернігова. Після перемоги половці безкарно зайнялися грабунком у Південній Русі. Розбите київське ополчення за таких обставин скликало віче на торговельній площі у Києві і звернулося до Ізяслава з промовою: «Половці розсипалися по землі: дай, княже, зброю і коней, ми ще битимемося з половцями». Ізяслав відмовився виконати вимогу містян, вочевидь, побоюючись озброєної черні, і це стало приводом для повстання. Містяни звинувачували не лише князя, але і його воєводу Коснячка, який жив у Києві «на горі». Учасники віча сподівалися заручитися його підтримкою для організації відсічі кочівникам, але воєвода вважав за краще сховатися, й удома містяни його не знайшли.

• Тоді частина повсталих кинулася звільняти з в’язниці супротивника князя — Всеслава Полоцького. Інші вирушили до княжого палацу «претіся з князем». Враховуючи такий розвиток подій, дружинники порадили князеві Ізяславу підсилити охорону в’язниці або вбити Всеслава, хитрістю підманивши його до вікна, через яке ув’язнений отримував їжу. Князь не змінив свого рішення про відмову дати зброю, і повсталі всім скопом вирушили звільняти Всеслава, аби він очолив ополчення. Побачивши це, князі Ізяслав і Всеволод вважали за краще рятуватися втечею, поки справа не дійшла до розправи. Містяни вийшли з покори і мали на те всі підстави, оскільки великий князь не лише програв битву, але й відмовився продовжити боротьбу з ворогом, залишивши беззахисною свою землю. Це означало, що князь не зумів гарантувати безпеку своїм підданим, тобто, не впорався з головним  обов’язком правителя. Такий правитель, згідно з уявленнями жителів Києва, був поганим, і його слід було замінити.

• Тим часом князь Святослав Чернігівський, употужнившись, наважився повторно виступити проти половців і 1 листопада 1068 року з трьома тисячами воїнів завдав поразки 12-тисячному війську противника в битві на річці Снові. Причому, як повідомляє Новгородський перший літопис, русичам вдалося захопити у полон половецького хана Шарукана. Просування половців Руссю було зупинене, але владу в Києві народне віче вже передало князеві Всеславові. Опальний Ізяслав втік до Польщі, де сподівався знайти допомогу у короля Болеслава, який доводився йому племінником. Надії великого князя незабаром виправдалися, і за допомогою поляків йому вдалося повернутися до Києва. Коли він підступив до міста, посаджений народом «лідер опозиції» — князь Всеслав, користуючись нічною темрявою, таємно покинув військо, що виступило з ним, і втік до свого Полоцька. Вранці ополчення дізналося, що залишилося без вождя, і відступило до Києва. Народне віче направило посольство до братів Святослава і Всеволода з вимогою з’явитися негайно до Києва і вступити в перемовини з Ізяславом. «Якщо ви цього не зробите, повідомляло віче, ми спалимо місто, а самі підемо в грецьку землю». Судячи з усього, київські міські люди чекали з боку Ізяслава жорстокої розправи. Брати Святослав і Всеволод узяли на себе роль посередників. Вони звернулися до великого князя з пропозицією не водити поляків на Київ, бо в цьому немає жодної потреби: Всеслав утік, а київське віче чинити опір Ізяславу не буде. «Якщо ж ти, передали йому брати, хочеш мститися і згубити місто, то знай, що нам шкода батьківського стольного міста і ми за нього заступимося». Ізяслав зробив вигляд, що готовий виконати пропозицію братів, але, врешті-решт, їх обдурив. Він послав уперед замість себе сина Мстислава, який і вчинив розправу: сімдесятьох із тих, хто звільняв із в’язниці Всеслава, Мстислав стратив, багато засліпив, частину знищив без суду. Цікаво, що, подавивши повстання, Ізяслав звелів перенести торжище, де народ зазвичай збирався на віче, на гору — ближче до садиб бояр, готових виступити на боці великого князя.

Дослідники зазначають, що київські події 1068 року — перша відома згадка вічового виступу в Києві. Вони свідчать про роль і політичне значення вічових зборів у стольному місті Русі. Стався конфлікт громади з князем, що вилився не у простий переворот, а вигнання і покликання князя вічовою громадою Києва. Попри те, що Ізяслав знову встановив контроль над Києвом і навіть Полоцьком, пізніше Всеславові знову вдалося повернути свою вотчину. А сам Ізяслав усього за п’ять років знову був вигнаний із Києва, цього разу своїми братами. Втихомирені жорстокими заходами міські низи принишкли, але не здалися. Літописець зазначає, що у Києві всі ці роки було неспокійно. Містом ходили зловісні чутки. У столицю з’явився якийсь волхв, який став бентежити народ своїми передбаченнями — ніби Дніпро незабаром потече назад, Грецька земля стане на місце Руської, а Руська — на місце Грецької. За всієї безглуздості таких передбачень, вони вносили сум’яття в уми киян і створювали тривожну обстановку в місті.

Іншим прикладом великого народного повстання у Києві стали події, що розгорнулися 1113 року. Містян, що цього разу збунтувалися, підтримали навіть жителі навколишніх сіл, які були невдоволені закабаленням і поборами влади. Поштовхом до повстання стала смерть ненависного для низів князя Святополка Ізяславича. Цей жовчний і нелюдимий правитель умів відштовхувати від себе навіть своїх близьких. Високий на зріст, худий, з гострим поглядом і довгою бородою, він навіть на бенкеті, як писав літописець, був зазвичай похмурий: шлункова хвороба не дозволяла йому нормально їсти, а пив він лише за потреби, «для інших». Зате великий князь був надмірний сріблолюбець і скупий надзвичайно, мав постійні зв’язки з лихварями, підтримував їх, давав їм пільги. Одного дня, коли у Києві подорожчала сіль, Святополк забрав її запаси в Печерському монастирі, аби продавати за високою ціною і нажитися. Коли ж ігумен став викривати його користолюбство і жорстокість, князь заточив свого викривача. Навіть київські ченці, зазвичай шанобливі до влади, погано говорили про князя Святополка. Від цього правителя немало насильства й усіляких образ зазнали і звичайні містяни.

• Недивно, що, тільки-но Святополка не стало, народ київський повстав і перш за все кинувся на двір тисяцького Путяти, який завжди був на боці Святополка і його сина. Потім розграбували двори сотницьких і євреїв-лихварів. Імущі класи не на жарт злякалися і спішно почали відправляти посольство за посольством до Володимира Мономаха, який не дуже хотів втручатися в київські справи. Тоді розгублені бояри почали лякати Мономаха можливістю розширення повстання і повною анархією. Вони веліли передати Володимиру, що якщо він негайно не з’явиться до Києва, то будуть розграбовані не лише окремі двори родичів князя, правлячої знаті й лихварів, а й монастирі, й за бездіяльність самому Мономаху доведеться відповідати перед Богом. Володимир з’явився у Київ, змушений порушити правило, ухвалене на Любецькому з’їзді князів, що кожен князь повинен триматися своєї вотчини. Київ не був вотчиною Мономаха. Володимира вибрало віче, що зібралося цього разу не на площі, де панував повсталий народ, а у храмі св. Софії, що вмістив «статечну» публіку, яка боялася народного гніву. Вибраний князь повинен був усмирити повстання, але зробив він це не стільки за допомогою репресій, скільки шляхом компромісу з повсталими. Становище, що склалося, підказало йому, що потрібно перш за все полегшити положення боржників, як стогнали під ігом лихварських відсотків, а також допомогти тим, хто за взяті у панів гроші повинен був  гнути свою спину на панській роботі, тобто бути закупом. Володимир зробив і те, й інше з таким розрахунком, аби від його «реформи» не дуже постраждали  лихварі й землевласники. В особі розсудливого Володимира Мономаха кияни знайшли князя, який на якийсь час зумів реставрувати старі політичні порядки. Щоправда, часи розквіту Київської Русі вже відходили. Торговельний шлях «з варяг у греки» втратив своє значення, а сам Київ, як ключовий пункт на цьому шляху, втрачав свої доходи і відповідний вплив. Воскресити повністю славне минуле було неможливо. У конкуренцію зі стольним градом Києвом і великокняжою владою вже вступали удільні князівства — нові центри сили.