Загадкова постать ченця постійно супроводжує відвідувачів Антонієвих печер

До південного схилу Болдиної гори притулилася елегантна Іллінська церква, трохи осторонь стоїть така ж мініатюрна двох'ярусна дзвіничка. Між цими спорудами - гарно вимуруваний вхід до гори, у найвизначнішу пам`ятку Чернігова - Антонієві печери, названі так на честь їх засновника - батька руського чернецтва Антонія Печерського. Підземний монастир заснований 1069 року. Неодноразово будувався і перебудовувався. Загальна довжина всіх ходів, галерей, келій, ніш, церков та інших споруд, виритих у твердому суглинку гори, становить, як вважають дослідники, 150-200 метрів. Дев`ять років тому монастир став музеєм, підпорядкованим чернігівському архітектурно-історичному заповіднику. В історії монастиря залишається й сьогодні чимало білих плям.

Особливий інтерес викликають чисельні свідчення про надприродні явища, що спостерігаються тут протягом багатьох років. Розповідає завідуючий відділом печер Чернігівського архітектурно-історичного заповідника Володимир Руденок.

- Зараз у жодного дослідника не викликає сумнівів той факт, що давні храми зводилися на місцях аномально напружених, які здатні якимось чином впливати на настрій і самопочуття людини. Антонієві печери є цьому добрим прикладом. Аномальні явища ми відчуваємо постійно як по власному самопочуттю, так і по поведінці відвідувачів музею. Весела група молоді раптом стає тихою і уважною. І навпаки - солідні люди стають веселими, починають жартувати. Спостерігаю за відвідувачами - то дівчина зблідла, то в когось починають розширюватись зіниці. Раджу відступити з того місця на два-три кроки, і все стає нормально. Бувають випадки запаморочення, відчуття присутності когось поруч, прямих галюцинацій. Бачили тут і загадкову постать ченця, і освітлені фонтанчики... Для людини, яка потрапила до печер уперше, почуття дискомфорту цілком природне - дає себе знати незвичайність обстановки.

- Екстрасенсам я не довіряю, але все ж таки одного разу запросив, - продовжує Володимир Якович, - нічого не пояснюючи наперед, попросив знайти аномалії, всі дружно вказали на ті точки, які я відкрив раніше. Шість років тому печери досліджували геофізики з Москви, а рік тому - з Дніпропетровська. Обидві групи зафіксували дуже сильну аномалію, особливо в церкві Миколи Святоші, але щось пояснити не змогли: прилади показували повну нісенітницю. Можливо, тут проходить якийсь тектонічний розлом або десь на глибині 20-100 метрів лежить надтверде тіло, можливо, метеорит.

Я прошу Володимира показати ті «точки непритомності», але він несподівано пропонує мені поблукати самому в печерах у темряві зі свічкою. Про всяк випадок дає ще динамоелектричний ліхтарик. Мені не залишається нічого іншого, як погодитися. Не знаю для чого, але кладу до кишені сорочки диктофон, включений на запис. Володимир хрестить мене на прощання, і я вирушаю. Моя мета - церква Миколи Святоші. Підземелля зустрічає мене гнітючою тишею. Незважаючи на те, що я взутий у м`які кросівки, звук моїх кроків лунає дуже гучно. Нарешті ось вона - таємнича церква Миколи Святоші, обходжу її єдиний неф периметром, зазираю до вівтарної частини. Тиша, спокій, на вівтарі - букетик польових квітів. Назад, до приміщення з гробницею, я можу пройти або тим же шляхом, яким йшов сюди, або через досить простору кимитирію з кістками монахів. Вирішивши, що я цілком достатньо виявив свою хоробрість, обираю перший варіант. Проте раптом... мене охоплює якийсь безпідставний жах. Розум ледве контролює емоції, єдине бажання - вибратися звідси якомога швидше. У церкві святого Феодосія виникає почуття, що Воно мене переслідує, безшумно лине вниз сходинками. У пульсуючому світлі на секунду здається, що я побачив його, принаймні його частину - безформна тінь заввишки і завширшки приблизно метр, але з новим натиском на педаль ліхтаря на сходинках уже нічого немає.

У тунелі вже видно денне світло, яке проникає сюди з тамбура попереду й ліворуч. У першому ярусі дзвінички, що править за службове приміщення для музейних працівників, п`ють чай.

- Ну і як? - питає мене Володимир.

- Усе нормально, - відповідаю я, не збираючись видавати подробиці своєї ганебної втечі.

Увечері, розповідаючи домашнім про свої денні пригоди, включаю диктофон, щоб проілюструвати розповідь. На плівці ясно чутні кроки, шарудіння одягу, дихання, сюрчання ліхтарика.

- Стоп! - раптом зупиняє мене дочка, - а це що за звук?

Його можна порівняти з гарним жіночим або з досить високим і чистим чоловічим голосом, що вимовляє щось подібне до «ут», причому перед «у» виразно чується ще якийсь усічений приголосний, а «т» також усічене. Це можна сприймати як «тут» чи «кут». Проте стверджувати категорично, що це людський голос, не можна - цей звук одночасно схожий на сигнал якогось електронного приладу. Поекспериментувавши з диктофоном, я переконався, що в різних режимах запису, його зупинки і поновлення він нічого подібного до загадкового звуку створити не може.

Наступного дня я декілька раз прокручував касету Володимиру та іншим працівникам заповідника. Жоден не зміг висунути якесь більш-менш вірогідне припущення: звук навіть віддалено не нагадував нічого з того, що можна почути в печерах. Консультації з досвідченими радіоінженерами і відтворення звуку на зменшеній швидкості теж не внесли ясності. З радіотехнічної точки зору це явище ще більш загадкове: звук такої сили не можна було не почути - він просто розірвав би підземну тишу. А випромінювання не в звуковому діапазоні пошкодило би всю плівку, включаючи дві інші касети з записом, які були в мене в кишені, та цього не сталося.

Можливо, на цей дивовижний звук і не варто було б звертати стільки уваги, якби не одна дрібничка. Судячи з фонограми моєї підземної подорожі, цей звук припадає саме на те місце перед входом до приміщення з гробницею, де мене охопив жах.

Чернігів