Завжди актуальні проблеми
Славетний римський історик і патріот Корнелій Тацит (I—II ст.ст.) першу частину життя прожив у часи політичної нестабільності, які передували добі найбільшої могутності Римської імперії. Однак Тацита відгороджувала від близького майбутнього непроникна завіса і в його історичних картинах домінують песимізм і сум за минулим. Не завжди і не всі люди встигають за ходою часу. Тому такими знайомими ламентаціями розпочинається, наприклад, твір Тацита «Історія»:
«Я приступаю до розповіді про часи, наповнені нещастями, жорстокими битвами, смутами й міжусобицями; часи дикі й буйні навіть у мирну пору. Рим спустошують пожежі, у яких гинуть старовинні храми, згорів Капітолій, підпалений руками самих громадян. Поругані давні звичаї, знеславлені шлюбні узи, земля заплямована кров’ю невинних. Спадкове багатство, почесні посади, будь-яка чеснота вважаються злочином і винагороджуються неминучою загибеллю. Якщо у кого немає ворогів, його гублять друзі. У пошані одні стукачі… Довір’я до влади остаточно підірвано, а закони, сплюндровані насиллями, підступами та підкупами, перестали бути надійним захистом для будь-кого».
Літератор та державний діяч Римської імперії Пліній молодший (I—II ст. ст.), трохи молодший за Тацита, свідомо насолоджувався спокоєм часів імператора Траяна. У нього, втім, як у високого імперського чиновника, були свої проблеми з ознаками часу. Хоча б такі — що робити з «темною небезпечною фанатичною сектою», яка тоді, попри суворі заборони, активно розповсюджувалася в імперії? (Йдеться про ранні християнські громади). Або: як налагодити належне функціонування місцевої влади далеких провінцій? У службовому листуванні Плінія з імператором знаходимо чимало фактів, які ставлять під сумнів славетну ефективність системи управління Римської імперії.
«Пліній імператору Траяну. На спорудження міського водопроводу, владика, мешканці міста Нікомедія витратили майже 3500 сестерцій, але він досі не закінчений, давно занедбаний і частково вже зруйнований. Необхідні чималі додаткові витрати, аби люди, які дарма змарнували стільки грошей і часу, мали, зрештою, воду…
Нещодавно в Нікомедії величезна пожежа знищила дві гарні громадські будівлі і чимало приватних будинків. Поширенню полум’я сприяв не тільки сильний вітер, а й повна бездіяльність мешканців міста: під час пожежі вони нерухомо стояли і ліниво, як глядачі, спостерігали за власним нещастям. Неймовірно, але у місті не знайшлося жодного насоса, жодного відра чи якогось іншого знаряддя для боротьби з вогнем».
Французький філософ Мішель Монтень (ХVI ст.) був знайомий із Генріхом Наваррським ще до того, як той став королем Франції Генріхом IV. У часи кривавого релігійного протистояння католиків та протестантів-гугенотів Монтень радив новому королю: «При виконанні завдань, які зараз стоять перед вами (припинення релігійної війни та національне примирення), треба користуватися незвичними шляхами». А саме — впливати на бунтівних гугенотів ласкою, демонструвати королівську турботу про них і, загалом, поводитися з гугенотами більш м’яко, ніж їхні власні вожді. Значною мірою завдяки впливу Монтеня, Генріх IV видав славетний Нантський едикт — перший в історії Європи документ міжцерковного компромісу.
Король дякував філософу за корисні поради і запросив його до себе в Париж, обіцяючи щедру винагороду. На що Монтень відповів: «Молю вас, государю, не думати, що мені йдеться про гроші там, де я охоче віддав би життя. Я ніколи не користувався найменшою щедрістю королів, ніколи не просив та й не заслуговував її. І ніколи не отримував платні на королівській службі. Якщо ви забажаєте мати мене у своєму оточенні, я обійдусь вам дешевше, ніж останній ваш прислужник».
Нижче наводимо деякі витяги з філософії багатства Монтеня, якій, на жаль, важко знайти аналогії в сучасному суспільстві:
«Багатство не спрощує наші турботи, але підміняє одні турботи іншими. Фактично не нужда, а багатство породжують у нас жадність. Заклопотаний, постійно у дефіциті й зайнятий по горло багач здається мені значно більш жалюгідним, ніж той, хто просто бідний. Сенека справедливо твердив, що мати потребу у грошах, будучи багатим — це найтяжчий вид бідності…
Я живу собі тихенько і задоволений тим, що мого доходу сповна вистачає на мої щоденні потреби. А що стосується потреб непередбачених, то тут людині може не вистачити багатств усього світу…
Мудреці давно здогадалися, що після того, як людина успадкувала два статки, у неї не збільшується бажання їсти, пити, спати або кохати дружину; все це залишається таким самим, як раніше…
Кожному живеться гарно чи погано у залежності від того, що сам він про це думає. Задоволений не той, про якого інші так думають, а той, хто сам вважає себе таким».
Насамкінець ще одна думка Мішеля Монтеня:
«Абсолютно неможливо допомогти людині (до речі, народу — також), якій не вистачає мужності ні піти на смерть, ні терпіти життя, людині, яка не хоче ні рятуватися втечею, ні воювати».
Вирішуймо, Панове!
