Житомирське дитинство Володимира Короленка
Володимир Короленко, чий 150-річний ювілей відзначатиметься 27 липня, — це, напевно, єдиний (хіба що крім Гоголя) великий письменник, якого справедливо вважають «своїм» два народи: український та російський.
Доля розпорядилася так, що, будучи нерозривно пов’язаний iз російською культурою, ставши виразником її глибинної суті, Короленко майже 40 років мешкав в Україні. Причому половину свого життя він провів у Житомирі та Полтаві. Дві губернські столиці тодішньої Малоросії стали «альфою і омегою» життєвого шляху письменника, багато в чому вплинувши не лише на його літературну творчість, а й передусім — на абсолютну і безкомпромісну громадянську чесність, постійний вияв якої дозволив Максиму Горькому сказати про Короленка: «Серед російських культурних людей я не зустрічав людини з такою невтомною жагою до правди-справедливості». Безперечно, перші паростки цієї «жаги правди» з’явилися в душі Короленка ще у «волинському» дитинстві.
Житомир, де побачив світ майбутній письменник 15 (27) липня 1853 року (у будинку, в якому народився Короленко, 1973 року відкрили меморіальний музей), був тоді столицею Волинської губернії — унікального на той час регіону з хитросплетінням політичних, національних та релігійних особливостей. Ще зовсім недавно (до 1793 року) ця прадавня українська земля була частиною Речі Посполитої, про що нагадували десятки польських сіл та містечок, багато костьолів, а також — найбільший відсоток поляків серед усіх малоросійських губерній. Польська мова у середині ХIХ сторіччя залишалася рідною для багатьох житомирян. Католицизм, що був у Російській імперії вірою «другого сорту», на Волині майже не поступався позиціями православ’ю. Доповнював етно-релігійний портрет Волині традиційно великий відсоток євреїв (у Житомирі, а тим більше в сусідньому Бердичеві у ХIХ столітті євреї переважали у кількісному складі населення).
«Інтернаціоналізм» панував і в родині Короленків: батько був українцем, мати — полькою. Тож, зростаючи у такому поліетнічному середовищі, Володя ще в ранньому дитинстві познайомився з розмаїттям культурних традицій Полісся й Волині. Домінуючим був вплив українського чинника.
Серед мешканців краю ще жила пам’ять про грізну Коліївщину (криваву крапку у повстанні 1768 року було поставлено саме в Житомирі: тут відбувся суд над повстанцями, яких стратили у приміському селі Кодні, де й нині є гайдамацькі могили). Безперечно, Володя чув розповіді про Коліївщину, як і про козацькі війни ХVII — ХVIII століть. Відлуння дитячих вражень від розповідей про українську минувшину можна знайти, зокрема, у повісті «Сліпий музикант», коли конюх Йоахим співає сліпому Петрусю пісню «Ой на, ой на горі…»: «Это только одна мимолeтная картина, всплывшая мгновенно в воспоминании украинца как смутная грeза, как отрывок сна об историческом прошлом. Среди будничного и серого настоящего дня в его воображении встала вдруг эта картина, смутная, туманная, подeрнутая тою особенною грустью, которая веет от исчезнувшей уже родной старины. Исчезнувшей, но ещe не бесследно! О ней говорят ещe высокие могилы-курганы, где лежат козацкие кости, где в полночь загораются огни, откуда слышатся по ночам тяжeлые стоны». Погодьмося, навіть у цих декількох рядках можна побачити величезну любов та схиляння письменника перед епохою Козаччини, з її щирими принципами честі, справедливості, відваги — це саме ті якості, яких так часто бракувало українському суспільству у «сірому» ХIХ столітті!
У цьому ж творі Короленко розповідає про відвідування Петрусем разом iз дядьком Максимом містечка N, де була католицька чудодійна ікона: «…каждый год, ранней весной, в известный день небольшой городок оживлялся и становился неузнаваем. Старая церковка принаряжалась к своему празднику первою зеленью и первыми весенними цветами, над городом стоял радостный звон колокола, грохотали «брички» панов, и богомольцы располагались густыми толпами по улицам, на площадях и даже далеко в поле. Тут были не одни католики. Слава N-ской иконы гремела далеко, и к ней приходили также негодующие православные, преимущественно из городского класса». Можна з упевненістю припустити, що прототипом міста N став сусідній з Житомиром Бердичів, де ще у ХVII столітті бере початок традиція щорічного паломництва до чудотворної ікони Божої Матері у католицькому монастирі босих кармелітів. У 1756 році ікону було короновано згідно з рішенням Папи Римського, і відтоді вона вважалася покровителькою всієї України. Слава про ікону зробила Бердичів одним iз найбільших у світі осередків культу діви Марії. Повторна коронація ікони (попередні корони викрали), яка відбулася 1854 року, стала небаченою для регіону подією, зібравши понад 100 тисяч прочан (це при тому, що населення Бердичева тоді становило 50 тисяч мешканців, а губернської столиці Житомира — вдвічі менше). Відгомін події тривав ще багато років, і, безсумнівно, про неї знав юний Володя Короленко, а, можливо, й відвідував бердичівську святиню разом iз матір’ю (яка була католичкою).
Ще один спалах-спогад про житомирське дитинство письменника знаходимо в «Історії мого сучасника». Описуючи реакцію своїх земляків на проголошення Маніфесту 19 лютого 1861 року про скасування кріпацтва, Короленко згадує: «В день торжества в центре города на площади квадратом были расставлены войска. С одной стороны блестел ряд медных пушек, а напротив выстроились «вольные» мужики. Они создавали впечатление хмурой покорности судьбе, а женщины, которых полиция оттесняла за шеренги солдат, временами то тяжело вздыхали, то начинали причитать. Когда после читания какой-то бумаги прозвучали холостые выстрелы из пушек, в толпе послышались истерические крики, и случилось большое замешательство... Женщины подумали, что это начинают расстреливать мужиков...»
У 1863 — 1866 роках Володимир Короленко навчався у Волинській губернській гімназії. Крім демонстрації досить високих навчальних результатів, майбутній класик, як свідчать документи, був неабияким бешкетником. У Державному архіві Житомирської області зберігається список гімназистів, яких у 1864 — 1865 навчальному році піддавали арешту(!) за бешкетування та прогули уроків. Серед прізвищ «героїв» є й Короленко.
Не менший інтерес викликає ще один архівний документ — свідоцтво, видане Єві Короленко 22 травня 1869 року Волинським губернським предводителем дворянства, яке підтвердило дворянське походження її дітей: Володимира, Іларіона, Юліана, Єви та Марії. Через 12 років дворянин Володимир Короленко відмовився присягати новому імператору Олександру III, оскільки попередньо зробив те, чого інші не робили: уважно прочитав текст присяги, i знайшов там вимогу стати донощиком: доповідати… «уведав о том, о ущербе его величества интереса, вреде и убытке». Результат — чотирирічне заслання до Якутії.
Залишивши разом iз родиною Житомир у 13-річному віці, Короленко більше не бував у рідному місті. Але письменник часто звертався до спогадів поліського дитинства у творах, так само й житомиряни уважно стежили за літературними успіхами земляка. Коли у 1914 році світ побачило 27-томне зібрання творів Короленка, у «Волинських губернських відомостях» було опубліковано відгук, де серед багатьох компліментів на адресу письменника є слова, варті цитування — настільки влучно вони визначили характер його творчості: «Короленко — найоптимістичніший з письменників російській літературі. В цьому його велика заслуга перед російським суспільством, особливо перед сучасним, в якому накопичилося стільки нездорового, тлінного. Його соціально-художня натура письменнника великих ліній тяжіє до народних мас, намагається виявити їх сокровенну душу, їх релігійні запити, вірування і політичні уявлення».
Письменник гаряче бажав, аби його твори було видано й українською мовою. Але — парадокс (чи закономірна «спадкоємність традиції»?) — після 1914 року жодного разу не було видано повне зібрання творів Короленка (навіть російською мовою, не кажучи вже про українську). Зрозуміло, що багато статей Короленка-публіциста (особливо періоду 1915 — 1920 рр.) були «незручними» як для імперської, так і для радянської влади. Проте дивує відсутність ініціатив з боку нинішньої української влади щодо видання повного творчого доробку письменника-земляка. До такого ювілею, як 150-річчя, це можна було б зробити. А можливо, Володимир Короленко й сьогодні залишається «незручним»?..
Автор вдячний співробітниці Державного архіву Житомирської області Людмилі Хвостовій за допомогу у підготовці матеріалу.
