Знову про переклади
На цьому тижні (30.10.99) в нашій газеті надруковано роздуми Юрія Андруховича («Мовою оригіналу») про переклади українською мовою творів світової літератури. Пишу я не для заперечення, бо в усьому згодна з шановним автором, а щоб висловити деякі свої думки і спостереження з дуже важливого, як на мене, питання.
Безумовно, дискримінація перекладів українською мовою — то один із виявів багатоаспектної мовної політики імперських часів, спрямованої на приниження національних мов, начебто непридатних, «бідних» для передачі всього багатства, всіх тонкощів і відтінків великої світової літератури, включно з російською. Тим самим мови поділялися на вищі й нижчі. Останні мають, буцімто, тільки одну функцію — забезпечити примітивне спілкування примітивних людей десь на селі. Багато хто з нас ще пам'ятає ті численні анекдоти, в яких висміювалися переклади Олександра Сергійовича Пушкіна українською мовою («Чи гепнусь я дрючком пропертий?»). Ну, а читати українською, приміром, Гемінгуея чи Фолкнера — то завжди сприймалося у витончених колах як чисте барбаринство.
Але ось цікавий парадокс. Ніхто ніколи не чув, щоб росіяни-читачі (не йдеться про фахівців у царині перекладу) або наші «витончені кола» жартували над перекладами російських класиків англійською, німецькою чи, скажімо, грузинською мовами. Або критикували переклади російською з якоїсь західноєвропейської мови. Може, там — на відміну від української — завжди все було бездоганно й у повній відповідності з оригіналами? Зовсім ні. Причина інша, дуже проста: у згаданих випадках «критики» не мають найменшого уявлення про літературні особливості іноземного оригіналу або, з іншого боку, про якість перекладу з російської якоюсь зовсім незнайомою мовою. А щодо української мови — то тут кожному достатньо «ерудиції». Недостатньо, однак, інтелігентності, щоб знати, що не буває «поганих» і «гарних», «вищих» і «нижчих» мов; такими вони здаються тільки людям, що їх або зовсім або недостатньо знають. Йдеться про ставлення не тільки до української мови. Те саме стосується «шиплячої й чудної» польської мови, де «всі слова знівечено». Також білоруської, яка в російсько-українських «вишуканих колах» вважалася «суцільним анекдотом; чого коштує, наприклад, тільки слово «бульба» (Хі-хі!).
Літературний переклад — то взагалі вельми складна річ і дійсно гарні переклади ми читаємо не дуже часто (не важливо з якої на яку мови). Хоча б тому, що для ідеального перекладу художнього твору перекладач повинен мати стилістичний талант на рівні автора оригіналу. (Але тоді перекладач писав би власні твори й не займався перекладами.) Буває, звичайно, що великі письменники беруться за переклади своїх улюблених іноземних книг, але з-під їхнього пера завжди виходить щось інше, позначене їхнім власним талантом. Більшість сучасних перекладів рятує тільки те, що найчастіше читачі зовсім не знають мови автора (за винятком російсько-українських перекладів) і тому не мають змоги порівняти переклад із оригіналом.
Є, однак, одна обставина, яка дещо виправдовує нехіть росіян до перекладів російських класиків українською. В літературних — на відміну від, наприклад, технічних — творах мова завжди є однією з реалій буття, яке там описується. Щось на зразок пори року або епохи. І коли якийсь, скажімо, йоркширський джентльмен вимовляє російські чи українські слова, це лунає не правдиво, не зовсім натурально. Як наче цей джентльмен вирядився в козацький костюм. Однак, відчувати це можна тільки в одному випадку — знаючи оригінальний текст, мову оригіналу. Як, попри всі відречення, дещо знають українську мову наші брати росіяни і навіть ми самі.
Тож, щоб насолоджуватися перекладами, краще зовсім не знати мов великих оригіналів, а все, написане російською, вважати за досконале. Включно з бездарними, спрощеними перекладами. Тоді не тільки Кант, а й Будда чи Сократ заговорять «правильно», як той усім відомий «негр преклонных годов».
