Степан Процюк: «І Григір Тютюнник, і Іван Франко значною мірою близькі мені світовідчуттям»

Приводом до розмови стала новина про завершення психобіографічних романів про відомих письменників, творчість яких маркувала розвиток української літератури в європейському засягу, яких любили і ненавиділи, якими захоплювалися і яких цькували, але які вписані в канву культури на віки.

– 2022 для кожного з нас став драматичним роком повномасштабної війни росії супроти України. І кожний з нас веде свій фронт, який дозволяє чутися живим і життя наповнювати сенсом. Навіть у стражданні, навіть у втраті. Війна стала рентгеном для всіх і для всього. Хоч спершу хочу з Тобою говорити передовсім не про війну, а про те, що саме цьогоріч Ти завершив два романи: про Франка «Руки і сльози» і Тютюнника «Місяцю, місяцю». Гадаю, Твій письменницький фронт – одна з ліній оборони української культури, літератури зокрема. Що спонукало Тебе взятися за написання цих текстів? Чому Франко? Чому Тютюнник?

– Найперше дякую, Олю, за ідею цієї розмови. По-перше, я вже є автором кількох художніх романів про наших письменників – про Василя Стефаника, Володимира Винниченка і Архипа Тесленка. Чому саме про Тютюнника і Франка? У якомусь сенсі я володію певним досвідом і тонкими відчуттями для написання такого типу романів. Окрім того, і Григір Тютюнник, і Іван Франко значною мірою близькі мені світовідчуттям, але кожен по-своєму.

Критикувати такі романи, до речі, легко. Бо нема ідеального тексту, тим паче про людину високого таланту. Але я знав, що роман про Григора ніхто не спішитиме писати. Чому? Дуже важкий матеріал!.. Важке дитинство, юність, ломка світогляду завдяки старшому братові по батькові Григорію Тютюннику, криза старих ідеалів, перехід на українську, задушлива радянська реальність, самогубство…

Роман про Франка щойно написаний. Важливу роль у його написанні відіграв письменник і юрист Володимир Кравчук. Сподіваємося, що за мотивами цього роману постане принаймні кількасерійний художній фільм.

Про Франка був роман Петра Колесника «Терен на шляху», весь просякнутий радянськими ідеологемами, й есеїстична проза Романа Горака. Може,  ще щось пропустив. Я хотів створити певною мірою масштабний роман, де би було відбите, так би мовити, під однією палітуркою, все Франкове життя. Можна написати кілька варіантів роману про Франка. Я пропоную свій –  психологічно-біографічний роман (до речі, він ще найбільший за обсягом із усіх моїх книжок). Окрім того, я завжди, як і Володимир Кравчук, був франколюбом, вважаючи Івана Франка найбільшим українським письменником і врешті намагаючись пояснити у романі частину суперечностей його драматичного  життя.

Коли я писав ці два романи, таки один за одним, а не паралельно, я витратив безлік енергії, але і набув щось тонке, невловиме, дивовижне…

- Наша культура важко грішить супроти своїх письменників, можливо, через народництво, можливо через постколоніальний синдром, коли письменника прижиттєво не цінує, а посмертно – канонізує. Бо Франко, як на мене, волів би не свого канонізування, а глибшого розуміння себе і свої текстів. Якого Франка пізнає читач за сторінками твого роману? Які стереотипи буде розвіяно? Який портрет Франка  постане в уяві читача?

– Складне запитання. Але дякую за нього. Скажу про те, що я хотів написати, як  це відчуваю. Але будь-які оцінки письменником своїх нових романів завжди суб’єктивні.

Я хотів написати про високоталановиту, часто геніальну і дуже самотню людину, яким був у моєму розумінні Іван Франко. Його самотність ішла від того, що він значно переріс галицький загал талантом і духом. А тогочасний галицький загал (маю на увазі, не лише українців, але і поляків, і загалом підданих австро-угорської монархії) був, за незначними винятками, дріб'язковим, злопам’ятним, зацикленим на власних, дуже різних, інтересах.

І всі суперечності душі молодого письменника, допустимо, його пронизливий душевний біль від розриву з Ольгою Рошкевич після першого арешту, у якому був винен її батько, священник Михайло Рошкевич, який ще перед тим відмовив Івана їхати вчитися до Відня (а це був би інший сценарій Франкової долі, думаю, поблажливіший до нього як людини), який виплескувався і у мотивах богошукання чи навіть спорадичного атеїзму, приклеювалися важкими наличками протягом всього  Франкового життя – та й після його смерті, звісно.

Тогочасний галицький загал був доволі одновимірним, ординарно, як у прокрустовому ложе, сприймаючи Івана Франка, який, як ми зараз добре розуміємо, до такого прокрустового ліжка не надавався зовсім…  Франко, попри зовнішню стриманість, мав дуже тонку душевну організацію. Загал його не щадив, що і вилилося у трагедію останніх років.

З іншого боку, вже від  святкування, яке організувала українська студентська молодь, 25-річчя його літературної діяльності, почалися невиразні ознаки його культу, що пізніше проявився, коли він, вже важко хворий, читав у галицьких містах і містечках свою поему «Мойсей». Йому вже було практично все одно  – та й гроші він збирав для дітей і сім'ї, не для себе особисто…

– Назва роману «Руки і сльози» глибоко символічна. Розтлумачуючи для себе ці знаки, ризикну припустити, що руки – це видимий символ фізичної хвороби Франка, яка унеможливлювала тримати перо, але не могла «скрутити дротом» духу генія. А сльози? Сльози чого? Зцілення? Оплакування? Співчуття? Що стоїть за цими знаками? Чого потребував Франко? Адже перед смертю він був полишений, майже забутий?

– Найважче письменнику пояснювати значення  чи смислове навантаження власної назви. Знаєш, чому? Кожен, хто прочитає роман «Руки і сльози», по-своєму відчує цю назву. Навіть у соціальних мережах, коли я написав, що роман вже має назву, були люди, які писали мені, що неможливо дати романові про Франка кращу назву, ніж ця.

Фактично у романі є незрима відповідь про хоч і загально зрозумілу, але алегоричну назву роману. Будь-які мої пояснення не надто допоможуть читачеві, тому я запрошую всіх, хто буде читати цю нашу розмову, спершу прочитати роман, який повинен появитися друком ще цього року, а вже тоді влаштуємо загальну дискусію чи загальну підтримку назві роману (посміхається) !

– Які ідеї Франка зараз найбільше відповідають духові часу? Цікаво, що б Франко сказав світові про війну і Україну?

– Все, все у Франка суголосне загальнолюдським цінностям, як і в кожного великого письменника. Чи це поема «Лис Микита» для дітей, чи це «Захар Беркут» для дітей і дорослих, чи це любовна лірика «Зів’ялого листя» для дорослих і тих, які мають за плечима щось пережите.

Що би він сказав світові про війну і Україну зараз? Як на мене, він сказав би, що ми попередні тридцять років  незалежності жили, уткнувши по-своєму голову у пісок. А тепер  нам треба прийняти реальність, щоб Україна виконала свою місію захисту Землі, із допомогою світової спільноти, від російського зла. Також він нагадав би нам про те, що вже потрібно забути, що «нас не знають у світі».

– Роман «Місяцю, місяцю» Ти писав майже одночасно з романом про Франка. Кожна постать – це глиба, огром болю. У кожного з них свій письменницький психотип, своя доля. У Франка природня смерть, у Тютюнника – самогубство. Чи вдалося Тобі зняти стигму з Тютюнника: не в сенсі виправдати, а зрозуміти?

– Мушу уточнити, що писати два такі романи одночасно – неможливо. І мені, і будь-кому, на мій погляд. У романах є певне підключення до різних енергетик. Для мене це дуже важливо – енергетика роману, а ще і спроба відчути словами  таких різних великих письменників, якими були Григір Тютюнник і Іван Франко.

Спершу був написаним роман про Григора Тютюнника. Потім писався роман про Івана Франка. Коли мені треба було ще доопрацювати роман про Тютюнника, я працював лише над ним.

До речі, було цілком ймовірним, як би не сприятливі обставини, що я би не докінчив роману «Місяцю, місяцю», бо писати його мені ставало чимраз важче!…

Тепер щодо стигми Тютюнника, як ти кажеш. Я би тут волів говорити про трикляту стигматизованість СРСР, яка нищила талановиті душі і життя тих, які не могли пристосуватися до радянського життя, бо були психічно несполучними з ним.

Що їм залишалося? Не в кожного нервова система була сталевою, хіба в окремих людей… Сенс життя Григора був у тому, щоб чесно і талановито писати. Цього робити в УРСР він не міг. Я не виправдовую його самогубство, лише роз’яснюю, що він поволі підходив до своєї трагедії, нищений алкоголем, неврозами і боротьбою із власною нелюбов’ю, відчуттям даремності таланту великого письменника (що є важким тягарем) у тих бездушних до чесної літератури умовах. На компроміси із сильними світу цього він не погоджувався…

– Який біль так нестерпно мучив душу Тютюнника? Чому те, що було одним із секретів його творчості – «Біль! Повна душа болю…» – доконало письменника?  Чому він так пішов?  Адже пошук відповідей на питання чому – це дуже важкий шлях, але такий необхідний … Бо якщо ці речі будуть проговорені  на рівні літературного тексту, а значить усвідомлені, не табуйовані – це шлях до зцілення, дорослішання літератури і культури. Як нещодавно сказав Олег Покальчук: «Новочасна українська культура, позбавлена соціалістичних рудиментів, справді лікує. Щонайменше пом’якшує невротичні симтоми».  

– На це запитання я намагаюся дати відповідь на усіх сторінках роману «Місяцю, місяцю». Це і травми голодом дитинства, і руйнівна травма утрати батька у ранньому віці, і генетична заданість до глибокого  і серйозного світосприйняття, і перехід на російську ще у дитячі роки, а потім період болісного перелому і навернення. Це і невідповідність між тонким талантом великого письменника і, у кращому разі, деструктивною рутинністю радянської дійсності, відсутністю справжніх перспектив перекладів. Тому, коли Григору казали, що він є письменником європейського масштабу, його лише боліла душа…

Звідси – спроба втечі у світ сурогатів любові чи алкоголю, а потім додаткове погіршення стану. Впевнений, що  у Григоровій душі розвивалася глибока і широка депресія, яка одного разу проявила себе, як то кажуть, у всій красі, а Григір ще не навчився бути готовим до відсічі…

–  Не можу оминути питання літератури у час війни. З одного боку, ані література, ані історія не стають запобіжниками війні, бо війна – це частина людської історії, людської природи, як не прикро це говорити. З іншого - література, а в цілому культура – це олюднення людини, за умови, що її, культуру, культивують на рівні особистості, на рівні спільноти. Чому російська література не впоралася зі своїм засадничим завданням? Чого цій літературі забракло? Манія величі? Імперська експансія? Бо потреба у величі – це, як правило, ознака неусвідомленої неповноти, невиповнености, неприйняття себе …

– Російська література, як на мене, завжди текла власними потічками, які мало співпадали із, так би мовити, течією народної ріки. Так званому «глибинному» російському народу, із його рабським культом царя, деспотизмом орди і заміщенням вічної злиденності синдромом «я ль на свете всех милее, всех румяней и белее», тобто Росія, ніякі надривні пошуки і страждання, ніякі вічні питання не могли затьмарити «серьмяжной» правди конкретного російського життя. Зрештою, російська література таки відбила ментальне каліцтво власного народу. Але що Гекубі до мене, що мені до Гекуби!?

Потреба у культі величі – це, звісно, ментальне каліцтво, яке ненавидить всіх довкола себе, заздрить успішнішим народам і намагається, де може, прищепити так званий «синдром сифілітика», тобто ментальну хворобу здоровому. Найгіршим було те, що росіяни підсвідомо завжди ненавиділи українців, зневажали і заздрили, що аж ніяк не зашкодило їхній літературі чи кінематографу теж час до часу змальовувати карикатурних українців, як до прикладу Михаїл Булгаков у своєму романі «Белая гвардія»  чи п’єсі «Дни Турбиных».

– Чому західна інтелектуальна еліта, маючи у своєму досвіді ревізію феномену тоталітаризму, чи то йдеться про філософський, чи літературний, чи ідеологічний виміри, не бачить загрози російського тоталітаризму, російської культурної експансивності? Не хоче, не може переглянути російський культурний, інформаційний наратив? Чому шукає балансу між правдою і брехнею?

– Олю, не вся західна еліта не бачить (до речі, слово «еліта» настільки широковживане, що я би переглянув його значення і використовував би із великою обережністю та ощадливістю). Щодо частини «русофілів», то у цьому випадку, на мою думку, деструктивну роль зіграла  масована російська пропаганда у світі, підкріплена грубими грішми.

Треба визнати, що із брехні, дезінформації, пересмикування правди і її відтінків нема кращих спеціалістів, ніж путінська Росія. Також частина західного світу, як то кажуть, не бачила смаленого вовка, тому дозволяє собі будь-які гібриди світовідчуття…

– Що допомагає Тобі пережити війну?

– По-перше, я не воюю фізично, бо не годжуся до саме цієї роботи з кількох причин. По-друге, я поринений у літературний «фронт»: окрім романів про складних особистостей наших письменників, я, як ти знаєш, є автором ютуб-каналу «Письменник про письменників: українська література очима Степана Процюка», що має вже чимало нових прихильників.

Майже вся моя енергія і сили життя віддані літературі. Інакше я би ніколи не справився із такими важкими завданнями, як романи про Григора Тютюнника чи Івана Франка, майже половину якого я написав у час війни. Тобто література і допомагає мені у всьому, і годує мене, і знесилює. Так би мовити, все у одному флаконі.

– Чи ведеш щоденник війни?

– Не маю такої  потреби. Щоденник  – це найінтимніші переживання людини. По-перше, частина власних найінтимніших переживань розкидана у різних моїх книгах. По-друге, мої відчуття у переживанні війни зливаються із патріотичними відчуттями переважної більшості громадян України.

Фото Яреми Проціва