«Був для хлопців справжнім батечком»

Скажений смерч війни забирає нові й нові життя. Здається, що в Україні вже немає жодної людини, яка б не втратила в АТО друга, брата, чоловіка чи сина. Страшні звістки мало не щодня вриваються у життя українських родин. Вибивають землю з-під ніг у матерів, дружин, забирають впевненість у майбутнє в осиротілих дітей. Смерть не шкодує й не обирає. На війні вона підкрадається помітно. Тоді, коли на неї не чекають.

«Був для хлопців справжнім батечком»

Микола Куліба пройшов на війні все, а загинув під час так званого перемир’я

Хлопці з «Айдару» називали його дядя Коля і Батя. Усе тому, що опікувався ними й оберігав. Микола Куліба із Рівненщини був добровольцем. Пройшов на цій війні все, а загинув під час так званого перемир’я. Машина, в який він та його побратим виїхали на місце падіння ворожого безпілотника, підірвалася на протитанковій міні. Шансів вижити просто не було. Це сталося неподалік Мар’їнки на Донеччині. З ним прощалися в Києві, в Рівному, а поховали в селі Срібне Радивилівського району, звідки Микола Куліба родом. Віддати останню шану герою прийшли сотні людей. 

«З Миколою Кулібою я познайомилася в грудні 2014 року. Це було у Старобільську на Донеччині. Ми з волонтерами тоді приїхали пізно, була майже ніч. А військові нас так радо приймали, картоплі насмажили. Микола був привітним, а ще дуже метким — постійно щось робив. Пам’ятаю, як він читав вірші, як усміхався. А коли ми їхали назад, поклав мені в сумку шоколадки. Я віднікувалася, говорила, що не люблю солодкого, а дядя Коля не слухав і сказав, що це для того, щоб дорогою не було сумно,    — згадує журналістка Вікторія Мамотюк. — Хлопці його називали Батя і ще так, по-гуцульськи, Батейко... Він справді був для них, як батько, — сильний, сміливий «айдарівець»...

Побратимам говорити про Миколу Кулібу як про загиблого важко. Кажуть, він міг іти на дембель, але лишився на сході, бо там були молоді й необстріляні бійці. «Він у «Айдарі» був із самого початку. Пройшов всі гарячі точки. Завжди оберігав пацанів. Був для них справжнім батечком, — розповідає побратим Руслан із позивним «Енергетик». — Адже хлопцям було по 20, а Микола — з 1960 року. Він прийшов у «Айдар» разом із «Малюком», якому тоді тільки 18 виповнилося. Хлопчина високий, під метр дев’яносто, саме через зріст і має такий позивний.  Микола з ним ще з Майдану разом був і дуже ним опікувався. Взагалі це людина — вічний позитив. Боляче говорити про нього в минулому часі. Микола був зі «старої гвардії». Взагалі у тих, які зараз мобілізовані, ставлення до всього трохи інакше, ніж у добровольців. Микола насправді міг іти на дембель, але лишився. Адже, повторюся, були молоді й необстріляні бійці, а він — досвідчений. У Миколи Куліби лишилася мама та брат. Допомагатимемо їм, чим зможемо».

Тетяна ІЛЬНИЦЬКА, Рівне

Залишалося кілька днів до дембеля...

Володимир Тимчишин загинув під Новотроїцьким під час виконання бойового завдання

Вінничанину Володимирові Тимчишину залишалося кілька днів до дембеля. У зоні АТО, в складі 72-ї окремої механізованої бригади, він служив вже понад рік. Наказу про демобілізацію чекали з дня на день. Щоразу, вирушаючи на бойове завдання, Володимир жартував: «Це вже — останнє, завтра додому...» Так думав і в той злощасний день, 7    червня. Але повернутися на базу живим не судилося.

«Володимира мобілізували 21 квітня 2015 року. В бригаді був на різних посадах, спочатку заправником, потім — водієм, розвозив ГСМ, воював. Наш підрозділ стояв на різних позиціях Маріупольського напрямку. Володя загинув під Новотроїцьким під час виконання бойового завдання. Так склалися обставини, — повідомляє начальник зв’язку другого батальйону 72-ї бригади Олександр Петровський. — Ми разом із ним служили з перших днів. Він дуже хотів додому, чекав на наказ про демобілізацію. Щодня про це говорив. Але не судилося. Не дочекався».

Володимир Тимчишин народився у Вінниці 10 лютого 1972 року. Закінчив школу №10. Потім — професійно-технічне училище, де здобув фах водія, а згодом — і зв’язківця. Після служби в армії працював на маршрутному таксі, понад 10 років був водієм тролейбуса. Роботу свою любив, розповідають друзі. Казав, що має можливість щодня першим прогулюватися вулицями міста, бо всі ще сплять.

«Це була людина-душа, добряк і роботяга, — каже товариш Віктор Галушко. — На нього завжди можна було покластися. Він був відповідальним колегою, завжди допомагав у тяжку хвилину. Я втратив дуже близьку для мене людину. Страшно визнавати, що в двадцять першому столітті в Україні від рук терористів із сусідньої держави гинуть наші найкращі люди. Нехай їхня смерть буде недаремною».

На прощання з героєм біля його будинку зібралося понад сотню людей. Сльози не стримував ніхто: ні рідні, ні мужні чоловіки, ні побратими загиблого героя. Про подвиг Володимира Тимчишина, його мужність і відвагу розповідали в урочистій церемонії прощання на кладовищі. Добрі й теплі слова про загиблого лунали з уст його товаришів по службі, друзів, колег та тих людей, які не знали його, але прийшли віддати загиблому героєві останню шану й підтримати родину. Без чоловіка залишилася дружина, без батька — двоє дітей, без сина — згорьовані батьки. Близько п’яти років тому вони вже поховали молодшого сина. Тепер попрощалися зі старшим...

Олеся ШУТКЕВИЧ, Вінниця

За два місяці йому мало бути 20

Євген Костюк загинув від важкого поранення біля шахти «Бутовка»

Під вечір 2 червня волонтерка із Козятина Тетяна Чудновець поширила гірку звістку. На своїй сторінці у «Фейсбуці» вона написала: «...від важкого поранення в голову помер наш юний побратим, 19-річний боєць 1-ї окремої штурмової роти ДУК «Правий сектор» друг Шльоцик, вінницький «вовчик» Женя Костюк. Лікарі в реанімації лікарні ім. І. Мечнікова кілька днів робили все можливе, аби врятувати, але поранення було практично несумісним із життям... Небесне лицарство поповнилося ще одним героєм України». За кілька годин це повідомлення облетіло Вінницю й сколихнуло рідних і знайомих. Женю добре знали в місті. Але провести в останню путь зібралося небагато людей. Того дня у вінницьких вишах святкували випуски, місто приймало міжнародні змагання з велоспорту, гриміла музика на центральних площах. І здавалося, що було дві Вінниці: одна — святкувала й веселилася, а інша — тужила і здригалася від материнського плачу за героєм.

Євген Костюк пішов на війну добровольцем ще два роки тому. Пройшов дві ротації. З грудня 2014 року до березня 2015-го воював у Пісках Донецької області. Потім — у районі шахти «Бутовка». Саме там під час виконання бойового завдання він потрапив на розтяжку. Осколок влучив у голову. Пораненого доставили до лікарні ім. І. Мечникова, в Дніпро. Три доби він перебував у комі. Боровся за життя. Але смерть перемогла.

Дідусь загиблого героя, полковник у відставці Анатолій Костюк розповідає, що вмовити Євгена залишитися вдома нікому не вдалося. Після закінчення училища у нього тільки й розмов було, що про війну. Каже, що просив, а потім і наказував йому залишитися, подбати про матір та молодшу сестру, але переконати хлопця було не під силу.

«Сказав, що йому вже 18. І він має право сам розпоряджатися своїм життям, — каже Анатолій Костюк. — Він уже був не дитиною, а воїном. А для мене — назавжди залишиться героєм».

Подруга загиблого з позивним «Мала» розповідає, що Шльоцик ніколи не скаржився, ніколи не казав, що хоче додому чи ще що-небудь його не влаштовує. Хоч насправді в умовах, у яких доводилося перебувати хлопцям, витримували не всі. Було важко як фізично, так і морально.

«Ми служимо в добровольчому батальйоні. Майже всі — добровольці, тобто без документів, посвідчень та відповідно пільг. Кожен із нас пішов на передову за покликом душі, переконанням чи ідеєю. Ми стоїмо за перемогу, і вона буде нашою заради загиблих хлопців, у тому числі й Шльоцика, — каже подруга героя. — Дуже шкода матерів, котрі змушені оплакувати своїх синів-добровольців. Вони віддали свою кровинку, своїх захисників Україні, а держава їм нічого не гарантує. Жодних виплат чи компенсацій. А щоб добитися присвоєння учасника бойових дій, нашим бійцям, комбатам і волонтерам доводиться стерти не одну пару взуття».

Теплими й лагідними словами згадував про загиблого і його бойових побратим Сергій Ніколюк. Каже, що такого доброго, веселого, позитивного хлопця треба було ще пошукати.

«Він був воїном, сильним та міцним. Коли отримав контузію, навіть не звертався по допомогу. Кілька днів відлежався, і знову за зброю, знову в бій. Попри свій вік, відваги та мужності йому не бракувало, — каже Сергій. — Кажуть, Господь забирає найкращих. Це, напевно, про Шльоцика. Таких людей небагато. Тепер він триматиме небо над Україною з найзавзятішими синами Батьківщини».

Олеся ШУТКЕВИЧ, Вінниця