Спокійний, веселий, роботящий...

Війна триває. Щодня — сумні новини про загиблих бійців. Хоч як би нам хотілося, а повернути їх неможливо. Натомість треба робити все, що в наших силах, щоб зменшити кількість смертей, — допомагати волонтерам, медикам, перераховувати кошти на тепловізори, купувати ліки тощо. А загиблим Героям — віддавати шану та пам’ятати їх. А ще — допомагати їхнім родинам та ніколи не забувати, що вони були, жили, раділи, а потім  загинули на цій війні. Зокрема, і за нас з вами.

«День» продовжує публікувати історії Героїв. Сьогодні — це історія про 38-річного бійця добровольчого батальйону «Донбас» Вадима Антонова, який загинув під Іловайськом. Історія 32-річного Андрія Реути, який загинув під Вуглегорськом наприкінці січня. Історія мінометника Олександра Бойка, який прикривав «кіборгів» і загинув від артилерії бойовиків. Та історія Олександра Захарчука, який пройшов Майдан, був волонтером, а на початку грудня загинув на Луганщині... Вічна пам’ять...

18 лютого Рівненщина прощалася з Олександром Бойком. На похорон приїхали ті, хто з ним служив — дехто з госпіталю, а хтось відпросився у командира. Щоб провести Олександра Бойка в останню путь,  на вулиці його рідного  Клеваня, що в Рівненському районі, вийшли сотні жителів.  Стількох людей у селищі ще не бачили, кажуть місцеві.

Він був добрим і безвідмовним. Разом із дружиною виховували сина і доньку. Любив фотографувати. Знімав майже скрізь, де бував. Навіть у зоні АТО... Олександр Бойко міг і не їхати на схід, адже був єдиним сином у батьків-пенсіонерів. Але такого варіанту навіть не розглядав, бо ж треба захищати Батьківщину...

Чоловіку в січні виповнилося 38 років. Жив він у селищі Клевань, Рівненського району, працював у селі Зоря на тепличному комплексі. Був електриком і спеціалістом із контрольно-вимірювальних приладів. Його мобілізували у серпні минулого року. Олександр Бойко був сержантом, старшим навідником мінометного розрахунку мінометної батареї 93-ї бригади. Із жовтня воював під селом Піски, що поблизу Донецького летовища, — прикривав вогнем «кіборгів».

Олександра Бойка із болем та жалем згадують рівненські волонтери. Кажуть, для себе боєць майже нічого не просив. Говорив лишень: «У мене все є». Може, тому його могли й обділити увагою, порівняно з іншими... Але коли Олександр приїздив у відпустку, завжди приходив на благодійні акції, дякував волонтерам і всім, хто допомагає. А ще передавав осколки мін для експозиції в музей... Він загинув від таких самих осколків поблизу села Водяне Ясинуватського району, що на Донеччині, під час обстрілу позицій українських мінометників артилерією бойовиків.

Олександр назавжди залишиться в пам’яті рідних, друзів... І волонтерів, які познайомилися з ним усього кілька місяців тому. «Він жив без пафосу і гучних слів. Настав час, і пішов захищати свою Батьківщину, свою родину і всіх нас. Пішов, щоб повернутися... Але не судилося. Хочеться впасти в депресію, але не буду. Буду боротися далі, бо за це боровся він», — розповідає  волонтер «Допомоги армії — Рівне» Юрій Дюг.

Інші волонтери згадують, як, здається, ще вчора слухали пісні під гітару з передової, як Олександр Бойко показував світлини дітей, як говорив про майбутнє...

«Простий, спокійний, веселий, інколи доставучий, роботящий. Ми з Сашею зустрічалися нечасто.  Коли був ТАМ — зідзвонювалися. Так само нечасто: раз на тиждень, — пише на своїй сторінці у «Фейсбуці» його товариш Олексій Кривошеєв. —  Коли Саша був живий, ніколи б не подумав, що його зараз так не вистачатиме...»

Тетяна ІЛЬНИЦЬКА, Рівне