Ціною власного життя врятував бойових побратимів

Літо 2016-го не настільки пекельне, як 2014-го, але це теж літо країни у війні. Російські окупаційні війська щодня здійснюють десятки обстрілів сил АТО, нехтуючи умовами перемир’я. Ці обстріли ледь не щодня забирають наших найкращих людей, мужніх і чесних оборонців рідної землі. Ми продовжуватимемо розповідати про цих героїв, які гідно виконали свій обов’язок і завдяки яким війна не поширюється на більшість території нашої країни. Сьогодні публікуємо історії Олександра Борушевського з 58-ї окремої мотопіхотної бригади ЗСУ, Руслана Чеботаря з 25-го батальйону територіальної оборони «Київська Русь» та розвідника Ігоря Воловенка.

По всій Україні під спекотним літнім сонцем проводжають в останню путь українських воїнів. Кремезні чоловіки несуть труну, червоні квіти кидають до ніг, і ніхто не намагається втримати емоції — ані діти, ані жінки, ані чоловіки... Сльози невимовного горя, безнадії, беззвучні ридання чутно було цими днями і в селі Новоселівці, що на Вінниччині. Там прощалися з Ігорем Воловенком, який закрив своїм тілом міну, щоб врятувати бойових побратимів.

Ігор Воловенко народився 21 січня 1975 року на Гайсинщині. Здобув загальну середню освіту в Бубнівській школі. Відслужив у армії, одружився. Понад 20 років працював на Ладижинській тепловій електростанції складачем поїздів. А у липні минулого року його мобілізували до війська. Служив старшим оператором відділення взводу спостереження та технічних засобів розвідки розвідувальної роти. 5 липня цього року під час огляду взводного опорного пункту в місті Попасна (Луганської області) натрапив на міну.

«Це трапилося вночі, близько третьої години. Ігор, якого хлопці між собою називали «Моряком», йшов попереду, бо був командиром розвідки. Коли помітив небезпеку, встиг попередити інших, а сам впав на міну і підірвався. Ціною свого життя він врятував двох своїх бійців. Нехай земля йому буде пухом», — висловлює співчуття знайома загиблого Марія Кіпоренко.

Ігор був доброю, порядною людиною, цінував і шанував родину, був люблячим сином і надійним чоловіком, найкращим татком і вірним другом для своїх товаришів. Разом із дружиною Альоною вони виховували двох дітей: донечку Вікторію 2003 року народження та сина Олександра 2005 року народження. Рідні розповідають, що коли Ігор навесні приїздив у відпустку, то ніби відчував, що більше не повернеться. Усіх обіймав і прощався по кілька разів. Дякував батькам Івану Петровичу та Марії Феодосівні за гарно прожите життя.

«Захищати Батьківщину він пішов не вагаючись, — каже колега загиблого Леонід Платонов. — Його загибель стала ударом і для родини, і для колективу. Він був гарним фахівцем, терплячим наставником. Усі новачки на підприємстві навчалися саме в нього. Вмів розказати і показати, знайти підхід до кожного. А ще Ігор був справжнім другом. На нього завжди можна було розраховувати у скрутну хвилину... Війна забирає у нас найкращих людей, наших колег, друзів і рідних. І в цьому наша велика трагедія».

Ховали героя в його рідному селі. На сільському кладовищі відбулася громадська панахида. У скорботі, приголомшені несподіваною трагічною звісткою, рідні, друзі, бойові побратими, односельці згадували загиблого тільки теплими і гарними словами.

Поховали Ігоря Воловенка з усіма військовими почестями. Світла пам’ять про нього назавжди залишиться в серцях усіх тих, хто знав, поважав та любив справжнього Патріота і відважного Воїна. Вічна пам’ять Героям!