За любов до життя його називали «Батарейкою»

Ворог забирає найдорожче

«На окремих ділянках лінії зіткнення зросли не лише кількість і щільність ворожих обстрілів, а й суттєво збільшився калібр озброєння, з якого проросійські злочинні угруповання вели вогонь по українських захисниках. Впродовж минулої доби російсько-терористичні бандформування 36 разів застосовували зброю проти підрозділів сил АТО, зокрема 5 разів били із важкого артилерійського озброєння», — ідеться в повідомленні станом на 6.00 21 червня на сайті Міноборони www.mil.gov.ua. На щастя, тієї доби українські воїни не постраждали, але, на жаль, таким видається далеко не кожен день у зоні АТО. За даними на 27 травня, з початку цього року на війні загинули 98 українських військовослужбовців, понад 800 поранено. Дуже гірко, але протягом червня ця цифра зросла ще більше. За останніми даними СММ ОБСЄ, з початку року в результаті воєнних дій загинули 47 мирних жителів, ще 222 людини отримали поранення. Тим часом агресор і далі повторює мантру про «відсутність російських військ на Донбасі»...

«День» продовжує публікувати історії українських громадян, які чесно виконали свій обов’язок із захисту рідної країни, але не змогли вберегтись від куль і снарядів ворога. Сьогодні розповідаємо про назавжди 46-річного сержанта з Вінниччини Олександра Штейка та 19-річного Тараса Прончука з села Городок на Рівненщині.

Вранці 27 квітня на сторінці 72-ї окремої механізованої бригади у «Facebook» з’явився сумна звістка: «Вночі 26 квітня від ворожої кулі загинув наш побратим, боєць 72-ї бригади «Батарейка», подолянин з міста Бар (Вінницька область) — Штейко Олександр Борисович. Будучи на бойовому посту, виконуючи бойове завдання, Сашко отримав смертоносне ураження в груди. Зупинилося серце веселого життєрадісного «Батарейки». Знову горе і смуток...». Ця гірка звістка чорним вороном увірвалася в батьківську хату, вибила землю з-під ніг у матері. Проводжаючи свого сина в останній путь, вона раз у раз запитувала його, чому не послухав і пішов воювати, за що залишив її одну й безпорадну, коли закінчиться ця страшна синовбивча війна?..

«Ми зустрілися з ним ще  2014 року, коли розпочалася війна. Тоді їхній підрозділ стояв під Старогнатівкою. Приїхали, привезли хлопцям домашніх наїдків, печиво, цукерки, а Сашко й каже: «Е, ні, почекайте смакувати, я вам солдатського борщу зварю». Дістає із ящика кілька картоплини і одну капустину — це, схоже, були їхні останні овочі... Привезені свіжі продукти він не чіпав, але такого смачного борщу я ніколи не їв, — згадує відомий у Барському районі волонтер Володимир Маліцький. — На першій ротації Сашка називали «Фартовий», бо він легко виходив з будь-якої ситуації. Коли його поранили, в госпіталі довго не затримався, лікарі «ловили» його на передку, щоб долікувати. Але щоразу утікав із госпіталю. За це отримав новий позивний — «Батарейка». Через контузію втратив гостроту зору, але вмовив комбата, щоб взяв його на контракт. Сашко жив за принципом — «Гуляти, то гуляти, а воювати, то воювати». Воїн-рубашка. Душа-товариш!!!

Остання зустріч з ним була у Волновасі. Там він знайшов своє кохання. Взагалі місцеві жителі, як кажуть, носили його на руках, бо він усім допомагав. Остання наша розмова була чистою і щирою, він радо розповів про те, що нарешті знайшов свою сім’ю. А коли від’їжджали, в дзеркало заднього виду я бачив, як він зняв свої товсті окуляри й витирав сльози...Таким він міг бути тільки наодинці, бо з друзями Сашко був генератором добра — «Батарейкою».

Офіцер групи по роботі з особовим складом і громадськістю Вінницького обласного військового комісаріату Олександр Яцко розповів, що Олександр Штейко пішов на війну добровольцем. Служив у 72-й бригаді.  2014 року через отримане поранення втратив зір майже на 70%, але в тилу залишатися не захотів. Маючи військовий досвід, попросився на службу. 29 вересня 2016 року підписав контракт на військову службу. Спершу був прикомандирований до 80-ї бригади. Потім перевівся у рідну 72-у.

«Служив на посаді командира бойової машини. Виконуючи бойове завдання поблизу населеного пункту Верхньоторецьке Донецької області, отримав сліпе поранення грудної клітки, несумісне з життям, — розповів Олександр Яцко. — Був справжнім патріотом своєї Вітчизни, відважно боронив її від ворога. За гідне виконання військового обов’язку Олександр Штейко був нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня. А ще він був справжнім товаришем, який завжди прийде на допомогу. Щирою і доброю людиною, яка любила життя».

Прощаючись з Олександром, односельці кидали додолу живі квіти, встеляючи ними дорогу, по якій несли Героя. Тужлива мелодія «Пливе кача...» сповнювала серця глибоким смутком та болем. Сліз стримати не міг ніхто, плакали за Сашко рідні, односельці та бойові побратими. Вічна пам’ять і слава Герою!