Меморіал неоголошеної війни

У Міністерстві оборони створено Меморіал пам’яті, присвячений солдатам і офіцерам Збройних сил України, загиблим на східних рубежах нашої країни, а також під час виконання миротворчих місій у різних «гарячих точках» світу.

Похмурий ранок. Накрапає дощ. Але тут, на Повітрофлотському проспекті, 6 людно: сюди прийшли офіцери, ліцеїсти Київського військового ліцею ім. Івана Богуна, офіцери — учасники бойових дій на Донбасі. Серед них багато молодих і передчасно посивілих жінок, чоловіків і навіть дітлахів. Мета в них одна — вшанувати пам’ять бойових побратимів, синів і братів, чоловіків та онуків, татів, які віддали свої життя в боротьбі з путінською Росією.

Стрілки годинника завмирають на 8.50. Лунає сумна мелодія. Тільки-но вона стихає, як голос диктора розповідає про історію спорудження Меморіалу, Книгу пам’яті, до якої занесені імена всіх військовослужбовців ЗС, які склали свої голови, беручи участь у антитерористичній операції та миротворчих місіях. Під звук сурми вишикується Почесна варта. Троє вояків підходять до Книги, а офіцер, командир підрозділу Почесної варти, перегортає сторінки, називаючи імена й прізвища тих, хто загинув саме в цей день.

Після кожного прізвища б’є дзвін. Одне прізвище — один удар. Він болем відлунює в серцях тих, хто тут зібрався: на їхніх очах — сльози. Адже знають: ось-ось пролунає ім’я рідної їм людини. Дзвін б’є стільки разів, скільки в цей день загинуло військовиків ЗС. За всі 27 років існування незалежної Української держави..

Хто вони, ці люди, які в лиху для їхньої країни годину взяли до рук зброю і пішли її захищати? Вони різні за віком, політичними поглядами та віросповіданням. Об’єднала їх любов до України і відраза до так званого «русского мира», бажання жити у вільній країні, почуватися господарями на своїй землі, а не холуями «старшого брата». Наприклад, Роману Нетесі, старшому солдату  58-ї окремої механізованої бригади, було лише 19 років. Але 20 день народження не судилося відзначати: він, прикриваючи своїх побратимів, загинув від снайперської кулі.

Олексій Тимощук, перевіряючи мінні загородження перед окопами, потрапив під обстріл із гранатометів та зазнав тяжких поранень голови. За його життя військові медики боролися дев’ять діб, але двобій зі смертю виявився не на їхню користь. Похований Олексій на Алеї Слави Вінницького центрального кладовища.

Віталій Бабков народився і виріс на Донбасі. Свій край захищав із самого початку бойових дій. Спершу в складі добровольчих батальйонів, потім у лавах Збройних сил України. Побратими згадують його як веселого й доброго воїна.

Земляк Бабкова Владислав Бережний пішов на війну в 18 років. Своє рішення піти на війну пояснював так:

— Я ще навчався в школі, коли розпочалися революційні події в країні, Майдан. Закінчив 11 класів, потім пів року працював на приватному підприємстві. Дивлячись на те, що відбувається в Україні, вирішив піти в армію. Я і моя родина з самого початку були українських поглядів. Ми не хотіли, щоб у нашому місті, та й узагалі на Донбасі, був «русский мир». І я вирішив стати на захист свого рідного краю. В нього було багато планів на майбутнє, зокрема, збирався вступати до військового вишу. Та куля ворожого снайпера обірвала життя Владислава.

Ідея спорудити Меморіал пам’яті українських вояків належить безпосередньо Міністру оборони України Степану Полтораку. До речі, подібні меморіали є й у інших країнах світу. Наприклад, у Канаді, де викарбувані імена усіх канадійських вояків, що загинули, починаючи з 1916 року...

Перше, що впадає в очі, коли заходиш до Зали пам’яті, це таблички з іменами і прізвищами військовослужбовців. Їхні імена вписані також і до Книги пам’яті, зі змістом якої кожен бажаючий може ознайомитись. На жаль, кількість табличок, прізвищ на сторінках книги зростає: неоголошена проти нас війна продовжує відбирати життя українців. У книзі 366 сторінок — за кількістю календарних днів. Кожен розворот символізує один день. Щоранку, під час урочистого ритуалу, розгортається сторінка з іменами загиблих цього дня, які й зачитує офіцер. У цій Книзі, яку неможливо спокійно гортати, відображені й найтрагічніші в історії сучасного Українського війська дні: 5 березня 2014 року, коли кулі російських найманців обірвали 42 молодих життя, 29 серпня 2014-го: цього дня під Іловайськом Україна втратила 142   своїх синів. А ще — 20 січня 2015-го, коли ми недорахувалися 50 кіборгів — захисників Донецького аеропорту. Із 366 днів Книги лише 32 дні обійшлися без втрат. І дзвін мовчить...

Після останнього удару дзвону підхожу до сивочолої жінки. Поруч з нею — двійко дітей, на вигляд 5—8 років. Виявляється, вона приїхала з Хмельниччини, разом з онуками.

— Сьогодні почула прізвище свого Мишка, який три роки тому заживо згорів у бронетранспортері,             — каже Ніна Михайлівна. — Взяла з собою і його діточок — Марійку і Олега. Донька і не пам’ятає батька, але я хочу, щоб вона знала ким був її тато і за кого віддав своє молоде життя.

— Дуже добре, що Україна пам’ятає своїх синів і таким чином вшановує їхню пам’ять, — приєднується до розмови Анатолій Хмиз, вінничанин. — Але дай Бог, щоб ця Книга не поповнилася більше жодним прізвищем!..